Сергiй Вікторович Цушко
Слова
Ну, що б, здавалося, слова…
Т. Шевченко
Що голосніше — до нестями,
то імовірніш загублю…
Не вчаться перед дзеркалами
праінстинктивного “люблю”.
Науку болю вчить віками
бездумна сила молода.
І в далеч незворотну: “Мамо!” —
все глибше в душу запада.
Дід сивий і мала дитина —
ведем свій неповторний шлях.
І заповітне “Батьківщина”
ховаєм глибоко в серцях.
Так. Є вони. Їх небагато.
І особливі в них права.
І, як незаймані дівчата,
між нас живуть святі слова.
Із ними, мабуть, вмерти можна.
Та краще — жити. Й кожний день
нести їх щиро і неложно
в одвічну працю, шал пісень.
Покаяння
Шістдесятникам
1
Чужіє світ. Ще я у ньому,
але дороги розійшлись.
Він вдаль летить, а я крізь втому
вже повертаюся додому,
хоч теж спішив за ним колись.
Кудись летів — аби летіти.
Співав щось — щу комусь той спів?
Не слухав — ніде правди діти —
тих неповторних голосів,
що не розніженим бельканто
вражали вишуканий світ,
а в сірій робі арештанта
хрипіли крізь колючий дріт.
Не пригинались в покаянні
і надривали голоси
у життєстверднім сподіванні,
що ти колись відповіси…
2
— Чого прийшов? Що тут забувся? —
хтось поруч пошепки спитав. —
Ти не відбувся. Не відбувся!
Найкращі роки проморгав
і з ними в ряд один не став.
Запізно їсть тебе сумління
і спазм вини, як в горлі кість,
бо не з цього ти покоління
й тут — необов’язковий гість…
3
І я старий вже. Приміряю
На метр шістдесят п’ять труну.
Усе життя себе картаю
за те, що не наздоганяю
цю генерацію тужну
і, видко, не наздожену…
Метушня
Горло криком дерем,
хоч спитати: навіщо?
Знов нечисто берем
ноту — і щонайвищу.
Кожен з нас про своє
щиросердно співає.
Голос в кожного є,
але хору немає.
Врешті скінчиться час —
і опустять завісу,
і нескорених нас
вмить поглинуть куліси.
Випадковий глядач
неуважно вслід гляне.
І хоч смійся, хоч плач —
нас навіки не стане…
* * *
Ця жінка — як осінній сад
у чарівній природній позолоті.
В її поставі, усмішці і цноті
нема ні недоречностей, ні вад.
Їй не страшні пересуди свічад
і вже помітне пригасання плоті —
вона привітно світиться в щедроті,
як виплеканий сонцем виноград.
О зрілості невичахла пора!
Тебе оцінить серце, а не око.
І не потрібна вже ніяка гра
там, де є сутність — чиста і глибока…
* * *
Кохана, подаруй мені крило,
коли мої невчасно притомились.
Яви ще раз свою безмірну милість —
кохана, подаруй мені крило,
щоб я злетів, як в юності, з тобою
над прозою, утомою, юрбою,
кохана, подаруй мені крило,
щоб не забути азбуки злітання,
щоб не згубити в метушні кохання, —
кохана, подаруй мені крило.
З тобою ж бо висот ясних сягну,
із небом грішну землю поєднаю
і, щастям переповнений до краю,
я світові цю щедрість поверну.
Кохана, подаруй мені крило…
* * *
Позбутись останніх ілюзій,
але не зігнутись в журбі.
По нірках розбіглися друзі —
тепер всяк собі, всяк собі.
А втім, вугляки ейфорії
схололи давно й у мені.
І тихо бриніти воліє
душа на самотній струні.
Свята молоді відшуміли,
лишивши мелодію — ту,
що запам’ятати зуміли
колись — на бігу, на льоту.
Ілюзій рожевих немає.
Прощань усе важчий полон.
І з усміхом добрим чекає
терплячий, як Вічність, Харон.
* * *
Життя долаю крок за кроком
і помічаю — дивна річ:
довкола мене з кожним роком
все більше молодих облич.
Колись ми — юні, світлочолі —
були серед старих всуціль,
та нині помінялись ролі —
нові довкола пагінці.
За метушливою юрмою
уже притомлені бредем
і мимоволі за собою
ми точку відліку несем.
Що довший шлях — густіші вруна
за нами встигнуть прорости.
І проведе нас в засвіт юний
світ, що лиш почина цвісти.
Повернення
Надвечір’я туман розбудило —
сива смуга з ріки поповзла.
Сільський цвинтар. Копають могилу —
чиясь нині душа відійшла.
Поле скошене, мов новобранець.
Вже не чути жниварських пісень.
А на заході тихий рум’янець
ще оплакує спалений день.
Краєвиди, які не зітерти,
вкарбувались навічно в мені.
І не викреслити юні дні —
ну, хіба незворотністю смерті…
* * *
Осiннiй романс
Ларисі й Василеві Копаням
Потягнуло з вікна — вже не літо, не літо.
Наповзає туман — забувай про тепло.
Іще приязне світло між нами розлито,
та усе, що цвіло, — відійшло, відбуло.
Підійду до вікна — жовто-жовто довкола.
Вицвітає небес далечінь голуба.
Обертається все у природі по колу,
та попереду в нас лиш осіння журба.
Але відгомін літа у серці не гасне.
Не притлумить його холодок сивини.
Ген каштан за вікном розцвітає невчасно —
поможи йому, Боже, діждати весни.
* * *
Цей світ паралельний ві сні,
який незбагненно люблю…
Буває, здається мені,
що я у реальному — сплю.
Як між безтілесних примар,
ходжу поміж звичних людей,
а світу примарного чар
предметніший, ніж оцей.
Мов риба, у ньому пливу
чи птахом ширяю у нім —
що діється наяву?
ві сні зачаровуюсь чим?
Спішу перейти рубікон
і вкотре уже не збагну —
коли поринаю у сон,
коли прокидаюсь зі сну…
* * *
У п’ятниці завжди багаті статки
вагомих справ і легковажних слів.
Кінці не трансформуються в початки,
хоч що кажи, а тиждень відгорів.
Та ми на те нітрохи не зважаєм,
не плачемо над згарищами днів.
Потішимось коротку мить врожаєм
і починаємо новий засів.
Та річ не в тім: зважати — не зважати.
Все важче примирити, поєднати
здобутків радість з гіркотою втрат.
Від п’ятниці до п’ятниці прошкуєм,
працюємо чи белебеним всує
в наївному очікуванні свят...
Благословенний день, який
мені подарував людину
між стресів, струсів і завій —
на зустріч, погляд нетривкий —
хоча б на мить єдину.
Благословенний день, в якім
ми ще тримаємось за руки.
Тож пиймо чар натхнення в нім,
хоч на коротку мить злетім
над прірвою розлуки…
* * *
Книги вiршiв С.В. Цушка
Осiннiй дощ
1
До ранку хтось проплакав за вікном,
розпачливо в шибки холодні бився —
немовби у чорнющу ніч молився,
немов прощався з літом і теплом.
До ранку тим заснути не давав,
хто у тенета самоти попався, —
чи їм в пригоді стати сподівався,
чи сам від когось помочі чекав.
Чиясь душа у вічність відійшла
а чи пішла у світ шукати долю —
про те, напевно, знає лиш тополя,
що вся в сльозах сумує край села...
2
Який був дощ! Всю ніч порядкував,
змітав сміття, мив вулиці щосили,
з дерев листочки сиві позривав,
щоб ті ураз немов помолоділи.
Спішив він до ранкової зорі
завершити всі клопоти й турботи,
щоб бігли по сухому школярі,
по чистому йшли люди на роботу.
Ще скрапує із мокрих верховіть,
та вже блищать святково тротуари.
Гукає дощ: «Хвилиночку заждіть —
і я вам сонце випущу з-за хмари!»
Дмитрові Чередниченку
Світ огорнула осінь золота,
стоять берези й клени сивочолі
і обсипають листя, мов літа,
натрудженими аркушами долі.
Гортає їх поштиво вітерець,
чудується, збивається із ліку.
Пора плодів і підсумків. Вінець
притомленого року,
шляху,
віку.
* * *
Пташок у клітці не тримаю —
адже вони такі, як ми:
коли їм радісно — співають,
коли їм сумно — замовкають
і в щасті змахують крильми.
Хай ти — людина, я — людина,
та пам’ятаймо повсякчас:
окрилена душа пташина —
синиччина чи солов’їна —
живе у кожному із нас.
Коли ж ти інших гнеш уперто
і жодну пісню не зложив,
коли в душі у тебе мертво —
тоді ти сам і кат, і жертва,
бо Птаха у собі убив.
Пам’ятi…
Відлітають журавлі у вирій,
із якого вороття нема,
їх щемкі пісні, тужливо-щирі,
поглинає назавжди зима.
Відлітають журавлі за обрій.
Що не день — все збільшується лік.
І весні — замріяній і добрій —
вже не дочекатись їх повік.
Відлітають, крилонька складають
мої друзі — губляться в імлі.
Все трагічніш осені палають.
Все сумніші весни на землі.
Книги С.В. Цушка
Збірки поезії:
- С.В. Цушко "Внутрiшнi монологи".– Стара Синява: МП “Офсет”, 1993.– 80 с.;
- С.В. Цушко "Слово".– Фастів: Поліфаст, 1994.– 72 с.;
- С.В. Цушко "Хор". – К.: Унів. вид-во Пульсари, 2004.– 160 с.;
- С.В. Цушко "Закоханий мандрiвець".– К.: Унів. вид-во Пульсари, 2007.– 136 с.;
- С.В. Цушко "Мiй Майдан".– К.: Унів. вид-во Пульсари, 2007.– 48 с.;
- С.В. Цушко "Сонце осенi".– К.: Унів. вид-во Пульсари, 2010.– 182 с.;
- С.В. Цушко "Граматика життя".– К.: Унів. вид-во Пульсари, 2013.– 120 с.;
- С.В. Цушко "Один iз вас" (вибрані поезії). - К.: Унів. вид-во Пульсари, вид-во "Ярославів вал", 2014.
Поетичні твори для дітей:
- С.В. Цушко "Данилкова абетка".– К.: Задруга, 2000.– 40 с.;
- С.В. Цушко "Ганнусина книжка".– К.: Задруга, 2000.– 32 с.;
- С.В. Цушко "Улюблена абетка".– Харків: Видавн. дім “ШКОЛА”, 2015.