Форма входа

Статистика посещений сайта
Яндекс.Метрика

Поет Дмитро Кремiнь: «У далеку дорогу нам треба вирушати щодня...»

 Цю дату годі шукати в календарях чи якихось історичних документах. Але для відомого українського поета і Шевченківського лауреата Дмитра Кременя з Миколаєва вона знакова і особлива. Рівно чотири десятиріччя тому він залишив рідний закарпатський край, щоб стати жителем степової Миколаївщини, а згодом — міста кораблебудівників. Відтоді в читачів його ім’я і творчість викликають подвійну географічну асоціацію, хоч твори в мистецькому плані такі само талановито-міцні, як і його прізвище. Сьогодні гість «УК» — поет, перекладач, публіцист Дмитро Кремiнь.


— Пане Дмитре, у вас напрочуд поетичне і водночас метафоричне прізвище: відразу виникають асоціації з добуванням нашими предками вогню. А якщо поета порівняти з каменярем, який викрешує гарячі слова і високі думки, то стає очевидним, чому ви обрали справою життя літературу. Чи досліджували історію походження прізвища?

— Прізвище в мене справді красиве, образне, метафоричне. Без вогню не було б і цивілізації на планеті. Це перше. Друге — це те, що кремінь — мінерал, у нього практична місія, тому часто його обігрують: есе про мене класик української прози Олександр Сизоненко назвав «Кремінь викрешує іскри», а класик поезії Володимир Базилевський означив мене так: «Мінерал поезії». Вдячний цим талановитим людям за таке поцінування.

Прізвище моє давнє. Візьміть книжку професора Ужгородського національного університету Павла Чучки «Українські прізвища Закарпаття». Там означений мій предок Данило Кремінь із села Суха Марамороської жупи (округу): у 1713 році платив подать у королівську скарбницю. Тоді Закарпаття входило до складу Угорського королівства, Мараморош — до Трансільванії, а правителем був Ференц Ракоці ІІ. Угорці на початку ХVIII ст. боролися проти «возз’єднання» з Австрією династії Габсбургів. Очевидно, треба це питання вивчати в Bibliotecum Rutenium у Будапешті. Але принаймні 302 роки прізвище Кремінь існує.

— Ви корінний закарпатець, і раптом із середини 1970-х — приморська Миколаївщина. Поясніть: чи ви самі змінили місце проживання, чи, можливо, хтось і навіщось порекомендував?

— Усе складніше і простіше водночас. Це тепер випускники вищих навчальних закладів можуть їхати, а можуть не їхати «за направленням». Тепер це «державне замовлення», якщо юнак або дівчина вчаться «на бюджеті». У радянські часи ще поряд із заявою із проханням про допуск до вступних іспитів ти писав обітницю, що поїдеш працювати туди, куди тебе направлять. І я таку писав улітку 1970 року. Та настав 1975-й, я закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету і мусив обирати місце роботи з кількох запитів зі шкіл, де були потрібні вчителі української мови та літератури. А вчителі були потрібні у кримській Ялті, у Вінницькій і Хмельницькій областях, у школі смт Казанка Миколаївської області. Райцентр — з районною газетою, де можна друкуватися молодому поетові. Я ще у п’ятому класі надрукував перші віршики в «Закарпатській правді», в 17-річним дебютував в альманасі молодих поетів «Вітрила-70/71». А ще друкувався в газетах «Молодь України», «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда», журналі «Ранок».

У юності непогано малював — із села переїхав до Ужгорода восени 1968 року, відвідував ізо?студію Золтана Баконі в обласному Палаці піонерів. Амбітним був, як у юності буває, тож мав певні проблеми, бо за національно орієнтованими студентами догляд був пильний, зокрема КДБ. І в мене був обшук улітку 1974-го, тому випускний рік був для мене важким: допити в КДБ, проробки на засіданнях літстудії імені Юрія Гойди, на комсомольських зборах філфаку. Якби мене виключили з комсомолу — пішов би і з університету з «вовчим білетом». Але студентська молодь відмовилася голосувати за моє виключення з ВЛКСМ. Мене підтримав і перший секретар обкому Михайло Куцкір, і ректор університету Дмитро Чепур.

Ось і поїхав я за направленням — працювати і починати життя з чистого аркуша.

У Казанці моє життя склалося щасливо: на батьківщині Павла Глазового я став членом Спілки письменників (приймав мене Павло Загребельний), у Москві на VІІ всесоюзній нараді молодих письменників мене відзначили серед найкращих молодих поетів СРСР. Ось і запросили викладати на кафедру української літератури МДПІ імені В. Г. Бєлінського.

До Миколаєва я приїхав уже одруженим із красунею Ольгою, яка теж приїхала у Казанку за направленням. У нас народився син Тарас, нині кандидат наук і докторант, народний депутат України, голова підкомітету з питань освіти Комітету Верховної Ради з питань освіти і науки.

До речі, колись заарештовані КДБ рукописи моїх юнацьких поетичних симфоній опублікував у своєму журналі «Екзиль» Іван Ребрик, письменник і видавець, директор видавництва «Гражда». Майже за 40 років після моєї студентської планиди.

— Порівняйте Миколаївщину зразка тих, 1970-х, із нинішньою. Наскільки стала вона українською і якщо так, коли розпочалися духовні зміни?

— Ще в сьомому класі я побував в Одесі, в республіканському піонерському таборі «Молода гвардія». Звичайно, сама Одеса, планетарій, оперний театр запам’яталися надовго.

Про закритий секретний Миколаїв я чув і знав менше. З 1788 року тут будували кораблі для флоту Російської імперії, потому — для СРСР, і секрети суднобудування оберігали як зіницю ока.

Відкритим став Миколаїв аж у середині 1990-х. Але суднобудування, на жаль, занепало, і для його відродження треба величезні кошти, кадри. До 1991 року в більш ніж півмільйонному Миколаєві не було жодної української школи, тепер їх більшість. У нас багато вишів. Але російськомовних городян теж багато, є російськомовні школи, проте нині Миколаїв — україноцентричне місто, і довело це своєю позицією під час подій Революції гідності. Багато миколаївців воюють на сході України. Серед них бійці знаменитої 79-ї аеромобільної бригади. Багато бійців загинуло — понад 100 осіб — це більше, ніж в Афганістані. Багато поранених. Миколаївщина тепло прийняла і розмістила ті військові частини, які передислокувалися з Криму. Дух патріотизму в місті навіч, але є й сепаратисти.

— У вас є рядки, звернені до колег: «Жебраки, українські поети, / що ви пишете в бідні газети?/ З ким ідете на прю, на ножі?» З першого погляду може видатися, що в них безнадія на краще майбутнє.

— Багато шедеврів світової літератури створено за гратами — згадайте французького поета Андре Шеньє, страченого якобінцями. Згадайте «У казематі», геніальний цикл Тараса Шевченка. Не забудьмо також Оскара Уайльда, інших.

Але у згаданому вами вірші йдеться про сучасні реалії, про втрату поетами візіонерської харизми в епоху глобалізації та комп’ютеризації. Хоч я сподіваюся, що й паперова книжка і журнал або газета не зникнуть назовсім. Але реалії часу такі, що треба шукати нові форми завоювання читача.

У Миколаєві вже три роки ведемо інтернет-журнал «Миколаїв літературний» — у ньому знайдете сотні імен авторів, котрі прославили нашу легендарну землю. Це ж тут поліс Ольвія, де жили поет — скіфський царевич Анахарсіс, один із десяти мудреців Еллади, поети-борисфеніти, яскраві письменники останніх двох століть.

Одкрийте наш електронний журнал, і ви будете вражені літературним багатством і красою Миколаївщини. Незнищенний духовний світ України!

— Ви поет, однак активно займаєтеся краєзнавством, наукою, публіцистикою, пишете пісенні тексти, багато перекладаєте з різних мов. Навіщо вам така широка творча «загінка»? Чи не заважає вона зосереджуватися виключно на поезії, яка, як відомо, вельми примхлива і вимагає уваги і поваги до себе?

— Поезія народжується з чистого вогню натхнення. Бог із мене викришує поетичну іскру. Але для широкої літературної палітри треба творити і в інших жанрах. Тому сказав своє слово і в есеїстиці, і в піснетворчості, і в публіцистиці. Пісні на мої слова композитора Тетяни Ярової стали шлягерами, вийшли кількома дисками, звучать і на Ютьюбі. Життя таке минуще! Як його жити каменем при дорозі, коли ти кремінь! Ось і крешу, крешу, крешу!

— Ваша дружина — перша помічниця і в творчих питаннях.

— З Ольгою ми в шлюбі з 14 січня 1978 року. Все життя разом — і в радості, і в горі. У мене є цикл поезій, осяяних нею, присвячених їй. У побуті, певна річ, перша вона, хоч я теж не білоручка.

— Озираючись у минуле: чи є вчинки, за якими шкодуєте? І за чим чи ким найдужче жалієте?

— В одному з пізніх шедеврів Олександра Пушкіна є таке зізнання: «И, с отвращением читая жизнь мою, Я трепещу и проклинаю. И горько жалуюсь, и горько слезы лью, Но строк печальных не смываю». Визнаю його як сповідь поета в усі часи.

Можливо, багато чого зробив би інакше, ніж колись, але каятись в гріхах не буду, бо нікого не вбив, не зрадив, і ніхто мене сьогодні не кляне. А фальшивих друзів у нас іще багато, і вбивці Василя Стуса чи Георгія Гонгадзе живі. Хіба вони розкаялися в чомусь? Ворогам усюди в нас дорога, на жаль. А вживання силабо-тонічної системи, верлібру — не такий уже гріх в очах шанувальника александрійського дистиха, повірте на слово.

Вірю в майбутнє України, моєї родини. У нашій країні лише розпочався великий проект ренесансу й реформації, якщо вдаватися до історичних аналогій, і нам іти і йти дорогою страждань і перемог. А в далеку дорогу нам потрібно вирушати щодня — зі зброєю в руках, з Україною в серці, із книжкою в похідному наплічнику.

Дмитро Кремiнь. Народився 1953 року в селі Суха Іршавського району на Закарпатті. Закінчив філологічний факультет Ужгородського держуніверситету. Викладав, працював у пресі, керував обласними літстудіями. Дебютував 1978 року поетичною збіркою «Травнева арка». Відтоді опублікував низку книжок і перекладів.

Лауреат Шевченківської, інших вітчизняних літературних та журналістських премій, міжнародної премії ім. І. Кошелівця. Нині голова Миколаївської обласної письменницької організації.

 

Ольга Прокопенко, «Урядовий кур’єр»
http://ukurier.gov.ua/uk/articles/poet-dmitro-kremin-u-daleku-dorogu-nam-treba-virus/