Избранные публикации журнала за 2012-2015 гг. в рубрике
"Поэзия"
Микола Вінграновський
Скiфська колискова
Вінграновський Микола Степанович. Поет, прозаїк, кіносценарист, актор. Народився 7.11.1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині. Закінчив Всесоюзний інститут кінематографії (1960). Працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка як кіносценарист, режисер, актор. Автор книг «Атомні прелюдії» (1962), «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978), «Губами теплими і оком золотим» (1984); збірок для дітей «Андрійко-говорійко» (1970), «Мак» (1973), «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» (1983), «На добраніч» (1983); повістей «Первінка», «Сіроманець» (1977), «У глибині дощів» (1985), роману «Северин Наливайко» (1996), історичних нарисів «Чотирнадцять столиць України» (2002). За збірки творів для дітей удостоєний Державної премії ім. Т.Г.Шевченка (1984). Його твори перекладено російською, естонською, литовською, чеською, англійською та іншими мовами. Член Національної спілки письменників України(1962). Помер 26.05.2004 року.
Скiфська колискова
Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.
Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко,
Дихає баба з могили.
Гиля, моє скіфеня,
Гиля на вичинку шкіри.
Гиля в сідло на коня –
Меч свої зуби ошкірив.
Бринзою пахне роса,
В меду злипаються очі.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі.
Колесо котить себе,
Голос у колеса довгий.
Соб, та гаття, та цабе,
Вовк одягається голий...
Гиля на сон, на спання,
Бавиться нічого сміхом.
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.
І пролетиш на орлі
Кров і літа, що зрябіли...
З бабою в очі твої
Буду дивитись з могили.
1970
В кукурудзинні з-за лиману,
Де тихі дині в жовтих снах,
Де зайченята плачуть маму
І голубим сміється птах,
В невільнім вив’яленім літі,
Де в переліті вже крило,
Де сохнуть далі перемліті
І за селом сидить село, –
Мене окликнув хтось!.. Був голос
Жіночий – вогкий і тремкий.
Я оглянувсь – ніде нікого:
Ні губ, ні кроку, ні руки.
Але душа моя затерпла –
Відкрилась голосом отим
Дорога біла середстепна,
Де йшлось великим і малим,
А множество вже стало станом
Позаду мене в небесах...
І я заплакав над лиманом,
Де голубим сміявся птах
Тринадцять руж під вікнами цвіло,
Тринадцять руж – чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум – чотирнадцята збігла.
Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі...
Руда одна копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом’яно руда.
Тринадцять руж – тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці...
Це білий образ – чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці...
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах...
Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла...
1963
Эмиль Январёв
Собственный почерк
Январев Эмиль Израилевич (30.01.1931 г., Николаев - 5.10.2005 г., Николаев). Поэт, прозаик, публицист. Окончил Николаевский пединститут (1952) и Московский литинститут им. М. Горького (1953). Много лет работал преподавателем в вечерней школе № 5. Автор 15 книг стихотворений, вышедших в издательствах «Советский писатель», «Дніпро», «Радянський письменник», «Маяк», «Возможности Киммерии» (в том числе посмертная книга «Подлинник» (2006), включившая последние стихотворения поэта). Участник сборников «День поэзии», поэтических антологий. С 1994 года вел популярную телевизионную программу «Точка зрения», пропагандирующую культурньїе ценности, достижения украинского и мирового искусства. Лауреат литературной премии им. Николая Ушакова (1999). Почетньй гражданин г. Николаева (1999). Удостоен звания «Горожанин года» (1997). Член НСПУ (1974).
Когда б с тобой заране
мы ведали подруга,
Что на Сухом Фонтане
плакун-трава упруга,
что над вещуньей-рыбой
гудит камыш струною,
мы край тот обошли бы
десятой стороною.
Но мы с тобой не знали
старинный законы,
языческие знаки
нам были незнакомы.
Над нашим общим телом
закат был рдян и перист,
когда трава блестела
и рыба шла на нерест...
Примечание к путеводителю
За окошком автобуса степь,
бесконечная, как поученье.
А у вас от друзей порученье:
на очаковский рынок поспеть.
Угадаете в самую рань,
позабудете пекло н тряску
и возьмете гремящую связку,
именуемую - тарань.
Золотистые спинки детей,
о Невиданной Скумбрии споры.
Не поверите - даже заборы
здесь из старых рыбацких сетей.
Ими ловят зарю и закат,
в их ячейках июльские ночи
оставляют ворсистые клочья,
и они на рассвете шуршат.
Описать обнаженность песка,
тень, бегущую косо от тента,
одного лишь не хватит оттенка,
одного недостанет мазка.
Любительский экран
Старая кинопленка.
Берег реки. Яхт-клуб.
Тоненькая девчонка.
Розовый хула-хуп.
Не убежишь от факта -
документальна ты:
это твоя ухватка,
зто твои черты.
Это еще начало,
но - простота простот -
ты уже раскачала
все, что произойдет.
Ты уже раскрутила
судьбьы и времена.
Завтрашняя картина
только тебе ясна.
Адовая воронка.
Мир плотояден, груб.
Парусная девчонка.
Яростный хула-хуп.
Дмитро Кремiнь
Скрипка з того берега
Кремінь Дмитро Дмитрович. Поет, публіцист, есеїст, перекладач. Народився в с. Суха Іршавського району Закарпатської області 21.08.1953 р. Закінчив філфак Ужгородського держуніверситету (1975). Автор поетичних книг: «Травнева арка» (1978), «Південне сяйво» (1982), «Танок вогню» (1983), «Бурштиновий журавель» (1987), «Шлях по зорях» (1990), «Пектораль» (1997), «Елегія троянського вина» (2001), «Літопис» (2003), «Атлантида під вербою» (2003), «Синопсис» (2003), «Полювання на дикого вепра» (2006), «Літній час» (2007), «Скіфське золото» (2008), «Два береги» (2008), «Замурована музика» (2011). Лауреат Республіканської літературної премії ім. Василя Чумака (1987), Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1999). Голова обласної організації НСПУ.
Римські легіони йдуть на Дакію.
Акведуки йдуть навкіл Карпат.
І сьогодні ті часи оплакую,
В час орлів імперських та орлят.
Ольвія були й Пантікапея,
Мітрідат славетний, Євпатор
Нумер сьомий... І була ідея –
Взяти все од Понту по Босфор.
І тепер, коли за Третім Римом
Бачиться далекий Древній Рим,
Акведуком пам’яті незримим
Ідемо за покликом старим.
Але що нам нині стовп Траяна,
Діви на Дунаї та Дунай?
Акведуком, де когорта п’яна,
Ще ми пройдемо із краю в край.
І не ляже наша оборона
У крові й траві, де ми пройшли
Просто із тризубом Посейдона.
...І впадуть обідрані орли!
Ти витягла щасливу лотерею,
Та щастя в тому виграші нема.
Коли ми відшукаємо Гілею?
За літом повернулася зима.
Боги Еллади задля злого жарту
На кін кидають блискавку і грім.
А ми собі шукали биту карту,
Аби роздати козирі усім.
Усе, усе по древньому закону
На круги повертається своя.
Які боги – з Олімпу, з Іліону!
А ми простенькі скіфи – ти і я.
І знову те, про що казали вчора.
І знову ти – красива, ясночола.
І кучері – фольгою золотою.
І ти під білосніжною фатою.
І ці дороги, ці шляхи-обніжки.
І ми йдемо в майбутнє просто пішки.
І віхола. Райцентр посеред степу.
І дух Різдва, весілля і вертепу.
І крик гагари на червоних лапах.
І тютюну сигари грішний запах.
І перебір гітари, й тротуари,
І цих тіней засніжені примари.
І ми – ще молодий із молодою.
І все тепер – як човен за водою.
І все-таки дарма хрещаті хмари,
І ця морозна ніч, і крик гагари.
І знову ми йдемо удвох по сліду,
І я сюди ніколи не приїду...
Вячеслав Качурин
Прости меня, моя душа!
Качурин Вячеслав Тимофеевич. Поэт, исполнитель авторской песни. Родился 20 января 1942 г. в селе Бык Романовского района Саратовской области (РСФСР). Окончил физико-математический факультет Николаевского педагогического института (1964). Первая публикация состоялась в газете «Дальневосточный Комсомольск» (1969). Автор стихотворных сборников: «Март» (1968), «Берег волны» (1974), «Признание» (1978), «Там, где полюс недалёк» (1978), «Открытый океан» (1979), «Перо альбатроса» (1981), «Берег Вселенной» (1982), «Адрес надежды» (1983), «Учебная тревога» (1984), «Ощущение времени» (1986), «Волшебные рельсы» (1987), «Главный праздник» (1988), «Дорога за город» (1990), «Ходовые испытания» (2000), «Линия судьбы» (2003), «Я буду космонавтом» (2005), «Главный причал» (2007), «Сегодняшняя молитва» (2007), «На грани яви и мечты» (2009), «Отчётный период» (2009), «Океан впадает в небо» (2014). Лауреат Всесоюзного фестиваля авторской песни (1973). Удостоен звания «Горожанин года» в номинации «Искусство» (2007). Член Национального союза писателей Украины (1974), Союза писателей России (1999). В 2000–2010 гг. возглавлял Николаевское отделение НСПУ.
Ничто не вечно
Шуршит листвою осень у порога,
Горит над миром вечная звезда,
И жизнь, как бесконечная дорога,
Ведёт меня неведомо куда.
Над полем в ожидании метели
Уныло спят озябшие сады.
Года мои, как листья, облетели
С поникших веток дерева судьбы.
Но в сердце ни обиды и ни злобы;
Ничто, увы, не вечно под луной.
Настанет час – крещенские сугробы,
Как обелиски, встанут надо мной.
Стерильный снег поля запеленает
Под гул ветров продрогших, но живых,
И мой уход совсем не повлияет
На общий ход событий мировых.
Я жил, как жил, а после будь что будет,
Как не крутись, а логика проста:
Нас время всех помирит и рассудит,
А память всё расставит на места.
И потому бессмысленна тревога;
Всё в мире этом будет, как всегда:
И осень с листопадом у порога,
И над землёю вечная звезда...
Расплата
Я столько дней потратил зря,
Переиначил бестолково.
Сомненья мучили, но снова
Я утешался, говоря:
«А что тут, собственно, такого?»
Я думал: сделаю потом
Всё то, что сделать был обязан;
В конце концов, не клятвой связан,
И что особенного в том,
Что негодяю подал руку,
Не смог понять чужую муку,
Был резок с другом и отцом,
Делил улыбку с подлецом
И был порою с теми дружен,
Кому я вовсе был не нужен.
Я делал многое не так,
Но думал: всё это пустяк...
Жизнь по-другому рассудила,
Сама решила, кто каков.
Она ошибок не простила
И не признала пустяков.
И тот, кому я руку жал,
От неудач моих сбежал.
А те, которым улыбался
(Хотя и знал, что ошибался),
Когда житейский грянул гром,
Вопрос поставили ребром.
В итоге с теми я остался,
С кем никогда и не считался,
Кого не баловал добром.
Они меня же и простили,
Не упрекнули лишний раз.
Зачем явился, не спросили, –
Открыли дверь, домой впустили
И приютили в трудный час.
Какая горькая расплата:
Ни серебра в душе, ни злата,
И за душою ни гроша.
А я-то думал: ты богата!
За всё, в чём ты не виновата,
Прости меня, моя душа!
На лесной тропе
Ю. Большакову
Я лесом шёл с ружьём наперевес,
Над снегом тьма сгущалась понемногу,
Но выбежавший вдруг наперерез,
Бродячий волк мне преградил дорогу.
И вот мы оба замерли на миг:
Ни я, ни он не ждали этой встречи;
Он мордой вжался в серый воротник,
А мой затылок провалился в плечи.
Его глаза, тяжёлые как ртуть,
Мой каждый жест фиксировали чётко.
Я за секунду мог в него пальнуть,
А он в два счёта – перегрызть мне глотку.
Голодный враг стоял, внушая страх,
Но всё же в нём не чувствовалось злобы.
Я осторожно отступил на шаг,
И волк тотчас попятился в сугробы.
Потом пропал в чернеющей глуши.
И долго шли мы, помня друг о друге:
Два разных мира, две живых души,
Одни во всей завьюженной округе.
Валерій Бойченко
Ще одна таємина буття
Бойченко Валерій Петрович. Поет, перекладач. Народився 3.05.1941 р. у Снігурівці на Миколаївщині. Закінчив факультет іноземних мов Львівського університету (1965). Викладав англійську мову в навчальних закладах Душанбе, Херсона, Миколаєва. Автор збірок «Іскри» (1972), «Сонячні кола» (1975), «Поліття» (1977), «Багряні колони» (1978), «Широти» (1981), «Світлі ріки» (1984), «Доброта» (1987), «Правий берег» (1991), «Не повториться мить» (2001); збірок для дітей «Зроду я такого ще не бачив» (1975), «В мене курочка була» (1973), «Який широкий світ» (1989). Окремі твори перекладено російською, грузинською, вірменською, осетинською, болгарською та ін. Засновник відродженої миколаївської «Просвіти», головний редактор газети «Аркасівська вулиця», Лауреат всеукраїнської премії ім. П. Тичини (2003), лауреат премії ім. О. Олеся (2008), миколаївської обласної премії ім. М. Аркаса (1997), член Національної спілки письменників України (1976). З 1986 р. до 1991 р. очолював Миколаївську організацію НСПУ. Помер 25.03.2011 р.
Ще одна таємина буття
Тут холодно, мила,
Земля задубіла й тверда,
І річка незрушна,
Бо нікуди їй поспішати.
Тут сниться під ранок
Твоя неповторна хода
І двері фарбовані
Нашої рідної хати.
Тут холодно, мила,
В нетопленім закутку цім,
Тут сіються з лампи
Лиш морок, та розпач, та вітер.
Виходить, тікав я
У цей усамітнений дім,
Аби крізь сльозину
Себе і тебе зрозуміти.
В берег той із часового глибу
Переходжу, ніби через гать.
Там, неначе виплеснута риба,
Два човни в сухім піску лежать.
А один, вузький, немов долоня,
Трепетно розкрилив два весла, –
Й нас удвох під сяюче осоння
Погойдала хвиля, понесла…
Біла квітка до човна прибилась,
Тихо ти в мою схилилась тінь…
І цнотливо весла опустились,
Заховали погляди в глибінь.
І стояла тиша превелика.
Й сонце зупинилося тоді.
І ще довго весла чорнолиці
Мокли в опроміненій воді.
Світліє даль широкого Лиману.
За овид углибають кораблі.
Яких просторів думкою дістану?
Де тінь твоя на виспраглій землі?
Ідуть роки розмірною ходою.
Повільно сонце веслами гребе.
Невже ми розминулися з тобою?
В якім тепер столітті ждать тебе?
Леонид Вышеславский
Зреющая тишина
Вышеславский Леонид Николаевич. Выдающийся советский и украинский поэт, литературовед, переводчик, педагог. Писал произ- ведения на русском и украинском языках. За время творческой деятельности издал более 60 книг стихотворений, прозы и переводов. Родился в г. Николаеве 5 (18) марта 1914 г. С 1922 г. жил и учился в Харькове. Первые стихи напечатаны в харьковском журнале «Красное слово» (1931) и в московском – «Молодая гвардия» (1933). В 1936 году в Киеве вышла первая книга поэта «Весна вдвоём». Окончил филфак Киевского университета (1938). Во время Великой Отечественной войны был военным корреспондентом, дважды был тяжело ранен. После демобилизации преподавал теорию литературы в пединституте и Киевском университете. В 1948 г. стал главным редактором журнала «Советская Украина». По его инициативе журнал был переименован в «Радугу» (1963). Член Академии экологии Украины. Член НСПУ. Произведения переводились на польский, немецкий, французский, чешский, китайский и другие языки. Лауреат литературной премии им. Павла Тычины (1975) и Национальной премии Украины им. Тараса Шевченко (1984). Носил звание «Председателя Земного Шара», переданное ему поэтом Григорием Петниковым 21.10.1963 г. До последних дней вёл активную творческую жизнь и общение с выдающимися современ- никами. Умер 26.11.2002 г. Похоронен в Киеве на Байковом кладбище.
Колыбель
Я в детстве жил на берегу Ингула,
И, как на солнце мокрое весло,
мое там детство вспыхнуло, сверкнуло —
и золотой байдаркой уплыло.
Река такой широкою казалась,
такой безбрежной чудилась она,
как будто бы за нею начиналась
совсем другая, новая страна.
А нынче я, пройдя за жизнь полсвета
и увидав опять родной Ингул,
в палящий зной украинского лета
Ингул легонько вплавь перемахнул!
Стою над тихой, медленной водою
на глинистом изрытом берегу
и от картин, встающих предо мною,
глаз отвести, как в детстве, не могу.
Встают виденья давние, живые,
и я смотрю так пристально на них,
как будто мир увидел я впервые,
как будто нет на свете мест иных.
И снова я у самого истока
моих годов, мечтаний и дорог,
вот здесь, над этой речкой неширокой,
нашел все то, что на сердце берег.
На Советской
Сижу на Советской
(бывшей Соборной)
под тентом кафе,
на веранде узорной
и дивное что-то мерещится мне,
хоть я и не выпил ни грамма:
Идет гимназистка по той стороне.
Передничек.
Бант...
Моя мама!
Зоосад
Памяти основателя
Николаевского зоосада
Леонтовича
Прекрасен лев. Прекрасна львица.
Пантера плавна и легка.
А все же публика стремится
к загону для молодняка.
Бутылка в лапищах зажата:
«Моя добыча! не отдам!»
И озорные медвежата
друг друга тузят по мордам.
На драчунов глазея этих,
их подзадоривая прыть,
ликуют взрослые, как дети, —
о детях что и говорить!
Забот и горестей не стало,
забыты спешка и дела,
в лице у женщины усталой
девчонка с бантом
ожила.
И, прислонясь к ограде грудью,
я тем пленяюсь в этот миг,
что так пленяться могут люди
всей детскостью,
живущей в них.