Форма входа

Статистика посещений сайта
Яндекс.Метрика

Воспоминания о поэте. К 90-летию Эмиля Январёва.

  30 января исполнилось бы 90 лет нашему выдающемуся земляку - поэту, педагогу, журналисту Эмилю Январеву (1931 - 2005 гг.).

    Для нескольких поколений николаевцев с его творчеством связана целая культурная эпоха в жизни нашего края. Без Эмиля Январева сложно представить литературную жизнь Николаевщины 60 - 90-х годов прошлого столетия. Влияние Мастера чувствуется и в наше время – оно живет в памяти поклонников его поэтического дара и в творчестве его многочисленных учеников.

 

Учитель и наставник

Долгое время моим самым близким другом в Николаеве, а еще учителем и наставником был поэт Эмиль Январев. Именно он часто был первым слушателем моих стихотворений и мог сходу что-то подсказать и посоветовать, поскольку обладал не только энциклопедическими познаниями отечественной и зарубежной литературы, но и являлся непререкаемым авторитетом среди собратьев по перу. Его считали своим учителем все без исключения николаевские поэты и прозаики того времени.

С Эмилем нас связывала давняя и многолетняя творческая дружба. Мы жили в одном районе и часто встречались семьями. Наши дочери были сверстницами, да и жены профессиональными литераторами. Может быть, поэтому у нас было с ним так много общих интересов и увлечений.

Эмиль был непревзойденным выдумщиком и импровизатором. Так, например, все вместе мы писали юмористический детектив-страшилку «Чей-то взгляд из-под крышки гроба». Писали по главам, передавая рукопись друг другу. В «творческом» процессе принимали участие и жены, и дети, фантазия которых была неиссякаемой и била ключом. Детектив получился феерически веселым и непредсказуемым по развитию событий.

Помню, как в 1972 году мы сняли видео-зарисовку - шуточную любовную трагикомедию «Муж из дома - жена к другому», где действующими лицами были члены наших с Эмилем семей и тогда еще инженер Илья Стариков с женой. Сегодня это видео, снятое около полувека назад, невольно возвращает в то замечательное время, в котором поэзия Эмиля Январева, его неутомимая энергия наставника и организатора вдохновляла всех нас, молодых поэтов и прозаиков, и объединяла вокруг него.

Примерно в это же время мы с ним написали программу лекции-концерта «Звезда Владимира Высоцкого», с которой успешно выступали несколько лет перед разными аудиториями. Я играл на гитаре и как мог воспроизводил песни Высоцкого, о котором попутно рассказывал Эмиль, используя фотографии певца и редкие факты его биографии.

А совсем недавно у меня вышла новая книга стихотворений, в которой есть строки, посвященные моему другу и учителю Эмилю Январеву.


                                                                              Пророки и угодники

Кто праведник святой, кто греховодник,
Где проще жить - в аду или в раю.
Илья Пророк и Николай Угодник
Нас учат житию и бытию.
Но в жизни их заветам щепетильным
Не внемлют люди, судя по всему;
Угодники прислуживают сильным,
Пророки неподвластны никому.

Чтоб не возникло смут среди придворных,
Чтоб личной не испытывать судьбы,
Вели на казнь пророков непокорных
Послушные угодники-рабы.
Был строг порядок в мире том цивильном,
Он к нам дошел сквозь вековую тьму:
Угодники прислуживают сильным,
Пророки неподвластны никому.

История, как речка под горою,
Тут у подножья бьют ее ключи.
Из непокорных выросли герои,
А из послушных вышли палачи.
Протянем руку изгнанным и ссыльным,
У остальных же спросим, почему
Угодники прислуживают сильным,
Пророки неподвластны никому?

Пойдут ли впрок жестокие уроки?
Трубач трубит, не кончена борьба.
Да вот не всякий, метящий в пророки,
Способен подавить в себе раба
Не каждому быть щедрым и двужильным,
Все сводится, как прежде, к одному -
Угодники прислуживают сильным,
Пророки неподвластны никому.


* * *

Эмиль Январев ушел из жизни 16 лет назад - 5 октября 2005 года. А спустя несколько лет на доме по адресу ул. Шевченко, 56, где он жил в детстве, в его честь была открыта мемориальная доска. Этим традиционным символическим жестом общественность города отдала дань уважения одному из самых своих любимых и уважаемых поэтов. А кроме того, одна из николаевских улиц носит его имя.

Поэт похоронен на городском кладбище, рядом с центральной аллеей. Его надгробный памятник выполнен в виде открытой книги, на котором высечены его стихи, обращенные к нам, живущим:


Как обольстительно жилось
Без оговорок и без отчеств!
Как все доподлинно сбылось
Из молодеческих пророчеств.
За исключением того,
Что дали будут золотыми,
За исключением того,
Что будем вечно молодыми.

Вячеслав Качурин.

 

 

 

«Дорогой Надежде в память...»

Моя первая встреча с Эмилем Январевым состоялась в сентябре 1961 года, как давно это было, но в шкатулке памяти так ясно и светло!

Шестнадцатилетней девчонкой после девятого класса, уйдя из интерната, я пришла на завод им. 61 коммунара, чтобы семье немного помочь материально, так как у моих родителей на тот момент было пятеро детей.

Учебу в десятом классе я продолжила в вечерней средней школе рабочей молодежи № 5, где преподавателем русского языка и литературы был уже с полностью убеленной шевелюрой тридцатилетний Штемберг (Январев) Эмиль Израилевич. На уроках мы проходили то, что необходимо было по программе в 10-м классе.

Совмещать работу в три смены с учебой в вечерней школе, и, конечно же, помогать родителям по дому было нелегко, естественно - уставала. А за окнами школы, в парке им. Петровского духовой оркестр и танцы, но не это главное. Расслабившись во время урока под музыку, я уснула.

Эмиль Израилевич, проходя между рядами парт, погладил меня по голове со словами «спи дружок» нежно разбудив меня, продолжал урок.

О том, что он поэт, я тогда не знала. В девятнадцать лет я вышла замуж. Началась личная семейная жизнь: работа в цехе разметчицей судов,… сын, …дочь, учеба на вечернем отделении кораблестроительного института, чтение любимых книг ночами, писание своих стихов также в ночное время, жизненные неурядицы и так далее.

Работа на заводе была в три смены, а учеба в институте - вечером; необходимо было поменять работу и я поступила в ЦКБ «Черноморсудопроект», тогда это был почтовый ящик 27.

Вот там состоялась моя вторая встреча с любимым учителем, который выступал вместе с Анатолием Поперечным, читая свои поэтические произведения. Я подошла к ним после выступления, сказав, что давно пописываю тоже и Эмиль пригласил меня посещать литературное объединение «Рефлектор», которым он руководил в клубе медработников.

С тех пор каждое свободное воскресенье я проводила в кругу интересных людей, куда приходили медики, журналисты, поэты, прозаики…

Эмиль часто приглашал на встречи с литераторами уже известных поэтов, живущих в других городах. Помню встречи с Леонидом Вышеславским, Марком Лисянским …

На этих встречах мы учились многому, что необходимо не только в поэзии, но и в общении с людьми. Выступая в различных местах он приглашал на выступление и молодых литераторов.

Он никогда не кичился, тем самым показывая пример скромности, но не допускал панибратства. После окончания теплых встреч в клубе, часто вместе с Эмилем шли по ул. Советской толпой на остановку проспекта Ленина откуда прощаясь, разъезжались в разные стороны по домам отражать в своих стихах время, в котором живем, что ранит или радует.

С Январевым было очень легко общаться на различные темы и по телефону и при встрече, он всегда держался на равных, всегда радушно, вселяя уверенность.

У меня хранится десяток сборников его стихотворений с дарственными надписями. Вот например на книге «Эхо на площади» такая надпись:

«Эх, когда-то…
Прежде…
Раньше…
Напролом…
Дорогой
Надежде
В пам'ять
о былом…
5.1.1989 г.»

Светлая память Эмилю Январеву - светлому человеку, учителю, поэту, гражданину, любившему город Николаев, свою страну и ее народ.


Надежда Щедрова.

 

 

 

Аура Эмиля Январева

Важной особенностью ауры Январева была добрая улыбчивость поэта. Ее хорошо чувствовали, всегда откликались на неожиданные шутки и мы, его ровесники по областному литературному объединению, и товарищи старшего возраста. Он обладал прекрасным чувством юмора, быстро улавливал комичность ситуации, отзывался шуткой на шутку. Его поэтические шаржи, юморески на творчество друзей или дарственные надписи на сборниках своих стихов, которые он раздавал друзьям и знакомым, могли бы составить целый сборник, если бы кто-то их собрал в свое время.

Мне же запомнилась такая ситуация, случившаяся во время заседания одного из литературных объединений, которое вел Эмиль.

По просьбе присутствующих, решили провести ту встречу методом разбора одного стихотворения или лирической миниатюры. Чтобы каждый прочел что-то коротенькое из недавно написанного, а Январев пусть вслух разберет услышанное.

Перед началом повисла пауза. Никто не решался выступить первым. Наконец пожилая женщина отобрала из своей толстой канцелярской папки несколько распечатанных страниц. Все собравшиеся уже хорошо знали, что она обычно читает свои длинные занудливые стихотворения. В этот раз женщина подняла один небольшой листок и робко спросила:

- Эмиль Израилевич, а можно я вам покажу свою писульку…
- Конечно, можно, - откликнулся Январев. Повернулся к ней лицом и после паузы добавил:
- Только лучше всего попозже… Не при всех…

Собравшиеся захохотали, а женщина растерянно смотрела по сторонам, не улавливая, чем вызван такой дружный смех.

Илья Стариков.

 

 

 

 

Белая магия

Об Эмиле Январеве не только в день памяти, но и при жизни говорили только хорошо или ничего. Из бесчисленных наших отношений упомяну три случая.

Среди моих забот на телевидении я умудрился написать повесть о мытарстве гуртовщиков в голых степях при эвакуации 1941 года. Кому дать для оценки. Естественно, мастеру. Через день Эмиль зашел ко мне и сказал:

- Движение сюжета у тебя – это движение гурта; люди живые, дюжина конфликтов грамотно сведена к одному, проблемному, - повесть есть. Только возьми лопату и выгреби штампы до последнего. Уж очень выдаешь ими себя, начинающего. Выгреби и отправляй в «Маяк», в Одесу.

С благословления маэстро повесть пошла, читается и теперь.

В начале шестидесятых о десанте Ольшанского врали много. Но Эмиль принес мне на телевидение стихотворный сценарий истенной судьбы брошенных без должной подготовки, на утлых челнах, прямо в ад, собственно, на смерть, только бы отвлечь часть немецких сил от защиты города.

Мы собрали лучших молодых артистов из русского и украинского театра, корпели вместе почти месяц. Вышла смелая и красивая вещь, которую взяло в свою программу центральное телевидение. Главное же, Эмиль подсказал истинную творческую дорогу исполнителям, и четверо из них стали воистину ведущими мастерами. Это Саша Сыромятников, Василий Бурдик, Евгений Гашинский, Иван Дроботенко. Они годами кормили свои театры – на них ходили.

Третий эпизод – мое потрясение. Люблю хорошие стихи. В своем кабинете застал крохотный новый сборник Эмиля Январева. В обеденный перерыв зацепился за дюжину строк и тут же запомнил их. Чтобы затвердить, я встал спиной к столу, лицом к двери и по памяти, с чувством читал:

Покуда молчат самолеты
в ночную дремоту уйдя,
дай Бог тебе летной погоды,
а мне проливного дождя…

И когда я выразительно рычал последние две строки:

…к тебе Бог опять расположен,
и не благосклонен ко мне!

- я открыл глаза: в распахнутой двери стоял поэт Январев. Ни я, ни редакция его сегодня не ждали. Господь его поставил тут и в эту минуту, чтобы он испытал радость оттого, что главный специалист телевидения наслаждается, запоминает его творения. А мне несказанную радость оттого, что я хоть одному человеку на этой земле воочию дал минуту счастья!

Анатолий Маляров.

 

 

Поетичному лицарю епохи
Емілю Январьову виповнилося б 90.

“Еміль Январьов - найобдарованіший поет Миколаївщини”, - так про нього 1978 року сказав у своїй щорічній доповіді “Літературний рух на Миколаївщині” прозаїк-фронтовик, дослідник подвигу Ольшанців - визволителів Миколаєва, відповідальний секретар обласної письменницької організації Михайло Божаткін. З цими словами важко не погодитися, адже протягом 1950-2000-х років він - популярний поет та улюблений учитель, талановитий кіносценарист і знаний журналіст, був серед беззастережних інтелектуальних лідерів мистецького життя оспіваного класиками та сучасниками корабельного краю, навіки залишившись в новітній історії Північного Причорномор’я. Невипадково мій тато Дмитро Кремінь називав його “останнім рапсодом імперії” в однойменній статті до 65-ліття поета або ж “молодим патріархом”, “хроністом нового часу”, “поетичним лицарем епохи”, аналізуючи його внесок у сучасну поезію, культурне життя Миколаєва.

На жаль, звужується коло тих, хто знався з Емілем Январьовим, навчався у нього, співпрацював чи дружив з ним. Мені хотілося б навести деякі біографічні дані з його трудової книжки, а також свої скромні спогади про людину із зимовим прізвищем, як він любив говорити, а також розповісти про його дружбу з батьком. Він - корінний миколаєвець. Тут народився, закінчив школу, а після Узбекістану, де був в евакуації, закінчив російське відділення філологічного факультету Миколаївського педінституту (1952) та Літературний інституті імені М.Горького при Спілці письменників СРСР (1953) (все заочно).

Тривалий час працював вчителем російської мови і літератури в середній школі робітничої молоді № 5 (1952-1972). Еміль Январьов керував літературним об'єднанням Миколаївського клубу медпрацівників «Рефлектор» (1972-1991). Друкувався з 17 років. У 26 вийшла перша збірка поезій “Переправа”. Потім письменник видав понад 20 книг віршів, підготував кілька сценаріїв до кінофільмів, вів на обласному телебаченні телепрограму “Поле зору”, рубрику “Журнальний столик” в газеті “Вечірній Миколаїв”. Активно підтримував розвиток культури і мистецтва в місті корабелів.

Дмитро Кремінь познайомився з Емілем Январьовим десь восени 1975 року. Тоді, опального випускника українського відділення філологічного факультету Ужгородського університету, “розподілили” до Казанківської середньої школи №2 викладати українську мову та літературу (нині це - гімназія, яка претендує носити ім’я Дмитра Кременя). Це жодним чином не означало, що молодий поет і вчитель, зрідка відвідуючи закритий, як прийнято вважати, промисловий Миколаїв, не підтримував теплих стосунків із літературами - членами створеної 1974 року обласної організації Спілки письменників України. Все-таки його дебют в альманасі “Вітрила. 70-71” із Валерієм Бойченком, публікації в журналі “Ранок”, республіканській пресі давалися взнаки.

До письменницького кістяка середини 1970-х входили: Михайло Божаткін, Еміль Январьов, Іван Григурко, Олександр Зима, Борис Янчук, Кирило Курашкевич, Валер’ян Юр’єв, Анатолій Ластовецький, В’ячеслав Качурін. Тож, співпрацюючи також із казанківською районкою, згодом - обласною пресою, батько старанно популяризовував творчість миколаївців на сторінках місцевої преси, запрошував іменитих письменників на незабутні виступи перед казанківцями.

Так, скажімо, 1976 року з ініціативи Дмитра Кременя на сторінках “Червоного прапора”, редагованого Юрієм Хілем, батьком започаткована літературна сторінка, що стрімко стала популярною серед мешканців району. Одна за другою виходили ексклюзивні поетичні добірки знаних поетів Миколаївщини: Валерія Бойченка, Еміля Январьова, Валер’яна Юр’єва (“Кавказька поема”), а також проза Анатолія Ластовецького, Олександра Зими. Згадаймо і його рецензію в районці на книгу Еміля Январьова “Балади корабельного краю” на збірку “Корабельные баллады» (1977).

Були там і ліричні добірки батька, репортажі, замітки з життя хліборобів, учителів, механіхаторів, лікарів району. Зокрема, в Казанці не злякалися надрукувати фрагмент його ранньої резонансної поеми-симфонії “Меморандум Герштейна”, а в Одесі, Києві та Ужгороді - вірші з майбутньої книги лірики “Травнева арка” (її готували до друку в столичному видавництві “Молодь” (1978). Її рукопис обговорювали і на засіданнях кабінету молодого автора обласної письменницької організації. В ті часи наша спілка була у приміщенні міського будинку політпросвіти (нині це - Миколаївський міський будинок творчості учнів по Адміральській, 31). На жаль, нинішня письменницька організація - безхатченко: місцева влада забрала останній кабінет в аварійному приміщенні по Нікольській, 44.

Рецензентом дебютного видання став підтриманий свого часу Максимом Рильським, Миколою Бажаном, Леонідом Новиченком знаний у світі поет-шістдесятник Віталій Коротич. В розтиражованій місцевою і центральною пресою передмові “Щасти тобі, друже!” він висловив свої сподівання на творчі злети молодого письменника, який органічно поєднав дзвінкі голоси Закарпаття і півдня України. Тоді Еміль Январьов так напише про юного лірика: “З біографією поету повезло. Не він робив її - вона огранювала і характер, і талант. Закарпаття подарувало йому різну сопілку. Надивився на гірські пейзажі, налюбувався лісовими фарбами, надихався повітрям полонин - і опинився на Миколаївщині, де природа і життя суворіше” (“Соловей, покидающий клеть золотую”). Про це та інше можна почитати в рецензії Еміля Январьова “Весняна арка поезії” (“Південна правда” за 8 березня 1979 року).

До речі, серед потенційних рецензентів першої книги батька була і сокурсниця Еміля Январьова по Літературному інституту імені М.Горького при Спілці письменників СРСР Ліна Костенко. Зрештою, вибір випав на рецензента Віталія Коротича, на чому наполягав Валерій Гужва - талановитий поет і редактор видавництва, син славетного мовознавця-фронтовика Федора Гужви.

Покоління “новобранців у літературі”, “шістдесятників”, “друге Віродження”, як влучно висловлювались на позначення дебютантів початку 1960-х, щедро підтримували талановиту молодь України. Серед яскравих лідерів літературного процесу другоїполовини ХХ століття був і наш Еміль Январьов, за плечима якого була велика літературна школа. Скажімо, керівником його семінару в літінституті був Ярослав Смеляков - поет, перекладач, літературний критик, з числа репресованих. На жаль, “ворогами народу” в період червоного терору були оголошені його друзі поети Павло Васильєв і Борис Корнілов (розстріляні 1937 року). Наставник розповідав про розстріляне Відродження в Україні, війну, фінський полон, а також перевірочно-фільтраційний спецтабір, в якому він був із Іваном Твардовським - рідним братом автора славнозвісного “Василя Тьоркіна”, перекладача російською лірики Тараса Шевченка та Івана Франка Олександра Твардовського.

Не секрет, що Еміль Январьов був знайомим з багатьма творчими особистостями повоєнної доби завдяки своїм блискучим публікаціям, поїздкам, спільним творчим проєктам: фронтовиками Костянтином Симоновим, Олександром Твардовським. Він щиро дружив і листувався з шістдесятниками Булатом Окуджавою, Робертом Рождественським, Євгеном Євтушенком, Андрієм Вознесенським, Володимиром Висоцьким, Борисом Слуцьким. А в екстравагантну поетесу Юнну Моріц, якій присвятив чимало віршів, він був, наскільки я розумію, закоханим.

В його щирому колі також були незабутні Леонід Вишеславський, Марк Лисянський, Едуард Багрицький, Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Олександр Сизоненко, Анатолій Поперечний, Рувім Моран, Адріан Топоров, Герман Тітов, В’ячеслав Тихонов, Ян Френкель, Микола Озеров, Микола Шарафанов, Віктор Погановський, Борис Неміров, Михайло Божій, Борис Аров, Агнесса Виноградова, Ілля Кальницький, Олександр Умеренков, Анатолій Колесник, В’ячеслав Козлов, Віталій Олійник, Віталій Карпенко, Олександр Глушко, Анатолій Самойленко, Микола Стеценко. Серед молодших друзів - Юрій Демченко, Віктор Завізіон, Юрій Скиба, Олександр Топчій, Володимир Продан, Олександр Митрофанов, Анатолій Білоножко та ін. А на весіллі родини Старікових він був свідком!

Еміль Январьов був серед тих, хто помітив талант мого батька і всіляко його підтримував. Тож не дивно, що замолоду посивілий поет став чи не першим, хто 12 січня 1979 року написав рекомендацію Дмитру Кременю до вступу до лав Спілки письменників України, високо оцінивши його поетичну творчість тата. Зокрема, в його листі на СПУ було сказано наступне: “Поезії Дмитра Кременя давно радують мене свіжістю образів, сучасною формою, актуальним змістом. Його книга “Травнева арка” - засвідчення духовної зрілості автора (про це, до речі, пише в передмові до цієї книги поет В. Коротич). <…> творчість його досить професійна, поетичний голос індивідуальний. І ще одна немаловажна риса: він молодий!” (з особової справи Д.Д.Кременя в НСПУ).

Такі ж рекомендації з аналогічною позитивною тональністю написали славнозвісні Іван Чендей, Анатолій Ластовецький та Валер’ян Юр’єв. Тож 22 січня 1979 року за результатами засідання правління СП України і таємним голосуванням абсолютною більшістю голосів 28 молодих авторів, серед яких був і Дмитро Кремінь, прийняли до лав Спілки письменників СРСР. Членський квиток за № 10415 за підписами секретаря правління СП СРСР Георгія Маркова, першого секретаря правління СП України Павла Загребельного вручено татові 4 квітня 1980 року під час ХVІІ всесоюзної наради молодих письменників СРСР у Москві, на якій його визнано серед кращих. Фактично батько став серед наймолодших членів письменницької організації країни, як і свого часу його наставник поет Петро Скунць. Як мені недавно розповіла Елла Загребельна, за той зухвалий вчинок (ніколи в такій великій кількості одночасно не приймали до СПУ) Павла Архиповича нещадно критикували у компартійних кабінетах.

1979 року наша родина переїхала з Казанки до Миколаєва, тож творча співпраця між поетами, що переросла у дружбу, дала достойні результати. Зокрема, на сторінках газет і журналів дедалі частіше друкували вірші миколаївських поетів, в тому числі, в перекладах. Любили наших від Криму, Далекого Сходу, Грузії, БАМу, Осетії і Дагестану до країн Європи. Так, скажімо, 17 січня 1982 року «Кримська правда» (редактор – В. Бобашинський) подала цілу сторінку творів миколаївців, серед яких були: оповідання М. Божаткіна «На Мекензієвих горах», вірші Катерини Голубкової «Мастера», В’ячеслава Качуріна «Двое», Еміля Январьова «Битва», Валерія Бойченка «Роки», Дмитра Кременя «Пастораль».

Цікава ще одна літературна деталь: публікація супроводжувалася світлиною Бориса Рибакова, на якій зображені Еміль Январьов і В’ячеслав Качурін з членами екіпажу та на фоні пароплава “Ромен Роллан”. У вірші-присвяті Емілю Январьову зі збірки “Танок вогню” (1983) Дмитро Кремінь порівняв свого сивого-сивого “товариша” із повним місяцем, використавши традиційний образ берега вічної річки, на якій стоїть Миколаїв. Метафорично обігравши лівий і правий береги, поет порівнює дитинство і зрілий вік Январьова, тому перший потяг «помчав на схід» до Узбекістану, де він пробув в евакуації, а другий, рятівний, – додому під запах “солодкої махорки”:

Ти стоїш понад твердю земною,
Мов кленова надчахнута віть.
Це з тобою було чи зі мною?
Я не можу цього зрозуміть...

На початку 1980-х в Миколаєві при заводах чи газетах активно працювали популярні серед містян літературні об’єднання. Їхніми керівниками були професійні письменники: обласного імені Павла Ходченка при газеті “Південна правда” – В’ячеслав Качурін, “Рефлектор” при профспілці медпрацівників – Еміль Январьов, найстарішого на теренах країни “Стапель” при Чорноморському суднобудівному заводі – Валерій Бойченко, “Джерела” при обласній молодіжці – Дмитро Кремінь. Були часи, коли досвід роботи таких мистецьких студій не тільки вивчали, але й поширювали на теренах країни.

Так, приміром, 18-19 листопада 1983 року в Миколаєві у приміщенні обласного інституту вдосконалення кваліфікації вчителів (нині – Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти) відбулася обласна нарада молодих літераторів, у якій взяли участь молоді таланти з Миколаєва, Очаківського, Первомайського, Вознесенського, інших районів області. Її мета полягала, як зазначено у привітанні учасникам, полягало “в можливості спільно обговорити проблеми творчого становлення обдарованих юнаків та дівчат, допомогти їм, щоб дістати поради і консультації професіональних прозаїків та поетів”.

Керівники літературних цехів виступали не тільки перед громадськістю. Їхній голос можна було почути на радіо і телебаченні, в Каштановому сквері на Дні книги, у книгарні “Молода гвардія” чи в кав’ярні “Кооператор”. Останнє було чи не єдиним місцем, де варили каву по-закарпатськи - на піску. Пригадую з дитинства це одноповерхове пристанище інтелігенції навпроти “Воєнторгу” і неподалік “Білочки”, згодом - двоповерховий інтер’єр із настояними ароматами свіжозмеленої кави, тютюну і коньяку.

Початок 1980-х - це і суттєве посилення творчої співпраці між письменниками та художниками. Зрештою, всі були майже ровесниками. Серія розлогих матеріалів про творчість молодих - Ларису Мандрикову, Костянтина Головіна, Андрія Антонюка, Юрія Гуменного, Володимира Бахтова, Володимира Федорченка, Георгія Смоліна, Юрія Корнюкова, Івана Булавицького, як і про метрів Анатолія Завгороднього, Михайла Ряснянського, Миколу Главчева, Олександра Покосенка, щедро, не шкодуючи епітетів, писали віршами і прозою.

Безперечно, серед потужних мистецтвознавчих голосів вирізнялися матеріали, в окремих випадках - вірші з присвятою. Один із таких написаний Емілем Январьовим під впливом від виставки Андрія Антонюка (“Еврейские танцы”, «Целебная лазурь»), а поруч - про Володимира Бахтова «(Терпкое вино ольвийской амфоры»), Валерія Бурлаку (“Улицы. Люди. Время»), Івана Булавицького, Юрія Макушина, Миколу Бережного. А які були обговорення нових картин у майстернях, а як солодко читалися нові вірші у вузькому колі художників в Будинку художника, підвалах чи скромних домашніх кімнатках - маленьких мистецьких храмах Олександра Семенова, Володимира Щура, Юрія Гуменного?

Творчий тандем Еміля Январьова і Дмитра Кременя був потужним: разом друкувалися, виступали перед читачами міста й області, борали участь у телевізійних програмах, перекладали вірші один одного, видавали літературні журнали “Письмена”, “Бузький Гард”, формували антології про Миколаїв, активно підтримували обдаровану молодь. Серед популярних антологій того часу - “Вітер з лиману”, упорядкованої Емілем Январьовим, Валерієм Бойченком та Євгеном Мирошниченком (1988). До речі, Дмитро Кремінь та Еміль Январьов - блискучі перекладачі. Скажімо, 1990 року в обласній молодіжці вийшли “Колыбельная на рассвете”, “Тарас Шевченко пишет Пушкина в гробу (1837)”, “И где она теперь, твоя рука?», «Карпатский этюд», 1996-го - «Ольвийский метроном», «Жить – взаправду!..», «Голоса», «Скифская сага», «Ни тоски, ни славы, ни иного…», «Скифское золото». Справді, зворушений високим рівнем володіння українською Емілем Январьовим.

В переліку здобутків творчої співпраці друзів - рецензії на нові поетичні книги. Крім згаданих вище, написаних, в тому числі, для всеукраїнських видань, пригадую матеріал батька “Ласточка украинизма” за матеріалами книги Еміля Январьова “Новый адрес» (1990). Сміливо і влучно тут про красу Миколаєва, близьких йому людей, а також нашу країну в передчутті відновлення Незалежності. Так же щиро батько висловлювався і про унікальний в масштабах країни телевізійний проєкт Еміля Январьова “Поле зору”, що став справжньою культурологічною сенсацією наприкінці минулого століття.

Взірцевою та, вочевидь, історичною стала чи не єдина світлина групи миколаївських письменників, зроблена 1987 року на набережній біля гармат неподалік спуску. Усміхнені Михайло Божаткін, Еміль Яніварьов, Дмитро Кремінь, Катерина Голубкова, Валерій Бойченко, Леонід Воронін, В’ячеслав Качурін, Антін Морговський, сфотографовані немовби вчора, - назавжди молоді завдяки Борису Рибакову. А ще - Іллі Кальницькому, Олександру Кремку, Дмитру Ласкіну, які так любили фотографувати творчу інтелігенцію краю.

1999 року, коли Дмитро Кремінь став серед очевидних претендентів, а згодом - першим із 1984 року поетом-миколаївцем - лауреатом Шевченківської премії за книгу віршів і симфоній “Пектораль”, Еміль Январьов чи не першим відгукнувся на її вихід. Перечитайте пресу, гляньте його “Журнальный столик», де є стаття “Эхо «Пекторали»». Так само і батько доклав зусиль, щоби живий класик сучасної літератури Еміль Январьов, зважаючи на його внесок у розвиток поезії, того ж року був відзначений найвищою премією держави для російськомовних поетів України - Всеукраїнською літературною премією імені Миколи Ушакова.

Серед моїх дитячих спогадів (і не тільки) про Еміля Яніварьова, якого, як мені здавалося, я знав все життя, були його турбота про мене за першої-ліпшої зустрічі, телефонного дзвінка, зустрічей нашими родинами. Особливі слова поваги до мене та обов’язкові компліменти на адресу тата - це в моїй пам’яті назавжди. Поетичні присвяти на адресованих поетичних книгах (серед перших - “Эхо на площади», де він так написав: “Я дарю эту книгу Тарасику, чтоб читал настоящую классику!»). Звісно, в такій манері підписані безліч інших поетичних збірок автора, які мені доводилося бачити.

А яким же майстром епіграми був Еміль Январьов! У поета-барда Ростислава Бічкова - сина поета Григорія Бічкова - збереглася наступна:

Что пожелать тебе, Бичков?
Будь счастлив ты со всех бочков.
И пусть с твоих черновичков
Всегда печатает Пучков!

Я безмежно шаную музу всього його життя Людмилу Павлівну Костюк, в яку Еміль Январьов закохався завдяки випадковій зустрічі в “Комсомольській іскрі” 1965 року. Схиляю голову перед їхньою дочкою Юнною Зіньковською, всією родиною поета, яка стала надзвичайно близькою і милою нам, Кременям. Письменницькі родини - серед найпотаємніших скарбів, котрі трепетно бережуть секрети творчості.

2013 року неподалік Миколаївської бібліотеки імені Марка Кропивницького ми з батьком, а також поетами Володимиром Пучковим, В’ячеславом Качуріним висадили дерева у щойно розбитому літературному сквері. Одне з них - на честь Еміля Январьова. З 2019 року висаджений татом самотній червоний дуб тужливо шумить і по ньому.

Можливо, в передчутті, що не забуватимуть. Не зрадять ідеї та колись створять обіцяний ще за життя Літературний музей. Цитуватимуть хоча б до ювілеїв. Почнуть видавати бібліотечку миколаївця, передруковуючи вірші наших земляків. Доглядатимуть могили. Називатимуть їх іменами, як це було зовсім недавно, кораблі.

Пам’ятаймо, читаймо, досліджуймо нашого Еміля Яніварьова - назавжди молодого патріарха незабутньої минулої епохи.

Тарас Кремiнь.

 

 

 

"У Вас, Володя, хорошие стихи..."
(светлой памяти Эмиля Январёва)

  1968 или 1869 год (уже точно не помню). Я учился тогда в 8 классе 7-й школы и в свои 14-15 лет считался там признанным поэтом. Помню даже, какое-то общешкольное сочинение на заданную тему, которое всеми старшими классами в течение 2-3 часов мы писали в актовом зале, и я умудрился написать его экспромтом целиком в стихотворной форме. Учителя, естественно, были в шоке.

Так вот, однажды к нам старшеклассникам пришёл в гости настоящий поэт. Это был ещё совсем не старый, но, как мне показалось, солидный мужчина с уже заметной сединой, который читал нам свои стихи. Поэт Эмиль Январёв представился он. В самом конце этой встречи меня, как местную школьную знаменитость соответствующего профиля, учителя подвели у нему и он посоветовал мне прийти со своими стихами к нему в литературное объединение.

Вспоминаю, что я тогда долго готовился к этой встрече. Отбирал самые лучшие (как мне казалось!) стихи и в конце-концов исписал ими целую тетрадку. Мне в то время почему-то непременно хотелось опубликовать их и я планировал обсудить с Январёвым (как поэт с поэтом!), где бы это лучше сделать - в центральной прессе или, может, сразу книжку издать?

На следующей нашей встрече Эмиль Израилевич деликатно отвёл меня в сторонку и, возвращая мне мою тетрадку, мягко произнёс: "Вы хорошо пишете. У Вас, Володя, хорошие стихи, но... публиковать их пока что ещё рановато."

Помню, я тогда жутко обиделся на него. Мне мои стихи очень даже нравились, возможность их публикации не вызывала у меня ни малейших сомнений, и вдруг такой удар!

Короче, в это литературное объединение я больше не ходил и с Январёвым тоже не встречался - так кипела во мне эта злость и обида! Да и писать стихи на какое-то время тоже забросил...

Прошло лет 10. Я закончил не только школу, но и НКИ, поступил в аспирантуру, писал диссертацию и о своём детском увлечении поэзией даже не вспоминал. И тут однажды, у себя в квартире на антресолях, я обнаружил эту злополучную тетрадку с детскими стихами, которые когда-то непременно хотел опубликовать. Их перечитывание вызвало у меня настоящий шок! Мне казалось, что большей белиберды я в жизни не читал. С нескрываемым наслаждением я порвал эту тетрадку на мелкие кусочки, чтобы никто и никогда не смог бы прочитать это порождение убогой фантазии, которое я когда-то выдавал за поэзию. Как же я теперь в душе благодарил Январёва за то, что он уберёг меня от вселенского позора!

А ещё подумалось вот что. Ведь он вполне мог бы тогда прямо и откровенно сказать мне, что стихи мои никудышние и, прежде чем их публиковать, нужно просто овладеть навыками этого дела. И это было бы честно и справедливо, да я и сам, будь на его месте, именно так и постутил бы.

Вполне допускаю, что кто-либо другой на месте Эмиля Израилевича рекомендовал бы те мои юношеские стихи к публикации и это стало бы в дальнейшем документальным свидетельством моего несмываемого позора. (Представляю, как сегодня можно было бы поиздеваться надо мной, найди кто-то эти псевдостихи и выложи их в интернете. Боюсь себе такое даже представить!)

Но Январёв поступил иначе. С еврейской мудростью он вроде бы и похвалил меня и в то же время мягко намекнул, что с публикацией стихов торопиться не следует. Одной фразой! Всё это я понял много позднее и в дальнейшем переписывал свои стихи десятки раз, подыскивая нужное слово, рифму и шлифуя их до бесконечности. Я и теперь это делаю и потому некоторые мои стихи в двух уже изданных книгах разнятся между собой.

* * *


Я пишу стихи практически всю свою сознательную жизнь, однако моя первая книга "Николаевский камертон" увидела свет совсем недавно, когда мне было уже 64 года. Возможно, как мне кажется, это потому, что у меня уже пол века не выходят из головы те, когда-то вскользь произнесённые мудрые слова Эмиля Израилевича. Только теперь уже я сам себе часто повторяю их: "Ты хорошо пишешь, Володя! У тебя хорошие стихи, НО ПУБЛИКОВАТЬ ИХ ПОКА ЧТО ЕЩЁ РАНОВАТО..."

Владимир Христенко.

 

 

 

Пошепки про найсокровенніше…

Письменникові Емілю Январьову 30 січня виповнилось би 90 років. Він корінний мешканець кораблебудівного Миколаєва. Тут він народився, тут здобув середню та вищу освіти. (Закінчив Миколаївський педагогічний інститут, та заочно Літературний інститут імені Горького).Тривалий час працював вчителем мови і літератури. Художньою творчістю, здається, займався завжди. Одна за одною виходили його поетичні збірки: «Переправа», «Настоящее время», «Действующие лица», «Открытый урок», «Корабельные баллады», «Школа взрослых», «Почерк», «Мера сил», «Эхо на площади», «Новый адрес», «Ольвийский причал», «Стихи мои младше меня», «Стечение обстоятельств». У співдружності з поетом М. Владимовим написав драму «Це було в Миколаєві».

За поетичну збірку «Документ», Январьову була присуджена Всеукраїнська літературна премія ім. М.Ушакова.

Він один із авторів Миколаївського літературно-художнього альманаху «Письмена». Також був ведучим рубрики «Журнальний столик» у міській газеті «Вечірній Миколаїв».

Згодом, - ведучим популярної телевізійної передачі «Поле зору», що пропагувала культурні цінності рідного краю, досягнення українського і світового мистецтва.

Його усне поетичне слово любили слухати і студенти, і школярі, і суднобудівники та інші категорії шанувальників добротного поетичного слова. Серед яких були і члени літературної студії «Рефлектор», якою він керував протягом багатьох років.

Я познайомилася з Емілем Январьовим в обласній молодіжній газеті. Наші довірливі розмови про поезію, літературу запам’ятала на все життя. Він читав вірші і мене брала в полон його добротна оригінальна метафорична поезія. В кожному рядку, кожній строфі відчувалася новаторська формотворчість. Лише талановитий поет і людина з низьким порогом чутливості могла так бачити і відчувати світ, постійно знаходячи для нього все нові й нові літературні форми.

Под весенним бурлящим дождем
я шептал монолитному небу,
что забыл, для чего я рожден,
на какую такую потребу.
И хотя лопотали листвой
освеженно дубы и березы,
ликовал за моею спиной
неразгаданный заговор прозы.

Читаючи його вірші відчуваєш як прив’язуєшся до цих опуклих рядків, що майже кожен з них хочеться залишити собі назавжди. Це ще одна виразна якість непересічного поетичного таланту. Мене дивувала здатність поета бачити образно, на перший погляд, буденну тему. Тему, яка близька жителям корабельного міста.

Итак, отчалил сухогруз
От заводского пирса.
Он вдруг прозрел. Вошел во вкус.
От наших рук отбился.
Простора местного ему
Теперь, конечно, мало.
Скользит он медленно в дыму
Рассветного тумана.
А там морей турбинный гул,
Соленых вод лавина.
И обрывается Ингул,
Как будто пуповина.

Тематичне розгалуження його поезії свідчить про розмаїття інтересів і про добрий письменницький досвід. Хочеться сховати томик поезії Еміля Январьова у сумочку і час від часу перечитувати і знову переживати почуття множачи їх новими.
…І раптом знаходжу вірш про Довженка. Постать, особистість яка завжди проявляється на фоні України. І приватне відчуття геніального режисера і письменника поетом сприймається на грані духовного відкриття.

Довженко землю понимал,
И на плечах интеллигентных
Довженко землю поднимал
До эпоса и до легенды.
Такую веру он вселял,
Мне говорил артист Масоха,
Что превращалась вдруг массовка
В заправский митинг у селян.

Будь-якому справжньому шанувальнику поезії неможливо не пройнятися довірою, не захопитися виразністю стилю та самобутності складових поезії Еміля Январьова. – Ото вже насправді «пошепки про найсокровенніше». Безумовно та майстровито.

Віра Марущак, голова МОО НСПУ.

 

 


Будете смеяться
(Об Эмиле Январёве)

Ранний телефонный звонок. Из тёплой постели нехотя дотягиваюсь до аппарата, снимаю трубку, спросонья мычу в мембрану невнятное "м-да-а?.." И слышу в ответ громкое, озорно-удивлённое, январёвское:

- Спишь, что ли?! В такое солнечное утро! На рассвете надо уже работать... Я сегодня, перед тем как тебя разбудить, успел стихи написать в твою честь, запоминай:

Будете смеяться:
лучший номер в мире -
двадцать два - семнадцать -
пятьдесят четыре!

И мы оба смеёмся: в самом деле, что могло быть прозаичнее шести номерных знаков моего николаевского телефона? В поразительном умении "приделать поэтические крылья" даже арифметике скучной обыденности - весь Январёв.

Тот сор, который под рукой,
по сути, он и есть натура...
Читай Эмиля, дорогой!
Всё прочее - литература.

(Надпись на книге "Документ", 1997 г.)

Я дорожил мнением Январёва, пристрастным вниманием учителя к неприкаянному ученику, пребывающему в вечном разладе с собою и окружающим миром. Мэтр бывал ершист, категоричен в высказываниях и оценках, - у меня хватало ума не дуться на мудрого, неравнодушного к моей творческой и людской судьбе большого поэта.

Именно Январёв когда-то благословил мои дебютные переложения на русский стихов нашего выдающегося современника и земляка Дмитра Креминя:

- Поэзия Креминя сложна для перевода. Признаюсь тебе, я несколько раз пытался переводить Дмитра, но безуспешно... А твои переводы - это, несомненно, Креминь. Русский Креминь...

А как задорно мы с Эмилем Израилевичем пели под фортепианный аккомпанимент в Выставочном зале на Советской! Наш дуэт сложился экспромтом, когда все уже пригубили выплеснутое из миниатюрных бочонков в пластиковые стаканчики гениальным художником Андреем Антонюком кружащее головы терпкое вино степной Украины, и я ловил на себе радостно-изумлённый взгляд Январёва: кто бы, дескать, мог подумать, что ты ещё и доморощенный певун, и слова песен военной поры знаешь, мальчишка, наизусть!..

Грустно сознавать, что впредь ничего этого не будет: ни старых песен на два голоса с Январёвым, ни прогулок наших, по-южному обстоятельных, неторопливых, вдоль блистательной, кипучей Советской или в тихом лесковском парке; не повторятся литературные беседы с мастером, попеременное - вслух - чтение стихов, не придут в мои далёкие пределы новые январёвские письма, не дождусь от него приязненных, со смыслом, рифмованных надписей, забавных рисунков на титулах свежих поэтических сборников...

Что может быть краше
осенних даров?
Павлову Саше -
Эмиль Январёв.

18. IХ. 91 г. Н и к о л а е в

С трудом представляю себе нынче мой далёкий корабельно-тополиный город без его вдохновенного, усердного седовласого летописца. Во внешнем облике Январёва с возрастом всё отчётливее проступали черты боготворимого им Бориса Пастернака. Но не портретным сходством единым... "Будь и впредь ненасытно влюблён в Поэзию", - дружески надписал мне Эмиль Израилевич свой сборник "Стихи мои младше меня" (2000 г.).

Всё чаще в годину душевной смуты твержу не мною выстраданные строки:

Тонка уже, как волос,
связующая нить
с землёй,
где я ещё раз
навряд ли буду жить.

(Э. Январёв, "Стихи такого толка..." Из цикла "Дневник")

Однако возникает в памяти давнишняя телефонная побудка. Ясное николаевское утро за окнами родимого дома, куда мне нет возврата... Голос незабвенного старшего друга, весёлый стих: "Будете смеяться..."
И теплеет на сердце.
Возвращается юность.

И снова хочется жить...

Александр Павлов.  

*   *   * 

 

 

 

Памяти папы, Эмиля Январева

В моем далеком детстве николаевский скульптор Юрий Макушин сделал и подарил папе его небольшой гипсовый бюст. Папа поставил бюст на шкаф, и на один из праздников я подписала папе открытку так: «Эта открытка папе, который стоит на шкапе. Папа, который ходит, очень похож на него. Но только у папы, что ходит, много-много всего».

Моему папе, николаевскому поэту Эмилю Январеву, в нынешнем январе исполнилось бы 90 лет. И мне бы очень не хотелось, чтобы он превратился в эдакого «папу на шкапе» — застывшего, отлитого в гипсе или парадном металле, глядящего на всех с высоты книжных полок. Так как нет ничего более далекого друг от друга, чем парадность и окаменелость — и мой папа, с его шутками, розыгрышами, ироничным взглядом на себя и на мир. Так что это всего лишь будет немного зарисовок, отражающих нашу с ним общую жизнь от строк:

Мы несли свою дочь из роддома,
Белый байковый кокон.
И гремели вокруг радиолы
Из распахнутых окон!
до строк:
Дочь меня везет в своей Тойоте
в книжный магазин.
У моей кровиночки и плоти
вид неотразим.

…Мне 5 лет, и мне выписали очки. Я кажусь себе похожей почему-то на комара и горько рыдаю. Отказываюсь идти в садик, предполагая, что надо мной будут смеяться. Папа приносит из книжного магазина совершенно роскошную книгу с объёмными, как сейчас бы сказали 3Д картинками, мы ее берем с собой в сад, и в детском саду папа устраивает театр одного актера с чтением и рассматриванием книги, и параллельно на сказочных примерах объясняет, как надо сопереживать друг другу, как обижают глупые дразнилки, и как надо защищать тех, кого обижают. К концу сказок мне уже казалось, что если я и комар в очках – то самый замечательный. И другие дети были со мной согласны!

…Мне 6 лет, и я пишу первую в жизни настоящую статью! Так как мы выпускаем семейную газету МПЯ – мама, папа, я. И туда пишем статьи не только мы, но и папины-мамины друзья, и выглядит она почти по-настоящему, так как папа верстает и печатает ее на пишущей машинке.

…Папа берет толстую тетрадь, и в нижних уголках страниц в небольших квадратиках рисует картинки, а потом шелестит страницами – и о чудо! – картинки оживают: летит воздушный шарик, пробегает балерина, прыгает щенок. А папа рассказывает мне, как делаются мультфильмы, и какое количество картинок должны были нарисовать художники, чтобы я могла посмотреть любимый мультик.

…Мы живем в маленькой хрущевке в районе ЮТЗ. И по вечерам на улицу выносятся стулья, рассаживаются соседи, папа устанавливает экран, выносит кинопроектор и показывает фильм из жизни нашего двора, который сам и снимал своей пленочной кинокамерой. Для соседей это все сродни фантастике: мужики хохочут, увидев себя, забивающих козла, женщины ахают, обнаружив себя, развешивающих белье и гуляющих с колясками, кипит голубиная жизнь в дворовой голубятне, радостно верещат дети, узнав себя в носящейся по экрану разнорослой ватаге.

…Мне 9 лет, и мы отдыхаем в доме творчества писателей в Коктебеле. Крымское солнце, дом Волошина с еще живой его вдовой, которая водила экскурсии по дому, писательские посиделки – все это едва отложилось в памяти. Но задание, порученное мне папой, запомнилось. Выполнялось оно безукоснительно. Дело в том, что кормили в доме творчества отменно и утонченно. Но перед деликатесным обедом выносили поднос с обычной печеной картошкой – и вот за нее шла нешуточная борьба. «Пора», — говорил мне папа, и я неслась в столовую к открытию, а там уже, наперегонки с другими ребятами (помню, кто-то звал «Булька, Булька» – это так же несся к столу кучерявый сын Булата Окуджавы) я хватала горячие картофелины, сколько могла унести, и потом сидела гордая за столом и ждала родителей к обеду.

…Мне 11, и мы все вместе (я, папа, Вячеслав Качурин и его дочь Таня) пишем шутливую детективную повесть. Каждый пишет по главе, и задача каждого – побольше запутать последующего. Над названием долго не думали: первое, что пришло в голову, утрированно-устрашающее – «Чьи-то глаза в щели гроба». Качурин вздыхает и говорит, что распутать наш детективный клубок поможет только глобальное землетрясение, в котором погибнет большинство героев. К сожалению, папка с незаконченной повестью утеряна. А жаль: столько там было юмора, стеба, сарказма! Понятно, что основные партии вели папа с Качуриным, но и к нашим с Таней главам относились с полной серьезностью, хвалили за фантазию, перепечатывали и подшивали. И подыхали со смеху.

…Мне 13, и мама получила долго ожидаемую путевку в санаторий в Ессентуки. Скорее всего, она хотела не только подлечиться, но и отдохнуть от нас с папой. Но не тут-то было. Мы с папой поплелись за ней следом паровозиком и поселились по соседству в частном секторе. Днем, когда у мамы были процедуры, мы гуляли по Ессентукам, пили водичку из диковинных чашек с носиками, и папа импровизировал, сочиняя смешные стихи и песенки, которые помню наизусть и поныне:

В санаторий Огонек
Прибыл дохлый паренек
С дряблою изношенной печенкой,
Был он вымученный весь,
Познакомился он здесь
С дохлою такою же девчонкой.

И завершалась песенка (папа напевал стих под собственную мелодию) так:

Пронеслись года чредой,
Парень с девушкою той
Поженилися и сгинули в пеленках.
Он вздыхает: «Мужики!
Еду вновь в Ессентуки!
У меня жена сидит в печенках!»

Но, кроме этого, были рассказы про весь Северный Кавказ и конкретно про Пятигорск, чтение Лермонтова и пробуждение нежной любви к нему, хохот при чтении «Двенадцати стульев» перед посещением знаменитого Провала.

Так всегда все и перемежалось: смешное и серьезное, забавное и познавательное. Мы рассматривали альбомы с импрессионистами, а потом папа показывал фокус с отрыванием большого пальца. (Когда-то этот фокус они с Качуриным показали мальчишкам перед выступлением в сельском доме культуры, и выступление этим, практически, сорвали, так как пацаны кинулись бежать с криками: «Письменник собі пальця відірвав!».

Рассказывал об итальянской новой волне в кинематографе, а потом дурачился со слегка непристойными стишками, которые я не могу воспроизвести в этой приличной статье, но которым я потом научила свою дочку, а она теперь грозится обучить внучку, когда та подрастет немного.

…Мне 14, и мы с папой в Ленинграде. Мариинский театр – первый театр такого уровня в моей жизни. И Эрмитаж впервые, и мосты, и экскурсия, проведенная папиным другом детства Майором, и выбоины от бомбежек на домах, и дневник Тани Савичевой.

…Мне 15, мы с папой слушаем Высоцкого, и папа проводит мне социальный ликбез, объясняя, почему Папа Римский «из наших, из поляков, из славян». И почему «место Голды Меер мы прохлопали, а там на четверть бывший наш народ». Крутятся бобинные ленты, я чувствую себя совершенно взрослой и приобщенной к некоему полуразрешенному искусству «не для всех».

…Жизнь шла своим чередом. Периоды папиной рутинной журналистской работы сменялись всплесками вдохновения, когда

Так писалось, почти не спалось,
и казалось сбылось, удалось.
Наконец-то сказать довелось
что-то новое старому миру.

В такие времена папа писал сутками, закрывшись в своем кабинете и выходил только для того, чтобы вынести на наш семейный суд новые строки. От быта мама папу оградила полностью. Хотя в каком-то своем художественном воображении он видел себя достаточно хозяйственным, и фраза из его стихотворения «вот я белю балкон» надолго стала нашим семейным, как бы сейчас сказали, «мемом».

…Я поступала в институт, рожала дочку, мечтала, путешествовала – все это есть в папиных строках. Папины сборники – не только дневники эпохи, но и мои личные дневники с пирожками, передаваемыми поездом из Николаева мне, студентке, в Киев, с шалостями внучки, рвущей рукописи, с посиделками, с надеждами и разочарованиями 90-х.

Я – папина дочка. Семейное предание хранит историю, как папа, услышав от мамы какую-то интересную мысль, сказал, обратившись ко мне: «Видишь, какая мама у нас умная». На что я, семилетний клоп, ответила: «Конечно, она же вращается среди нас с тобой!».

Я так же, как папа, делаю зарисовки в блокнотах во время телефонных разговоров, люблю вишню больше всех ягод, импрессионистов больше других художников и незаметно для себя, как папа, обнюхиваю новые книги.

В период моих дошкольных занятий балетом папа написал:

Меня спрашивают, почему
Нашу дочку, худышку бледную,
Я тащу в эту школу балетную….
Стих заканчивался строками:
Пусть она высоко летит
Невесомой пушинкой,
Дочка.

Все мы не особо оправдываем ожидания родителей. Я уже давно не «худышка бледная», и с полетами «невесомой пушинкой» не очень-то задалось. Но я верю, что папа дал такой мощный отрыв от обыденности, интеллектуальный толчок и ускорение для полета, что не только наша семья, но все те, кому посчастливилось с ним дружить, общаться, выпивать и смеяться, смотреть его передачи и читать книги – немного все-таки парим над землей. И энергии такого масштаба должно хватить на наших детей и внуков. И есть уже годовалая правнучка, названная в честь знаменитого прадеда Эмилией. Пока она научилась уверенно топать по земле, но придет и время искусства, поэзии, литературы, отрыва от повседневности и полета. Как хотел Эмиль.

Юнна Зиньковская (Январева).

*   *   *

 

Эмиль Январёв

      Сентябрь

О летнего карнавала
Повычерпанная смета!
Как резко похолодало,
Как сразу сломилось лето!
О как, продувая дупла,
Гундосят ветра постыло!
Как за день трава пожухла,
Как за ночь река остыла!
Эх, осень, вы раскололи
Идиллию, сумасбродка…
И в дружеском разговоре
Сквозит ледяная нотка.
И, голос борея чуя,
Отлётно кричит грачиха.
О женского поцелуя
Игольчатая горчинка!
Сентябрь обрывает фразу,
Куражится: песня спета…
Как резко они, как сразу —
И юность,
И жизнь,
И лето!

                    *   *   *

 

Помнишь, мы были в Покровке рыбачьей?
Там еще смех раздавался ребячий,
Там еще чайка с крылом перебитым
Прыгала боком с растерянным видом,
Там еще некий мазилка из Львова
Изобразил на холсте рыболова,
Там еще путь, называемый Млечным,
Высветил травы, где выпало лечь нам…
Стог голубел невдали от причала.
Грудь твоя свет голубой источала.

                     *   *   *

 

Неужели, зная этот ад —
Наше прозябанье без просвета,
К нам весною птицы прилетят?
Я уже почти не верю в это.
Неужели в нищенском лесу,
Схожем с позаброшенным кладбищем,
Нам, сгубившим божию красу
И себя (само собой) сгубившим,
Птицы запоют?
Поверить в рай
Посреди повальной летаргии?
Накажи нас, Боже, покарай,
Укажи им путь в края другие…

                   *   *   *

 

Туманны глаза твои,
Дурманна ночная прелость,
Не ведаем, что творим…
Не ведать —
какая прелесть!
Томительный звездный прах
И хищная жизнь живая.
Трамваи несутся в парк,
И каждый трамвай —
Желанье!
Платана златая прядь,
И вольного чувства иго,
И все, что случится впредь,
В руках
У этого мига.
Так медля,
Срываясь так,
Блаженствуя и пасуя,
Мы замерли в двух шагах
От первого поцелуя!

             *   *   *

 

 

 

 

Вітаємо Анатолія Качана!

  На початку серпня в Одесі відбувся традиційний книжковий фестиваль 
"Зелена хвиля» та вручененя престижної Корнійчуковської премії.

Серед переможців і наш земляк Анатолій Качан, який взяв участь у конкурсі
під літ. псевдонімом Степан Воронець з поетичною добіркою "Ластівчані ігри".

Як відзначив у передмові до збірки творів лауреатів голова журі Володимир
Рутківський, «У номінації «Поезія для дітей» ніхто не зміг
зрівнятися з живим
класиком дитячої літератури, колишнім одеситом,
а тепер киянином Анатолієм Качаном.

До речі, він єдиний з учасників,
хто – вже вкотре! – присвячує свої поезії Одесі та Причорноморському краю.

Похвальна традиція патріарха поетичного цеху!"
Вітаємо!


Переможці VIIІ міжнародного літературного конкурсу творів для дітей та юнацтва «Корнійчуковська премія» (м. Одеса, 2020)

Поезія для дітей | Автори з України

I премія: Степан Воронець (Анатолій Качан), м. Київ. «Ластівчані ігри»

II премія: Вікторія Царинна, м. Донецьк, «Сборникстихов»

III премія: Юлія Перегуда, м. Київ. «Казка про Кришталевого Оленя».



* * *



Вершина Літа

Влітку кручений панич
Вився по жердині
І в ясну Купальську ніч
Виліз на вершину.

Із жердини видно весь
Луг – аж до причалу:
Там палало до небес
Вогнище КупАла.

Із дівчатами водив
МіСяць хороводи,
І розквітли відвінків
Річки тихі води.

Ну а вранці, як і слід,
Всі птахи і квіти
Привітали Сонця схід
На Вершину Літа.

Тут і кручений панич
Розпустив бутончики –
І заграли навсібіч
Квіти-грамофончики.
Біля них туди-сюди
Сновигають бджоли,
Джміль гуде на всі лади
Тихим басом соло.

Тішать душу і мені
Ці ранкові квіти.
Може, в квітах десь на дні
Сховані магніти?..

Через ту Купальську ніч,
Через квіти-дзвоники
Я, мов кручений панич,
Став сонце-поклон-ником.


…Життя та абетка.

…Життя та абетка

1. Справді…

…Її розповіді, як тихоплинна річка. Вона нікуди не квапиться, але має свій визначений точний керунок та глибинні наповнені течії, що ніколи не припиняють нести свою енергію в берегах щирої, довірливої розмови. Так є. І я так розпочинаю. Кажу про це з неприхованою сентиментальністю, гортаючи книжку: Віра Марущак „Життєва абетка”, Київ, „Український письменник”, 2020р., 217 с. З обкладинкою дуже схожою на ту, таки давню, серію для школярів та юнацтва, що в її канві діти із задоволенням припроваджувались до творчості і Лесі Українки, і Михайла Коцюбинського, і Гната Хоткевича, і Василя Стефаника, і Марка Черемшини, і Ольги Кобилянської… Шевченка, Франка – передусім. І усе це розмаїття імен і національних класичних текстів було у всіх шкільних бібліотеках. Бо з’являлося величезними тиражами.

Чому згадав?.. Бо оформлення та формат видання дуже скидаються на те колишнє: висвічені тональності, простодушна чорно-біла графіка, милі дитячі усміхнені обличчя із зацікавленими очима, шрифти прості, читабельні, з добре продуманою подачею на сторінці: без скупердяйства, але й без зайвини. Та й наклад – 2000. Це вже щось: нині. …Отож, оповідання, новели Віри Марущак дуже природно і, у той же час, особистісно вклалися в певну абетку переживань, і спостережень, і навіть потрясінь; низки знакових подій: зворушливих і негомінких.

З ось такою невигадливою структурою: „Дитинство”, „Школа”, „Юність”, „Голодомор”, „Війна”, „Брати наші менші”, „Замальовки”, „Широкий світ малої батьківщини”. Проанонсовано, що – для юнацтва та молоді. Але ж… У кожному з нас ця молодість залишається назавше.

 

2. Прислýхаймося

Скільки ми перечитали різдвяних оповідок, історій на цю тему, що в них американці – неперевершені. Так-так і ми всі, в тому числі, й дорослі, спраглі тої безпосередності дитячих вражень і щирості переживань. Я, скажімо, завжди у Різдвяно-новорічний період можу полишити найсерйозніші заняття та із задоволенням пів дня дивитися-ненадивитися на нескінченні витівки Санта-Клауса, ельфів, чеберяйчиків і усього цього чарівного та веселого гурту міфічних-неміфічних симпатичних і добрих істот, що приносять стільки безцінного позитиву. „Різдвяна казка” Віри Марущак – не схожа на інші. У ній згаданих персонажів немає.

Втім, є власне різдвяна казка. Своя. Чарівливе тремтіння сакрального простору напередодні Різдва – у Святвечір. Дитяче гамірливе піднесення під час святочних приготувань у селянській хаті. І особливе, що буває лише в дитинстві, відчуття причетності до Великого Дійства, ще не осмисленого вповні, але вже прийнятого серцем.

…Письменниця не стримує своїх симпатичних добрих персонажів у, здавалося б, простих ситуаціях, маленьких епізодах, але з великою любов’ю: до батька, до мами; до хресної матері та її сім’ї. До самотньої баби Мотрі, до якої завітали цих двоє дітей із подарунками. І одразу ж скільки втіхи в хаті. А сусіди: і їм треба заколядувати. Довкола морозняно, дрібно сніжить; і різдвяна велика Душа охоплює всіх своїми ніжними теплими руками. „Перша зірка… зійшла до нас. Розпочинається різдвяне зворушливе дійство”.
Прислухáймося, кажу я вам, воно бринить, як висока музика…. 

 

3. Сумління непроминальне

„Їж, Андрійку, їж. Мені вже все одно, а тобі жити. Копай кульбабу, корінці й квіточки їж, бо цей сухарик останній…” Це – з розділу, що називається в книжці „Голодомор” (оповідання „Сухарик”). І є безперечним викликом читальнику: чи в спромозі він посеред комп’ютерно-незворушного та комерційно-бездушного сьогодення до глибини душі перейнятися великою трагедією українського народу, що одним засягом змела мільйони життів чоловіків та жінок, малих дітей, літніх людей. Порушивши природний процес розвитку не одного наступного покоління.

Текст не нагнітає трагедію якимись новими фактами чи викрутасами несподіваних вражаючих метафор, лише дивлячись просто у вічі, пришерхлими устами та приглушеним голосом благає бути пильними серед столикої пекельної витіюватості нинішніх звироднілих вождів-перевертнів. Прислухатись до серця. Бо справжнє добро бачить лише воно. Найголовнішого очима не побачиш…

Авторка так „виткала” свої новели у цьому пекучому розділі, що в ньому персонажі, в основному простий невибагливий селянський люд, наче самі, без її спонукань, розповідають про себе. „Простягнувши руки, мов сліпець, на припічку лежав батько Луки – Данило. Хлопчик, кістки та шкіра, застиг біля матусі: лежала обличчям униз. Павлові стало млосно від побаченого. Стримуючи сльози розпачу, прожогом кинувся на вулицю”. Пам’ятаючи, постійно, про виняткову делікатність теми, тамуючи біль, авторка обрала спосіб розповідати про ці події так, наче це розкроюється, послідовно та ретельно, задокументована дійсність. Безсумнівна реальність – наша свідомість. Сумління! – Усіх: аж до теперішніх. …І відповідальність навіть за того хлопчика-школярика, який мав макуху за найцінніший скарб. „Від щастя на його губенятах грала щаслива усмішка”.

…Існує два найенергетичніші стимулятори-мотивації: життя, що його хочеться подовжувати щодня, і творчість. І це висновується з цього розділу, назагал. Навіть.

 

4. Територія малого суму

В. Марущак явно не компонує свою книжку з якоюсь штучною зумисністю чи з псевдонаростаючою експресією. Вона – вільна дорогою слова. Лише присувається ближче, аби її краще чули, і довжить свою розповідь мовленнєво-природно; не зупиняючись і не запинаючись. „Ромці сумно” – Каже вона. – „Нікому до нього немає діла”. („Сум”). І це все, що потрібно їй для зачину оповідання. Такого, нібито, простого і, разом з тим, приховано-екзистенційного. „Сумно. Сонце припікає”. – Підліток лише на початку тої довгої дороги, де – і жалі, і печалі, і трагедії…

А сьогодні – йому просто сумно. – Ось так, залюбки. Можливо, навіть – без якихось певних мотивацій, крім дрібних матеріальних вигадок, на зразок новісінького мотоцикла. Але – це так собі… Хлопець прислухається до себе. Він щось чує, що його ще сам і усвідомити не може. „І Ромка заплакав. Він і сам не знав, що це за сльози. Можливо, забив коліно”. Дивно.

…Але усі ми бодай трохи дивакуваті. Турбуватися, видається мені, слід як раз, тим, хто – без дивацтв.
…І бачу як неподалік у скверику на лавці сидить авторка і, спостерігаючи за малими зухвальцями, мило усміхається. Самому картинка сподобалась.

 

5. Дискурс і метафізика

Зовсім непогамовна векторно, але знову ж таки мудро неквапна, письменниця – в новелах „Батько з Португалії” (насичена драматургією цілої трагедії загальнонаціонального масштабу); „Повія” (приватна історія з неприватними колізіями), „Квітка і щит” (виокремлена подія з великої історії: про хлопця-поліціянта, дівчину і маму); „Совість” (просто трагедія); „Ікона” („…залишилась на своєму місці ікона. Хто ж віддає те, що наповнює серця джерельною водою?..).

Про теми цих творів можна сказати, що вигулькнули вони наче самочинно. А розпрацьовувались авторкою, ніби давно очікувані. Багато молодих облич, цікавих характерів, совісливих вчинків, подій, явищ. І усе це в планах і дискурсивно-змістовому, і структурно-композиційному проявляє себе і фрагментарно (новелами, оповіданнями, оповідками, повістю), і, як єдине ціле – книга „Життєва абетка”– сприймається ще однією естетичною спробою гармонізувати світ. Принаймні, у своїй свідомості. Яка, зрештою, є нашою безсумнівною реальністю. Можливо, єдиною.

 

6. Нотатки на берегах

…Письменниця „вивчає” через свою особливу „…Абетку” Світ і світ у ньому, наскільки б це складно не було. Знаходячи форми прості, хоч зовсім не спрощені, спрямовуюче формуючи себе і читача. І це не просто складання якихось магічних пазлів, а виповнення паперових листів конкретним авторським алфавітом, що в ньому – людські пристрасті, трагедії, воскресіння душ…

Сміються дзвінко діти, відчайдушно сигналить міський транспорт, хтось іде з собакою на прогулянку… Літери-букви. Виструнчуються в розкодовані рядки; пропонують свої смисли досконалості. Саме тієї, що розпочинається з простого-найпростішого. І я із справжньою насолодою налаштовую свою „Енігму” та відчитую тексти.

 

7. Кохання і ляльки-мотанки…

…Дуже знаково (і знаки ці – аж культові), що повість Віри Марущак „Пустеля”, присвячена пам’яті матері, розпочинається саме вельми цікавою вільною інтерпретацією силового поля споконвічного українського національного оберегу: ляльок-мотанок (художник І. Черкесова, заслужений діяч мистецтв України). У мене таке враження, що цей артефакт ніколи не загубиться у пластах безжального часу. Він потрібен українцям: нині й поготів. Лялька-мотанка.

І, насправді, мале й велике щастя в повісті, наче надійно захищено цим магічним ляльково-мотанковим впливом. „Лялька” пригорнула до себе персонажів і відводить від них усяку біду. Пашуня та Іван, під благодатним покровом оберегу, переживали, можливо, найщасливіші миттєвості свого життя: перша закоханість і неймовірно високі зорі… Що ще треба для щастя. „Тримайтеся одне одного, з вас гарна пара вийде”, – прорік хтось їм.

…А часи вистоювали за вікном воєнні та голодні. Холодні зимові дні видавалися ще холоднішими. І тремтіла душа… Проте авторка виводить своїх персонажів завжди на позитив, на сонце, на квітень… Хоч і не без складних, тривожних перепетій, життєвих, суспільних конфліктів і проблем. У цій явно романтичній повістевій розповіді вона навіть не пробує романтичним зробити весь світ. Довкола – цих двох, усе залишається, на жаль, зовсім неромантичним. Холод, голод; комуністичний режим перемелює все, як велетенський молох, у своїх безжальних жорнах. І нема на то ради. Процес розпочався і не видно йому кінця-краю. Але двоє продовжували кохати одне одного так, як це стається лише вперше чи востаннє. „Земля пішла з-під ніг”. …І, ви знаєте, крутиться й досі! І ляльки-мотанки – у нашій древній культурі – й надалі. Ось так. 

P.S. Дещо життєписне. Віра Марущак народилася на Миколаївщині, звісно ж – на півдні. Шлях її навчальних здолань проліг через Вище державне училище культури, що в Миколаєві, Київський Національний університет Шевченка, де студіювала журналістику. Згодом, багато працювала у ЗМІ в рідному місті; на викладацькій роботі в Першій українській гімназії ім. М. Аркаса (Миколаївській).

Беручи до уваги, що промоції творчості письменниці досі були дещо регіональними, скажу, що вона прозаїк з вагомим книжковим доробком; окремою сторінкою творчості для дітей; добротною літературною публіцистикою.

Зараз Віра Марущак очолює Миколаївську письменницьку організацію (НСП України). Нагороджена державним ”Орденом України княгині Ольги”. Інші ваговиті нагороди та літературні премії також її не цуралися.

…Нині, як ніколи, письменниці добре пишеться, вдячна читацька авдиторія зростає. У тому числі, і у Львові та Києві. Одне слово „Абетка…” виповнюється новим змістом. І так буде тривати.


Віктор Палинський


Україна, м. Львів, 79066
вул. Антоненка-Давидовича, 3; кв. 26
тел. (032) 222-47-31 (кв.)
тел. моб. 098-132-69-58
Палинський Віктор Іванович
e-mail: Адрес электронной почты защищен от спам-ботов. Для просмотра адреса в вашем браузере должен быть включен Javascript.

 

Александр Кузьмич Иванов...

Александр Кузьмич Иванов...

Ушёл из жизни замечательный николаевский поэт, прозаик, музыкант, композитор, а ещё ректор и профессор, добрый и отзывчивый человек и главное хороший друг. Невольно замечаю, что как-то часто последнее время друзья уходят. Увы, ничего с этим не поделаешь. Соболезнования родным и близким, его студентам института культуры, и всем кто его знал, читал его стихи и прозу, слушал его музыку. Теперь нам остались его книги, ноты, видео и аудиозаписи и, конечно, его замечательные стихи, рассказы и очерки, опубликованный в нашем журнале:

http://litnik.org/index.php/poeziya/aleksandr-ivanov

http://litnik.org/index.php/poeziya/aleksandr-ivanov-2

http://litnik.org/index.php/proza/aleksandr-ivanov

http://litnik.org/index.php/proza/aleksandr-ivanov-2

http://litnik.org/index.php/proza/aleksandr-ivanov-3

http://litnik.org/index.php/proza/aleksandr-ivanov-4

http://litnik.org/index.php/proza/aleksandr-ivanov-5

А ещё давайте запомним его таким:

Светлая память, дорогой Александр Кузьмич. Скорбим и будем помнить...

Редколлегия

Скрипка Дмитра Кремiня з того берега

Невеличкий затишний кабінет голови Миколаївської обласної організації НСПУ. За столом Дмитро Кремінь, у кріслі, як завжди, немов причаїлася, вірна дружина Ольга. Я навпроти.

Дім над лиманом встає за туманом
Над одчайдушне світання душі.
Там, над лиманом, гучать голоси...
Ти принеси мені, чаєчко, птаху,
Дрібку зорі із Чумацького Шляху,
В краплі води, в краплі роси...

Здавалось, що буквально вчора притишеним, тільки йому притаманним задушевним голосом, Дмитро закінчив читати свою поезію - вірш «Над лиманом». 25 травня - перші роковини, як Поет пішов у вічність...

Ловлю себе на думці: людина із Закарпаття, яке стало для нього колискою, від 1975 року він - на Миколаївщині, куди його, поета і художника, направили “за розподілом” до смт Казанка. Причорномор’я стало для нього близьким, дорогим. Це - безкраї південні степи, річки Південний Буг та Інгул, що взяли у свої ніжні обійми Миколаїв, лимани, Кінбурнська коса, Мигійські пороги, Чорне море. Все дороге і любе поетовому серцю.

Вчителював, працював у районці, викладав у педінституті, вступав до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка, куди його запросив професор із Миколаївщини Степан Крижанівський. Втім, поезія перемогла, тому він став ні на кого не схожим – чуттєвим, глибинним знеосяжним багатством душі і рідкісною силою таланту. Поет-лірик, поет-борець, поет-пророк, поет-патріот. Його творчості давали високу оцінку незабутні Іван Чендей та Петро Скунць, яким свого часу перепало, як і Дмитрові, за критику “соціалістичної дійсності”.

Йому боліло все. Але він не закривався у мушлі – Миколаїв – Закарпаття. Переймався Україною. Саме тому писав вірші найвищої художньої проби. Саме такі, що беруть у полон людські душі, приваблюючи і перекладачів багатьох країн світу. Тому його поезію читають у Канаді, Китаї, Америці, Аргентині, Франції, Бразилії, Великій Британії. Власне, і сам Дмитро перекладав з гpyзинcькoї, осетинської, болгарської, словацької, німецької, pociйcькoї мов.

Двадцять одна збірка – така добротна та ваговита спадщина Дмитра Креміня. Це його внесок у світову скарбницю культури і літератури. Тримаю в руках томик “Вибрані твори” з бібліотеки Шевченківського комітету. Пам’ятаю, яка це була знакова подія для всіх нас. За часів незалежності він став першим поетом - лауреатом найвищої нагороди Миколаївщини, а називав себе останнім лауреатом державної премії в історії України (з 2000 року її статус - “національна”) та, жартуючи, “хроністом ХХІ століття”.

І ще одна книжка, присвячена Дмитру Креміню, - “Небесне і земне” із серії “Обдаровані мудрістю” (2018). На смарагдовій обкладинці - портрет усміхненого поета у вишиванці. Радію, бо Дмитро встиг відредагувати її, до написання якої долучилося понад 50 авторів, і навіть потримати в руках. Тепер це наша пам’ять прокультового поета. Та чи достатньо ми з вами зробили, щоб увічнити людину, яка так багато зробила, у тому числі, для того, щоб Україна стала ближчою світові?

В Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії планується вечір пам’яті, а місцева влада планує присвоїти ім’я поета заснованій ним 20 років тому літературній премії для обдарованої молоді “Золота арфа”. Разом із Миколаївським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти планується відкриття пам’ятної дошки Дмитру Креміню на фасаді закладу, який першим розробив план підготовки до 70-річчя від дня народження поета (2023).

На засіданнях правління МОО НСПУ та загальних зборах не раз обговорювали питання про надання імені Дмитра Креміня одному зі скверів міста або вулиці. Та найкраща пропозиція – назвати найголовнішу книгозбірню області іменем знакового поета. А заодно і перейменувати вулицю, на якій розміщена Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека. Вважаємо, що вулиця імені Дмитра Креміня замість Московської назріла давно. Сподіваємося, нас почують.

Цього року заплановано ще кілька книжок, які готує до друку син Дмитра Креміня - Тарас. Йому, науковцеві та політику, пощастило бути упорядником його багатьох видань. Тому зі знанням справи уже верстають “Українську Антлантиду Дмитра Креміня : дискурс творчості”, а закарпатців закликаємо до другого спільного проєкту - книги спогадів. Кому, як не нам, поєднати свої зусилля? Тим паче, 2013 року вже був спецвипуск “Екзилю”, присвячений творчості поета, за що вдячна особисто кожному з авторів.

Закінчую писати. Погляд падає на томики поезії Дмитра Креміня з дарчими надписами. І розумію, що більше ніколи не почую його голосу в затишному письменницькому кабінеті, але, безперечно, його поетичне слово триватиме в українській національній літературі завше…

Хай не плодоносим, та думку високо підносим.
І я не останній у тебе, а все ж упаду...
Та поки ще я не літак, не зоря, не чорнозем –
зі мною дерева, найвищі в земному саду.

Віра Марущак,
голова Миколаївської обласної організації НСПУ.

 

22 апреля родился Владимир Николаевич Христенко- заместитель Главного редактора нашего журнала

22 апреля свой День рождения отмечает заместитель Главного редактора нашего международного интернет- журнала "Николаев литературный" Владимир Николаевич Христенко.

                           Когда б не Христенко Владимир
                           С безмерным рвением к труду,
                           То наш журнал давно бы вымер
                           Еще в тринадцатом году!

                                                       Но Вова с самого начала
                                                       За свой литник стоит стеной
                                                       Он гордость нашего журнала
                                                       И даже мозг его (спинной)…

                                                       И мы с огромною любовью
                                                       Ему сегодня шлём привет.
                                                       И пожелать спешим здоровья
                                                       До ста пятидесяти лет!!!

27 ноября 1926 года родился известный украинский писатель-фантаст Александр (Олесь) Павлович Бердник (1926-2003)

  27 ноября 1926 года (по другим сведениям - 25 декабря 1927 г.) в селе Вавилово (ныне - Снигирёвского района Николаевской области)  родился известный украинский писатель-фантаст, участник правозащитного движения в СССР, один из основателей Украинской Хельсинкской группы Александр (Олесь) Павлович Бердник (1926-2003)

Автор многочисленных книг и популярных произведений научно-фантастического жанра: "Призрак идет по Земле", (1962), "Пути титанов", (1962), "Сердце Вселенной", (1963), "Звездный Корсар", (1991), " Всадник Апокалипсиса", (1991) и др. Произведения О. Бердника переведены на 26 языков мира, в т. ч.: английский, болгарский, венгерский, киргизский, немецкий, польский, русский, словацкий, узбекский, уйгурский, французский, чешский, японский. 

 

23 ноября 1936 года родился известный николаевский поэт Вячеслав Иванович Козлов

 23 ноября 1936 года в городе Снигиревка Николаевской области родился известный николаевский поэт Вячеслав Иванович Козлов (1936-2016) - член Союза журналистов Украины, заместитель председателя Николаевской организации Национального союза журналистов Украины, автор нескольких поэтических сборников. В 1958 году он окончил факультет русского языка и литературы Херсонского педагогического института. Работал учителем русского языка и литературы в средней школе на Николаевщине. Позже перешёл в Снигиревскую районную газету «Соцiалiстичним шляхом», где прошёл путь от литработника до заместителя редактора. Более 15 лет Вячеслав Иванович проработал начальником управления Николаевского облисполкома по делам печати, полиграфии и книжной торговли. Последние годы поэт работал в Николаевской областной газете "Южная правда".

        Страница поэта Вячеслава Козлова на сайте интернет-журнала  "Николаев литературный" ссылка

        Фотоархив поэта Вячеслава Козлова на сайте интернет-журнала  "Николаев литературный" ссылка

 

 

Книги В.И. Козлова

 

22 ноября 1934 года родился известный поэт Анатолий Григорьевич Поперечный

  22 ноября 1934 года в райцентре Новая Одесса Николаевской области родился выдающийся и любимый многими поколениями поэт Анатолий Григорьевич Поперечный (1934-2014). В 1938 году семья Поперечных переехала из Новой Одессы в Николаев. Во время Великой Отечественной войны жил с матерью на Урале. В 1944 году десятилетний Анатолий с матерью вернулись в Николаев, где будущий поэт закончил десять классов. После окончания школы работал на Черноморском судостроительном заводе, сначала подсобным рабочим в «горячем» цехе, был участником заводского литобъединения «Стапель» и заочно учился на филологическом факультете Николаевского педагогического института.

Анатолий Поперечный автор многих замечательных стихотворений и текстов песен таких как"Соловьиная роща", "Малиновый звон", "Малиновка", "Трава у дома", "Аист на крыше", "Домик окнами в сад", "Олеся" и др. Немало стихотворений поэта посвящены его родному краю – Николавщине, где прошли его детские годы и юность. Последние годы жизни поэт жил и работал в Москве, активно участвуя в том числе и в деятельности Николаевского землячества Москвы. Он умер от сердечного приступа вечером 17 мая 2014 года и был похоронен 21 мая 2014 года на Троекуровском кладбище

  Страницы А.Г. Поперечного на сайте интернет-журнала "Николаев литературный" ссылка, ссылка

  Фотоархив А.Г. Поперечного на сайте интернет-журнала "Николаев литературный" ссылка

 

    

Книги  А.Г. Поперечного

 

21 листопада 1949 року народилася вiдома дитяча письменниця Вiра Iванiвна Марущак

 21 листопада 1949 року в смт Арбузинка Миколаївської області народилася вiдома дитяча письменниця Вiра Iванiвна Марущак. Перше оповідання було надруковано в «Ленінському племені», потім – публікація у збірнику «Октябрь». Активно почала писати, працюючи на радіостанції «Чорноморець» (ЧСЗ), на початку 70-х рр. – в заводській газеті «Трибуна рабочего». Оповідання друкувалися в журналах «Горизонт», «Рабоче-крестьянский корреспондент», «Утро», збірках «На стапелях поезії» (1999), «Грани души» (2001). Автор книг оповідань «Вікнами до сонця» (2002), «Батько з Португалії» (2005), «Цезар, Галка і Новий рік» (2008), «Пригоди Нюмочки» (2009).

В. Марущак лауреат обласної премії ім. Миколи Аркаса (2002) в номінації «Народна творчість і художня діяльність». Член Національної спілки письменників України (2007), Національної спілки журналістів України (1981).

    Сторінки В.I. Марущак на сайті інтернет-журналу "Николаев литературный" посилання

    Фотоархів В.I. Марущак на сайті інтернет-журналу "Николаев литературный" посилання

 

   

Книги В.I. Марущак

 

 

Тамара Константиновна Пересунько (1934-2019)

  12 ноября 2019 года на 85-м году жизни после продолжительной болезни перестало биться сердце Тамары Константиновны Пересунько, профессора Николаевского государственного университета имени В.А. Сухомлинского, выдающегося ученого-литературоведа, писательницы, кавалера ордена «Знак почета», отличника образования Украины, отличника народного образования, горожанина года-99 в номинации «Наука и высшая школа».

Об этом в социальной сети «Фейсбук» сообщила Людмила Щетинина.

«Тамара Константиновна родилась 19 августа 1934 года в Николаеве, окончила Николаевский педагогический институт, свою педагогическую деятельность начала в средней школе № 7. С 1965 года Тамара Константиновна – преподаватель университета, 1970 году защитила кандидатскую диссертацию, с 1976 года – профессор кафедры русской литературы. Всю свою жизнь Тамара Константиновна посвятила научной, педагогической и творческой деятельности, она подготовила тысячи учителей-филологов, которые всегда с благоговением относились к своему педагогу.

В сложные 1990-е годы, когда все в нашей жизни стремительно менялось, Тамара Константиновна сумела реформировать курс русской литературы; она посвятила себя возвращению имен писателей, незаслуженно вычеркнутых из нашей культуры. Каждый месяц в отечественных литературных и литературоведческих журналах выходила ее статья, а то и две.

Тамара Константиновна – автор книг: «Гори звезда моя, не падай… Новое о С.А. Есенине», «И божество, и вдохновенье», «Зощенко», «Гоголь», «Мейерхольд», «Пять углов» и нескольких сотен литературоведческих и публицистических статей.

Вклад в нашу культуру ученого, педагога, писательницы Тамары Константиновны Пересунько переоценить трудно. Вечная память замечательному человеку!», - написала она.

Прощание с Тамарой Константиновной состоится 16 ноября (суббота) в 10 утра в ритуальном зале областной больницы по адресу: Киевская, 1.

https://novosti-n.org/news/read/179016.html

13 листопада 1942 року в селі Куцуруб Очаківського району народився відомий український поет Юрій Васильович Зіньковський

  13 листопада 1942 року в селі Куцуруб Очаківського району на Миколаївщині народився відомий український поет Юрій Васильович Зіньковський - автор поетичних збірок «Теорема», «Мій білий світ», «На довгій ниві», «Битва на лимані», «Далеке і близьке» і ін.

 Сторінки Ю.В. Зiньковського на сайті інтернет-журналу "Николаев литературный" посилання, посилиння

  Фотоархів Ю.В. Зiньковського на сайті інтернет-журналу "Николаев литературный" посилання

 

   

Книги Ю.В. Зiньковського

11 листопада 1934 року народився відомий миколаївський поет Іван Олексійович Баклицький

 11 листопада 1934 року народився відомий миколаївський поет Іван Олексійович Баклицький - лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу «Струни душі», володар Гран-прі ІІ обласного пісенно-літературного авторського конкурсу для людей з обмеженими фізичними можливостями «Перлини півдня», голова творчого літературно-мистецького об'єднання «Горицвіт», автор дев'яти поетичних збірок, учасник поетичних антологій «Миколаївський оберіг», «Вітер з лиману», автор поетичних збірок "Окраєць хліба", «Сонети Івана Бакліцького», «Яблунева віть» та iн.

Сторінка I.О. Баклицького на сайті інтернет-журналу "Николаев литературный" посилання

   Фотоархів I.О. Баклицького на сайті інтернет-журналу "Николаев литературный" посилання

 

   

Книги I.О. Баклицького

 

11 ноября 1920 года родился известный николаевский прозаик Михаил Иванович Божаткин

   11 ноября 1920 года в деревне  Дубровка Тверской губернии родился известны николаевский прозаик Михаил Иванович Божаткин (1920-2010) - участник Великой Отечественной войны, автор замечательных книг: "В море" : рассказы (1957) "Морская романтика" (1958), "Перелом" (1958), "Взрыв в бухте Тихой" (19600. "Диана со шрамом" (Маяк), ""Краб" уходит в море" (1967), "Поручение военмора Недоли" (1971), "Последний рейс "Доротеи" (1975), ."Флаг на гафеле" (1977), ."Крепость у моря" (1980), "Дальние берега" (1982), "Кладоискатели" (1983), "Огненная полоса" (1986), "По старым фарватерам" (1995) и др. 

   Страницы М.И. Божаткина на сайте интернет-журнала "Николаев литературный"   ссылка , ссылка

   Фотоархив М.И. Божаткина на сайте интернет-журнала "Николаев литературный"   ссылка

 

   

Книги М.И. Божаткина

Подкатегории