Юрій Васильович Зіньковський
Біблейський вік
Днів літ наших сімдесят літ,
а при більшій міцності – вісімдесят літ.
Псалтир, псалом 89, вірш 10
І хвороби кусали без ліку,
І гірчило життя, як полин,
Та дожив до біблейського віку,
Хоч банально не знаю – коли.
Може надто мінорна тональність –
Ще бракує лиш тільки свічок –
Бо й життя – лиш велика банальність –
По великім рахунку якщо.
У літа, що лишились позаду,
Змін ні в чім не любив я робить.
Та настільки я все ж консерватор:
Ще й тепер, бува, хочеться жить…
У доважок біблейський не вірю,
Майбуття вже холодне, як лід…
Боже, Боже! В життя на подвір’ї
Страшно скільки зібралося літ…
Десь між ними як, думалось, – віхи,
Пам’ять, пам’ять! Смішним не коли!...
Я дожив до біблейського віку
І банально не знаю – коли.
Діти війни
І досі ще війна ятрить, бува, як рана,
Мов час і не замів роками її слід.
Та йдуть у небуття останні ветерани,
Останні посланці тих вікопомних літ.
Щемить, щемить їх путь у висі перелітній,
І пам’ять щоб жила не тільки лиш на ній,
Тепер ось їх дітей війни назвали дітьми,
А діти вже й самі на фінішній прямій.
У спільній тій біді, у горі тім загальнім,
Зважаючи на вік тоді ще наш малий,
Причетні до війни були ми номінально,
Заслуга наша в тім, що й ми тоді жили.
А ми таки жили – куди ж було нам дітись?
А як жили – ніхто, крім нас, уже не зна…
Розлучених батьків, а не війни ми діти,
І розлучили їх не РАГСи, а війна.
По-різному жили – то в голоді, то в стужі,
Надіялись, що нас найгірше обмине…
Та матінка моя на "похоронці" тужить,
Сльозами умива дворічного мене.
І вже не прилетять трикутники-конверти,
До рідного гнізда не втраплять журавлі.
Лиш батько й по війні посмертні аліменти
Нам довго буде слать з угорської землі.
Окликує нас даль вже з пам’яті дороги,
Ще щось і обіця у будущині час…
Ми діти і війни, та більше – Перемоги,
Яка після війни і виростила нас.
Пісня
Очаків. Базар в п’ятдесятім.
Де рибного ряду дива,
Там пісню матроську завзято
Хлопчина в тільняшці співа.
Він дзвінко, до повного злету
Підносить мотиву вогонь,
І падають глухо монети
В стару безкозирку його.
І вправно меткі його руки
Своє із гармошки беруть:
"Пусть волны доходят до рубки,
Но с ног они нас не собьют".
А сліз від бадьорого співу
Не кожен і стримати міг:
"Но с ног не собьют…" - і, як прірва, -
Хлопчина був зовсім без ніг.
В обмотаних кльошем обрубків
На дошці колісній приют…
"Пусть волны доходят до рубки,
Но с ног они нас не собьют".
Той хлопець ще й світла не бачив,
Та чув весь навколишній люд,
Як світло виводив незрячий
"И выйдем из тёмных кают."
…Вже й за півстоліття опісля
Згадалась дитинства пора…
Навіщо хлопчина в тій пісні
Так душу свою надривав?
Хіба ж копійок лиш заради –
Ціна їм відома усім –
Він сипав на свіжу ще рану
Від того пекучішу сіль?
Над зраненим зводячись тілом,
Від горя прозріла душа
До всіх донести щось хотіла,
До чого сама вже дійшла.
- Презентація книги Юрія Зіньковського "Виднокіл" у Очаківській міській бібліотеці
Осіннє
Поміж хмар блакить, немов калюжі,
А в калюжах дощова вода,
Від холодних зморшок аж колюча,
Золоті кораблики гойда.
Золоті, хоч мріяти даремно,
Щоб на них вернутися назад…
До кінця оголені дерева
Переходять річку-листопад.
Хіба нам з природою змагатись?
Як набрались мужності і де –
Перед холодами роздягатись! –
Все не так у них, як у людей.
А зима, мабуть, уже за рогом,
І тепло останнє, як печаль…
Але ключ з небесної дороги
Ще відбій землі не прокричав.
Людина
Ну на очах росла людина!
Таких раніш я й не стрічав…
І що було не менше дивним –
Що на моїх лише очах.
Вона б, мабуть, такою стала,
Сягла б такої висоти!...
Та лиш з очей моїх щезала –
Переставала і рости.
…Я ніби й знав книжкову справу,
А от в житті – запізня злість! –
Не раз обкладинку яскраву
Тримав, бувало, і за зміст.
І вже шукав, як порятунку,
Хоч між рядків людське тепло…
Але була лиш палітурка,
А книжка – книжки й не було.
Відкричали лелеки й затихли,
І поближчала раптом зима…
Може, й справді живемо й за тих ми,
Кого з нами давно вже нема.
І коли обсідають нас болі
І все важчою робиться путь,
Може, це і від їхньої долі
По життю наші роки несуть.
І тому, що в житті цьому з нами
Все не тільки лиш наше саме,
Ми, буває, і справді з роками
Не завжди впізнаємо себе.
13-те листопада
По чарчині хмільного хильнемо,
Хай опісля нас хміль і хита.
Пом’янемо, мої пом’янемо
Як-не-як, а прожиті літа.
Ті, що скошені часом, як трави,
Ті, в яких моїх весен єство…
День народження з віком ще й траур,
А не тільки одне торжество.
Я вам вдячний за слово напутнє –
Хай сьогодні мене й береже,
Бо не знаю, чи буде майбутнє –
Коли стільки минулого вже.
Хай же з нього в цей день променево
Все добро хоч на мить завіта.
Пом’янемо ж, мої пом’янемо
Як-не-як, а прожиті літа.
Сніг
Зима, лиш ступиш на поріг,
В обличчя холодом задиха.
А за порогом пада сніг,
Не кожен дощ так може – тихо…
Він і не пада, а летить,
І що, мабуть, найголовніше –
Окіл від нього кожну мить
Стає світлішим і світлішим.
Ця білизна, як щось моє,
Ця чистота, що йде за нею…
І зразу видимим стає
Зв’язок між небом і землею.
І народився в січні
Пам’яті Е.І. Январьова
На цім світі ми такі невічні,
Знов цей місяць – та без Вас і знов…
Январьов… Ви й народились в січні,
Мій найперший вчитель – Январьов.
Вже такі далекі шістдесяті…
Але пам’ять день той береже,
Коли Ви до "будете писати"
Додали "і можете уже".
Те, що "міг", - було таке дешеве,
Що самим і рвалося не раз…
Мабуть, лиш по доброті душевній
Ви мені той видали аванс.
…Потім травень був, неначе травма,
Знову пам’ять день не обмине –
Коли Ви, лишивши свої справи
Прибули підтримати мене.
Дати, дати… Все рясніші дати…
Боже, дай склероз мені такий:
Так добро найдальше пам’ятати –
Щоби зло й найдальше – навпаки.
І між тих, які пішли у вічність,
Є такі, хто з нами ще немов…
Январьов… Ви й народились в січні,
Мій найперший вчитель – Январьов!
Ольвія
Скіфії степ і понтійська вода.
Він ще росте, і вона ще гойда.
А поміж них – таїна із таїн:
Світ, що затих німотою руїн.
Стежка збіга до міфічних століть.
Зевсів курган їхнім свідком стоїть.
Гальки рядок, наче елліна слід,
Наче місток у відкопаний світ.
Жовто цвіте поміж ер лобода…
Скіфії степ і понтійська вода.
- Зустрiч поета Юрiя Зiньковського з читачами-очакiвцями
Тихо клени шумлять і зеленим ще шумом
Щось шепочуть мені дуже схоже на вірш.
Я в цім світі один і про себе пишу я,
Адже тему я цю таки знаю найбільш.
Ми одне беремо. І одне віддаємо.
Лиш по-своєму всі і дають, і беруть.
Я пишу про своє, про своє потаємне,
А воно й для когось не чужим є, мабуть.
Той, хто поряд ще йде, після мене хто йтиме –
От коли б я відчув, що на світі не сам! –
Хай знайде і своє у моєму інтимі,
Хай подума, що я все про нього й писав.
Пахли дині
День мов знехотя зводився
Над захмареним світом.
Пахли дині в автобусі,
Пахли спаленим літом.
Щось від гулу бджолиного
В тихій ранній розмові.
Плив салону долиною
Теплий запах медовий.
Плив, як серпня намовою,
Як серпневий ще тонус.
Кілометри намотував
На колеса автобус.
Він у запаху мареві
Незабутим ще слідом
Під осінніми хмарами
Ніби гнався за літом.
Одноразовість
Мов нашу суть відлунює це слово
І зайвий раз нагадує немов,
Що ми також усі одноразові,
Бо тільки раз на світі живемо.
Один лиш раз на землю цю приходиш,
Один лиш раз проходиш свою путь,
І хоч втрачаєш більше, ніж знаходиш, -
Назад уже ніколи не вернуть.
І як не важко з цим завжди миритись –
Така-бо доля кожного вже з нас…
Бо навіть те, що може повторитись,
По-справжньому буває тільки раз.
Перелітна пора
І звуки, і запахи літа
Земля все збува і збува…
В природі пора перелітна
Не тільки у небі бува.
І барва зелена зникає,
І в неї відльоту пора.
До цього вже серце звикає:
Лише відліта – не вмира.
Природу на білому світі
Зворотністю виділив час:
Усе, як птахи перелітні,
Весною ще верне до нас.
Та винятку видимим слідом
Додому, немов до мети,
Із висі миттєвого світу
Все листя летить назавжди.
Ожеледиця
Пересіється те, що мелеться,
Все, природо, в руці твоїй.
Ожеледиця, ожеледиця
На дорогах усіх завій.
Аж поблискує, аж повискує,
Аж дзвенить льодяна ріка!
Холодок за лопатки бризкає,
І повітря хапа рука.
Обережний скраєчку тулиться,
Відчайдушний – на бистрині.
Нас просвічує зараз вулиця
Льодовим рентгеном своїм.
Осторога все ж тут не вадою,
І сміливості – лиш на гріш.
Не принизливіш хіба падати,
І відверто вже – не страшніш?
Пересіється те, що мелеться,
Варто вчасно, бува, збагнуть:
Де сьогодні – лиш ожеледиця,
Завтра буде надійна путь.
З чужого плеча
Не стара ще, на зріст невеличка, –
Зріст із прізвиськом риб’ячим влад –
Тьотя Феня, – вона ж і - Камсичка,
Через балку навпроти жила.
Її батько, можливо як гордість,
Завжди вуса розкішні носив,
То ж носив він і прізвисько "Горький",
Будеш Горьким, коли ще – Максим.
Знаменитим в селі було тісно,
Тож не кожен належне і мав:
Був і Пушкін у нас футболістом,
І Будьонний наш – сторожував.
Всі великі – і сиві, й зелені –
Позбувались уже своїх тем.
У селі нашім мався і Ленін,
Який навіть не був і вождем.
І чуже, якщо гарне, й до віку
Можна, мабуть, носить залюбки.
В тьоті Фениного ж чоловіка
Саме з цим-от було й навпаки.
Він мав прізвище славою вкрите,
Та такою, що і ой-ой-ой:
Був же льотчик такий знаменитий –
Лавриненков – аж двічі Герой.
Та в селі, мов само то й собою,
Дядю Петю – чи не чудеса! –
Не по прізвищу знали Героя,
А по прізвищу жінки – Камса.
Своїм прізвищем дядько гордився,
Але й хто б не гордився, скажіть?
А на прізвисько, випивши, й злився, –
В цім його можна теж зрозуміть.
Що поробиш, такі парадокси:
Люди носять, бува, й не своє,
Та по нім лиш, допоки і носять,
Ти людей тих якраз узнаєш.