Микола Степанович Вiнграновський
(1936-2004)
Фотоархiв М.С. Вiнграновського
Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Коли чує він: зима
Його біла підзива.
– Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?
– Бо я чорний, – каже кіт, –
Я лишаю чорний слід.
Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна!
І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна.
* * *
До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:
Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.
* * *
Грiм
Була гроза, і грім гримів,
Він так любив гриміти,
Що аж тремтів, що аж горів
На трави і на квіти.
Грім жив у хмарі, і згори
Він бачив, хто що хоче:
Налив грозою грім яри,
Умив озерам очі.
А потім хмару опустив
На сад наш на щасливий
І натрусив зі сливи слив,
Щоб легше було сливі.
Та тут до грому навздогін
Заговорила груша:
“Трусніть і грушу, дядьку грім,
Бо важко мені дуже…”
І дядько грім сказав собі:
“Потрушу я і грушу.
Бо небеса вже голубі
Я покидати мушу”.
* * *
Вві сні наш заєць знову задрімав.
Якби не в сні, то де б йому дрімати?
На теплу землю вухонько поклав
І серце своє заяче під лапи.
Додому ніч собі на небо йшла,
І на зорю дивилася мурашка…
Дрімайлику тим часом зацвіла
Під вусом, під самесеньким, –
ромашка!
* * *
Далекими світами
Вночі і по ночах
Горбатими морями
Летів додому птах.
Його мала голівка
Боялась над крилом –
Та зацвітала гілка
Блакитно-білим сном.
І птах сказав до себе,
До вітру на крилі:
Нам лиш літати небом,
А жити на землі.
* * *
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.
За ноги вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.
Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром,
Останні яблучка із ніг
Зіб’є із віт над світом.
До айстр останніх припаде
Губами сніговими –
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними...
Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину...
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...
* * *
Котик, котик,
Золотий животик,
А хвостик залізний –
Не ходи нам пізно!
Не буди ще з ночі
Нам медвяні очі,
Медом, соне, ти
Очі нам масти.
Будемо ми спати,
А мати співати.
І ти, наш коточку,
Задрімай в куточку.
* * *
Приспало просо просеня,
Й попростувало просо,
Де в ямці спало зайченя
І в сні дивилось косо.
Йому сказало просо: спи,
Заплющ косеньке око.
Залізли коники в снопи,
І хмара спить високо.
Заснув у хащі сірий вовк
І лапою укрився.
Твій сірий вовк в воді намок
І спати завовчився.
Заснуло поле і горби,
І на дорозі пустка.
В солодкім сні біля води
Росте твоя капуста.
Заплющ косеньке око й ти,
Підстав під вухо лапку.
Як будеш спать – будеш рости,
Маленьке зайченятко.
* * *
Розкажу тобі я ще й про те,
Як у зайця вухо не росте,
Як росте у зайця довгий хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.
Розкажу тобі я про сніги.
Про сніги, що ходять без ноги,
В тих снігах є пісня на губах,
Біла-біла пісня у снігах.
У тій пісні заєць наш сидить,
У тій пісні вухо його спить,
І росте в тій пісні його хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.
* * *
– Синичко, синичко,
А де твоя спідничка,
І ти на морозі
Ходиш в босій нозі?
– Була на весіллі,
Була й на похміллі,
І моя спідничка
Там, де й черевички.
– Сороко, сороко,
А де твоя сорочка,
Що ти на сніжини
Та без сорочини?
– Була на хрестинах,
Ще й на іменинах.
Мені ті хрестини,
Що без сорочини.
– Синичко-сороко,
А де ж ваше око,
Що ні спідничини,
Ані сорочини?
* * *
У срібне царство цвіркунів
Од вітру голубого
Упав інжир і розімлів,
І не сказав нічого.
Його понюхала оса
Своїм жовтеньким носом.
Його надибала роса
І всілась над ним росо.
Цар цвіркунів Цвіркун-Співець
Інжира як побачив,
То так зрадів – хай тобі грець! –
Що аж зайшовся плачем.
За Цвіркуном – у плач оса
Осиною сльозою,
А за осою і роса
Сльозою росяною!
Утрьох так плакали вони
Від радості і щастя,
Що цей інжир їм до весни
За мед солодшим здасться!
* * *
В Іллі на дачі лиє дощ,
І троє гусеняток,
Хоч так, чи так, чи як там хоч,
Скубуть траву з-під лапок.
І пішаки, як мамлюки, –
Їм бог велів загинуть…
Не пішаки, то маслюки
Шубовснуть у корзину…
Неначе все, як мало буть:
Залатане із латки
Скубе щось серце на майбуть,
Як гусеня з-під лапки.
Новорічна колискова
Сніг приліг на землю, льольо,
Притуливсь до тебе я,
І гойднулась біля болю
Новорічна ніч твоя…
Йди додому, старший боле,
І малому накажи,
Не дивіться нам ніколи
По той бік, де ніч лежить.
Може бути, що й не буде
Того щастячка і нам,
Але тепло пахне грудень
Молодим своїм снігам…
Ти б сказала: не змерзає
Ні мороз, ні заячня,
І душа твоя не знає,
Де твоя, а де моя…
Спи і слухай: вітер шаста
То в діброви, то з дібров…
З Новим роком, з новим щастям
Вас, гіркото, вас, любов!
* * *
Перша колискова
Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідyть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.
Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.
Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина...
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.
Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона – для тебе і для світу...
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту...
* * *
Величальна колискова
Ще імені твого не знають солов'ї,
Ще імені твого не чули квіти,
І літо, і сніги, і літечка твої
Тобі не поспішають прилетіти.
В білій льолі, люлі,
Спатоньки-спатулі, –
Тато-мамо, тато-мамо
Колисали…
Колисало небо
Білу хмару,
Колисало море
Хвилю кару…
Ще ніженька твоя не знає далини,
Щасливий мак цвіте біля криниці,
І ти як мак, про щастя бачиш сни,
На них ніяк не можеш надивиться.
В білій льолі, люлі,
Спатоньки-спатулі, –
Тато-мамо, тато-мамо
Колисали…
Обнімало небо
Білу хмару,
Обнімало море
Хвилю кару.
Щаслився ж і цвіти, метелику малий,
На долю і на волю тополину,
Понад Дніпром, де сонце, де орли,
Понад Дніпром на світ, на Україну.
В білій льолі, люлі,
Спатоньки-спатулі, —
Тато-мамо, тато-мамо
Цілували…
Цілувало небо
Білу хмару,
Цілувало море
Хвилю кару…
