Валерiй Петрович Бойченко
(1941-2011)
Мiст
В тихих водах переправи,
Наче слон, спинився мiст:
Хобот лiг на берег правий,
А на лiвий берег – хвiст.
На мосту гудуть машини,
Щиро дякують мосту,
Мчать по хоботу, по спинi,
А з'їжджають – по хвосту.
Корабель
Iз вiддалених земель
Повернувся корабель.
В чисту воду на зорi
Важко впали якорi.
До причалу прихилився –
Мабуть, дуже натомився,
Бо ж нелегко у морях
На морозах та вiтрах!
Тож вертають кораблi
Всi до рiдної землi
Сил набратися нових
Для важких дорIг морських.
Снiговиця
Снiг i вiтер – снiговиця!
Помiчаю крiзь югу:
Розпашiло сяють лиця,
Наче маки на снiгу.
Ген кущi, як бiлi вiвцi.
А при школi, у садку
Яблуньки, мов на лiнiйцi:
Кожна – в бiлiм фартушку.
Насiнинка
Високо лiтає насiнинка,
Як її пiдхопить вiтровiй –
Зблисне раптом золотава спинка
У небеснiй синявi густiй.
У теплi купється, мов птиця,
Так, здається, облетить свiти...
Та усе ж вертається в землицю,
Щоб iз неї тихо прорости.
Перший снiг
Тихо сьогоднi в садочку, так тихо!
Снiг кружеляє мiж вiттям горiха.
Бiлi cнiжинки над хатою в'ються.
Бiлi cнiжинки танцюють, смiються.
Перелетiто, пересмiялось.
Тихою ласкою в серцi озвалось.
Вечiр бiлявий, у валянки взутий,
Ходить по снiгу – скрипу не чути.
Що таке золото?
Ви хіба не знаєте?
Золото – це я.
Вам про це повідає
Вся моя сім’я.
Ось зі мною мама
Чай у ранці п’є:
– Ну посидь хоч хвильку,
Золотко моє…
А коли порвав я
Вчора чобіток,
Тато скрушно мовив:
– Золотко-синок…
Годинник
Гей, годинник на стiнi!
Поможи мерщiй менi:
Швидше стрiлками крути –
Швидше буду я рости!
Золоті руки
У моїм садку витають
Пахощі густі.
Приберіг я любим друзям
Груші золоті.
Дам по груші я дівчаткам,
Хлопчикам усім.
Скаже хтось:
– Такої груші я й за день не з’їм!
Пригадаю, як колись я
Дерево садив,
З дідусем його старанно
Поливав, ростив.
І дідусь поважно скаже
Дітям у гурті,
Що у мене, у онука, –
Руки золоті.
Мій кіт
Побіга, пострибає,
Під ліжком ляже ниць
І муркотить, бо знає
Багато таємниць!
А я його й питаю,
Про що він муркотить.
А він то позіхає,
То удає, що спить.
Ось зиркнули очиці –
І миттю кіт притих.
На те ж бо й таємниці,
Щоб зберігати їх!
Бiлi лебедi
Бiлi лебедi летiли
Чистим небом з-за гори,
I теплом вiйнуло милим
Прохолодної пори...
Промайнули їхнi крила –
Тужно стало в небесах,
Не забудь же, птаство бiле,
До гнiзда зворотний шлях.
Шпакiвня
Є у мене молоток.
Хто його не знає?
Як вiн вправно у кiлок
Цвяха забиває!
Взяв я дощечку легку,
I гладеньку, й рiвну,
I сказав я молотку:
– Зробимо шпакiвню!
Хай пташата у садок
Прилетають спатки.
Гей, до працi молоток,
Гарна буде хатка!
Калюжi
Чап-чалап! Ну й чудеса:
У калюжах небеса!
По хмаринах я стрибаю:
Чап-чалап!
Не стiйте скраю...
I Бровко зрадiв так само,
Теж гасає небесами:
Iз усiх собачил лап –
Чап-чалап!
Чап-чалап!
Казка про бабусю
На свiтi старенька
Бабуся жила.
На ринок до міста
Бабуся пішла.
Далеко до міста,
Дорога курить, –
Присіла старенька
Й заснула умить.
І треба ж – приплентався
Цуцик-товстун,
Спідницю новеньку
Порвав їй, пустун:
До самих колін
Обірвав убрання!
Бабуся не чує –
Дрімає, куня…
Та змерзла надвечір,
Проснулась вона
Й дивується щиро:
– Ой, що за мана!
Себе оглядає,
Сама не своя:
– Ой людоньки добрі,
Це я чи не я?!
Вернуся додому –
Чи я чи не я –
Мене упізнає
Собачка моя.
Як я це – раденько
Заскавучить,
Не я – то загавка
Іще й загарчить.
Додому вночі вже
Приходить стара.
Собачка ж її не пуска до двора!
І плаче бабуся,
Сама не своя:
– Ой людоньки добрі,
Таки це не я!
