Лариса Леонидовна Левченко
Миколаївське військове губернаторство у 1856-1900 рр.
Війна та Паризький договір 1856 р. безпосередньо вплинули на зміни в адміністративно-територіальному устрої та управлінні Миколаївського військового губернаторства. Виконуючи умови Паризького пакту, Росія вимушена була скоротити Чорноморський флот. У Миколаївському і Спаському адміралтействах будування закладених до війни кораблів просувалося повільно, а закладка нових здійснювалася дуже рідко. У 1856 р. ліквідовано Управління головного командира Чорноморського флоту. Багатьох моряків переведено на інші флоти або звільнено у відставку. З 17-ти флотських екіпажів у 1857 р. залишилося лише 2 роти (30 офіцерів і 557 матросів), з 7-ми робочих екіпажів – тільки один (16 офіцерів і 1088 майстрових) [64, с. 79].
Майстрові та інші робітники почали вирушати на заробітки; підрядники і постачальники, не знаходячи ніякого сенсу у бездіяльності в Миколаєві, теж їхали з міста. Населення міста зменшувалося з кожним днем (табл. 2.3.1).
[Таблицю складено автором на підставі матеріалів ДАМО: 1850 р. – 129, арк. 11 зв.; 1853 р. – 139, арк. 33; 1856 р. – 406, с. 578; 1857 р. – 157, арк. 9 зв.; 1858 р. – 126, арк. 8; 1859 р. – 126, арк. 1516 зв.; 1860 р. – 126, арк. 28 зв.–29].
Збільшення кількості населення у 1856 р. (див. табл. 2.3.1) пояснюється тим, що ще влітку 1856 р. уряд мав намір завести на Чорному морі, крім Кавказької флотилії, 27 парових суден. З цього приводу навіть було видано розпорядження про влаштування біля Миколаєва заводу, здатного виготовляти машини потужністю в 100 сил. Але в 1857 р. уряд за політичними мотивами не тільки відмовився від відновлення Чорноморського флоту, але змушений був застосувати до нього широку систему скорочень [32, с. 41].
Економічна база Миколаєва, що не торкалася суднобудування та флоту, майже не змінювалася за попередні 50 років. Економіка міста перебувала у кризовому стані [164, арк. 29; 157 арк. 7].
Севастополь взагалі було зруйновано. Промисловість у місті зовсім не була розвинена. Тут головним чином займалися рибальством, городництвом, перевезенням вантажів. У 1857 р. в місті було 832 ремісника, 256 купців [550, с. 269; 163, арк. 75-77]. М.Закревський писав, що після закінчення війни навколо Севастополя залишилось 165 кладовищ, в тому числі 86 французьких [347, с. 36-39]. За статистичними даними, у 1857 р. в Севастополі нараховувалось 11887 жителів, з них 7048 чол. складали військові [163, арк. 67-68], у 1860 р. в місті вже було 6200 жителів [347, с. 152], тобто в 10 разів менше, ніж до війни [550, с. 269]. Невдовзі кількість населення ще зменшилась до 4 тис. мешканців. Роботу можна було знайти тільки на елінгу Російського товариства пароплавства і торгівлі, де постійно було потрібно від 40-60 до 100 працівників: ковалів, теслярів, казанярів, малярів, вантажників [347, с. 20-21].
На адміралтейській верфі в Миколаєві підрядники були незадоволені невиконанням контрактів, у середовищі робітників почалися хвилювання, багато з них пиячило і не з’являлось на роботу [149, арк. 14]. Враховуючи матеріальний стан населення, 15 лютого 1856 р. для Таврійської губернії і повітів Олександрівського, Ростовського, Одеського, Херсонського, Тираспольського, Кагульського, Бендерського, Акерманського вийшов указ, за яким були відмінені поточні податки і припинено збирання недоїмок за минулі роки. Термін дії названих пільг тривав до 1 січня 1857 р. [142, арк. 1].
Всупереч дослідникам, які вважали Севастополь не підпорядкованим управлінню Миколаївського військового губернатора після Кримської війни [328, с. 260], автор має протилежну думку. Вона базується на таких фактах. Олександр ІІ у листі міністру внутрішніх справ від 16 жовтня 1856 р. дав роз’яснення з питання післявоєнного устрою Севастополя. Він писав, що у вересні було “височайше повеління про те, щоб Севастополь залишався надалі військовим портом і в підпорядкуванні морского начальства”, яке “мало на меті відновити управління цим містом, що існувало до останньої війни” [147, арк. 29]. Завідуючим морською частиною у Миколаєві та Миколаївсько-Севастопольським військовим губернатором було призначено О.І.Панфілова (додаток А.8), а виконуючим його обов’язки у Севастополі – П.М.Юхаріна (додаток Б.17). Панфілов приймав від англо-французів Севастополь. Збереглася депеша віце-адміралу Панфілову від генерал-ад’ютанта Лідерса від 20 липня 1856 р. про те, що “після очищення Південної частини Севастополя іноземцями передати її, рівно як і Північну сторону, у ведення морського відомства” [319; 320].
24 червня 1856 р. контр-адмірал П.Юхарін рапортував О.Панфілову: “вступив у відправлення посад командира Севастопольського порту і військового губернатора Севастополя”, “прошу Ваше Превосходительство наказати відправити негайно з Миколаєва сюди всі присутственні місця, як морського відомства, так і цивільної частини”. У липні в Севастополь направили евакуйовані під час війни до Миколаєва штаб і канцелярію командира порту, комісію військового суду, кригс-комісаріатську та обер-провіантмейстерську частини, казначейство, канцелярію військового губернатора, поліцію і пожежну команду, настоятеля адміралтейського собору зі свитою [320, арк. 160, 166, 183]. 30 липня 1856 р. Юхарін передав справи контр-адміралу Ф.Д.Бартенєву (додаток Б.18), але 24 вересня 1856 р. той захворів, і на цю посаду знов заступив Юхарін [144, арк. 1-3].
3 серпня 1856 р. віце-адмірал О.І.Панфілов віддав наказ підняти прапор у Північній частині міста [319]. 26 серпня 1856 р. на посаду завідуючого морською частиною в Миколаєві і військового губернатора Миколаєва і Севастополя було призначено Г.І.Бутакова (додаток А.9) [32, с. 43]. Бартенєв повернувся на свою посаду лише 7 лютого 1857 р. В цих кадрових переміщеннях мав місце поділ влади: П.М.Юхарін був командиром Севастопольського порту (флотським начальником), а Ф.Д.Бартенєв – комендантом і військовим губернатором Севастополя [144, арк. 1-3]. Командиром Севастопольського порту призначили віцеадмірала П.Ф.Мессера (додаток Б.19), який вказав Бутакову, що суміщувати посади коменданта і військового губернатора незручно. Він наполягав на колишньому суміщенні посади військового губернатора і командира Севастопольського порту, бо Севастополь – місто воїнське, і все тут повинно бути підпорядковане морському начальству [144, арк. 3, 7, 8].
Варварiвський мiст
Після Мессера в Севастополі у 1857 р. виконуючим обов’язки військового губернатора став віце-адмірал П.М.Вукотич (додаток Б.20). Він намагався розширити штат канцелярії військового губернатора у Севастополі. Г.І.Бутаков з приводу встановлення посади правителя Севастопольської канцелярії вказав, що в ній не дозволено за штатом мати особливого діловода, а тим більше правителя, бо це не окрема установа, а тільки частина управління Миколаївсько-Севастопольського військового губернатора [151, арк. 2, 4-6, 10]. Таким чином, на думку автора, Севастополь відразу після Кримської війни, як і до неї, входив до складу МиколаївськоСевастопольського військового губернаторства.
17 жовтня 1858 р. розпорядженням Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора графа А.Строганова Севастопольське комендантське управління з 1-го розряду переведено у 4-й, а 29 вересня
була затверджена його штатна чисельність [160, арк. 1-2; 156, арк. 6].
26 травня 1858 р. виконуючим обов’язки військового губернатора в Севастополі був призначений контр-адмірал П.І.Кислинський (додаток Б.21) [453], поліцмейстером – Бертье де-Ла-Гард [161, арк. 1-23].
Невдовзі виникли певні ускладнення у взаємовідносинах Севастополя і Миколаєва. У вирішенні різних питань Севастопольський військовий губернатор все більше звертався до Новоросійського генерал-губернатора. Г.І.Бутаков 1 жовтня 1858 р. писав, що його повноваження щодо Севастополя залишаються невизначеними, хоча він продовжував керувати там справами та роботою комісії з післявоєнної відбудови міста, і просив Новоросійського генерал-губернатора швидше визначити його повноваження щодо Севастополя [159, арк. 2 зв. –3; 147, арк. 1-120].
7 листопада 1858 р. Олександр ІІ повелів: “Севастопольському військовому губернатору спілкуватися з цивільних справ безпосередньо з Новоросійським і Бессарабським генерал-губернатором”. Але питання, що заслуговували на особливу увагу, повинні були вирішуватись при безпосередній участі Миколаївського військового губернатора [497, с. LXXXII]. Посади командира Севастопольського порту і військового губернатора все ж таки були відокремлені [158, арк. 2].
У лютому 1860 р. Севастополь віднесли до портів другого розряду, а 7 жовтня 1864 р. в “заштатному місті Севастополь” скасували посаду військового губернатора [495, с. 15]. Севастополь з Херсонеським півостровом і Північною стороною увійшов спочатку до складу Сімферопольського, а потім – Ялтинського повіту Таврійскої губернії. У 1865 р. всі присутственні місця Севастополя на підставі рішення Державної ради передали таврійському губернському начальству [550, с. 352]. П.Кислинського перевели на посаду севастопольського коменданта, він продовжував керувати містом до 1873 р. 16 травня 1873 р. Севастопольські міська дума та управа у зв’язку з 50-річним ювілеєм нагородили П.Кислинського званням почесного громадянина міста за плідну працю на посту військового губернатора [324, арк. 2-3]. Таким чином, тільки в 1864 р. Севастополь було виведено зі складу Миколаївсько-Севастопольського військового губернаторства. Саме ж губернаторство з цього року почало називатись Миколаївським.
В Миколаєві кінця 50-х років перед завідуючим морською частиною і військовим губернатором Г.І.Бутаковим постали наступні pавдання: відтворення військового флоту, скорочення штатів і кількості екіпажів, надання матеріальної допомоги, встановлення пенсій та влаштування побуту учасників Кримської війни та членів їх сімей тощо [31, с. 43; 148, арк. 1-673; 143, арк. 1-53].
Г.І. Бутаковим була проведена реформа діловодства в канцелярії військового губернатора та органах місцевого самоуправління в Миколаєві і Севастополі [151, арк. 1-4, 6], яка зустріла опір чиновників, що намагалися великою кількістю паперів приховати крадіжки і зловживання. Він безуспішно намагався встановити тверді ціни на продукти харчування: комісія зі встановлення цін на життєві припаси не досягала своєї мети, тому вже 2 грудня 1858 р. Бутаков розпорядився передати її функції поліції [162, арк. 9-12].
Не витримавши запеклої боротьби з канцелярським крючкотворством, хабарництвом, казнокрадством, не маючи реальної підтримки начальства, Г.І.Бутаков написав: “Хто ж після Севастопольської війни не знає, що у нас зверху блиск, а знизу гниль. Припиніть мовчати про це...” [401, с. 72], і попросив звільнити його з посади Миколаївського військового губернатора у відставку.
Незадовго перед призначенням нового військового губернатора, яким став Б.О. фон Глазенап (додаток А.10), 27 січня 1860 р. було затверджене нове Положення по морській частині: “Загальне формування управління морським відомством”. На чолі Миколаївського порту, який оголошувався головним на Чорному морі, став головний командир порту, в підпорядкуванні якого знаходились всі кораблі, судноверфі, заводи, майстерні, склади, установи, а також розквартировані на території порту стройові військові частини. Він відповідав за організацію всіх видів забезпечення кораблів і суден, приписаних до порту, його оборону, підтримання порядку, був начальником гарнізону. Підлягав він генерал-адміралу, а з берегових справ – керуючому Морським міністерством. Управління Миколаївського порту включало секретаріат головного командира, штаб, суднобудівну, артилерійську, комісаріатську, гідрографічну, будівельну та медичну частини, портову скарбницю, комісію військового суду, архів і канцелярію. Всі підрозділи безпосередньо підлягали головному командиру, керівники гідрографічної та медичної частини підпорядковувались ще й відповідним управлінням Морського міністерства [353, с. 233].
Управлінню військового губернатора підпорядковувались канцелярії Миколаївського і Севастопольського військового губернатора в Миколаєві і Севастополі (до 1864 р.), поліція, присутственні місця, комендантське управління та Управління чорноморських адміралтейських поселень. Таким чином, Б.О.Глазенап, прибувши до Миколаєва, об’єднав у своїх руках цивільну та військову влади, посади Миколаївського військового губернатора та головного командира Миколаївського порту. Насамперед, він зайнявся встановленням контактів із місцевим самоуправлінням і реформуванням роботи станових установ у Миколаєві, нагляд за станом і діяльністю яких – один з перших обов’язків губернатора. (Детальніше розгляд цього напрямку роботи Б.О. фон Глазенапа проведено автором посібника у підрозділі 3.1).
Фрагмент документа з автографом адмірала Б.О. фон Глазенапа, 1869 р.
У 1860 р. Б.О.Глазенап звернувся у Петербург з проханням вiдкрити Миколаївський порт для закордонної торгівлi. Ця пропозиція зустріла опір високопоставлених осіб з міністерств іноземних справ, фінансів та морського. Однак він переконливо довів необхiднiсть вiдкриття Миколаївського порту для заходу iноземних суден [178, арк. 1-9], посилаючись на збільшення обсягів торгівлі у Миколаєві, зростання населення Новоросійського краю, необхідність розширення ринків збуту сільськогосподарської продукції, прекрасні природні умови і розташування Миколаївського порту тощо. Відкриття порту могло покласти початок розвитку комерційного річкового судноплавства від Миколаєва до Вознесенська, появі нових робочих місць, інтенсивному розвитку економіки міста і всього краю [178, арк. 17-18]. Цей документ у червні 1861 р. було представлено на розгляд генерал-адмiралу Костянтину Миколайовичу. Приблизно через рiк Глазенап, завдяки своїм дипломатичним здібностям, отримав дозвіл на відкриття порту для заходу iноземних суден з 1 червня 1862 р. [178, арк. 46], митниці 1-го класу та іноземних консульств. Звістка про це була схвально зустрінута міською думою і купецтвом, яке запропонувало влаштувати пряме сполучення між Константинополем і Миколаєвом [178, арк. 94-101], виділити пароплав для буксировки суден по р. Південний Буг, а також заснувати особливий комітет з почесних громадян при міській думі для знаходження способів розвитку закордонної торгівлі. Глазенап схвалив дві перші пропозиції купців, а замість комітету запропонував утворити комерційну біржу [178, арк. 102-103]. Відсутність біржі ще довгий час, аж до 1885 р., утруднювала розвиток хлібної торгівлі. Митниця почала свою діяльність з 1 червня 1862 р. в найнятому для неї помешканні на пристані біля Попової балки. Штат митниці складали: управляючий, скарбник, секретар, перекладач, бухгалтер, пакгаузний та корабельний наглядачі, канцеляристи, доглядачі, вартові, а також експерт аптекарських матеріалів та фарб.
Управління Миколаївського комерційного порту
Митні прибутки швидко росли: якщо за 1849-1859 рр. вони склали всього 73 руб. [178, арк. 3], то за другу половину 1862 р. – 9322 руб. 88 коп., за 1863 р. – 30534 руб. 48 коп. [178, арк. 123 зв.]. Такому збільшенню митних зборів значною мірою сприяв завіз кримської солі.
У 1869 р. в комерційному порту відкрилась закордонна митниця 1-го класу. В 1862 р. до Миколаєва прибуло тільки 9 іноземних суден, в 1863 р. – вже 20, 1864 р. – 86, 1865 р. – 212, 1866 р. – 187, 1867 р. – 211 [575, с. 400]. Кораблі прибували з усього світу: у 1863 р. прибуло 8 австрійських, 3 італійські, 5 грецьких, 1 іонічеський, 2 норвезьких, 1 російське судно [430, с. 6]. Загальна вартість експорту і імпорту закордонної торгівлі постійно збільшувалася (Додаток Д, таблиця 1).
Найбільшого розмаху, як і передбачав Б.О. фон Глазенап, набула хлібна торгівля. Хліб везли з Кременчука, Єлисаветграда, Нової Праги, навіть з Чигиринського та Звенигородського повітів Київської губернії. Але основними постачальниками були найближчі до Миколаєва території Одеського та Херсонського повітів. Звідси збиралося у Миколаїв до 600000-650000 четвертей (місткість четверті зерна складала близько 8 пудів), що транспортувалися гужем і по Південному Бугу з Вознесенська [575, с. 400, 405].
Панорама Миколаївського комерційного порту
Хліб, за винятком невеликої кількості для місцевих потреб, відправлявся в Одесу та інші чорноморські порти або за кордон. З відкриттям порту вивіз хліба в Одесу значною мірою скоротився: так, у 1860-1862 рр. було відправлено 143688 четвертей, а в 1865 р. – лише 84000 четверті. Це складало приблизно 1/15 всього вивезеного з Миколаєва хліба. Експорт хліба за кордон прямо з Миколаєва, навпаки, збільшився в надзвичайно швидкій прогресії: в 1863 р. вивезено 29827 четвертей, в 1867 р. ця цифра досягла 1015830 четвертей [178, арк. 123-124].
Однак економічному розвитку губернаторства заважала відсутність залізничного та пароплавного сполучення з іншими містами країни, поштово-телеграфного зв’язку, необхідно було заснувати лоцманські станції у Миколаєві та Очакові. Торгівля хлібом зосереджувалась в руках Одеських торгових домів Єфрусі і К°, Когана, Родоконакі та інших. Миколаївські купці відправляли не більше 1/3 всього хліба, вони не витримували конкуренції з євреями, хлібні магазини яких висувалися далеко в степ назустріч виробникам. Ю.Янсон писав, що хлібною торгівлею займалися навіть євреї, які не мали відповідної гільдії і прикривались
російськими іменами [575, с. 401].
Бурхливий розвиток капіталізму в Україні все більше, незважаючи на сувору регламентацію життя поселенців з боку морського відомства, втягував у ринкові відносини адміралтейські села [524, с. 25].
Каботажна гавань
У них проводились ярмарки, базари. Торгували в основному хлібом та худобою. Поглибилась майнова диференціація селян. У 1860 р. з 2281 сімейства шести адміралтейських поселень 142 не мали своїх будинків [446, с. 510], а в таких господарствах, як у П.Таточенка (мав 30 голів рогатої худоби), К.Таточенка (22 голови рогатої худоби і 46 овець), І.Данилевського (мав 24 голови рогатої худоби і 120 овець), Ф.Глушкова (44 голови рогатої худоби і 60 овець), А.Запорожака (500 овець), використовувалась наймана робоча сила [297, арк. 15-17, 1920, 28, 31-32, 35-37].
15 липня 1861 р. разом з ліквідацією кріпацтва “Височайше затвердженою думкою Державної ради” було скасовано залежність чорноморських адміралтейських поселень від морського відомства, а поселянам надано право зараховуватись в міські або сільські стани на підставі загальних законів, вони мали сплачувати всі види податків та відбувати повинності, як і аналогічні верстви населення [493, с.169170]. Для влаштування місцевого самоврядування в колишніх адміралтейських поселеннях у 1859 і 1861 рр. працювали комісії на чолі з генерал-лейтенантом М.Н.Кумані і контр-адміралом Я.М.Юхаріним [446; 168]. На їх пропозицію для завідування господарськими, громадськими і сирітськими справами були утворені БогоявленськоПокровська, Воскресенсько-Калинівська, Березнегувато-Висунська приміські думи [168, арк. 28, 34, 37-38, 43, 47, 51, 56, 80]. З ініціативи військового губернатора Б.О. фон Глазенапа членам дум призначалось жалування: головам – по 75 руб., гласним – 50 руб., секретарю – 300 руб. на рік, яке виплачувалось з громадської казни, крім секретаря, що одержував гроші з державного бюджету [567, арк. 176]. Голови приміських дум і гласні прирівнювались до державних службовців IХ і ХІV класів відповідно [168, арк. 274].
Вибори до дум пройшли на початку весни 1862 р. [168, арк. 141]. Для нагляду за ходом виборів Б.О. фон Глазенап призначив спеціальну комісію на чолі з Я.М.Юхаріним [168, арк. 169]. В БогоявленськоПокровській приміській думі першим головою обрали І.Росошинського, а гласними – П.Таточенка і К.Колесникова, у ВоскресенськоКалинівській – І.Степанова, гласними – В.Ширенка і А.Шулікова, у Березнегувато-Висунській – Ф. Артюшенка, гласними – В.Калашника і Л.Седенка [168, арк. 144, 145, 148, 152, 154, 161, 164]. Військовий губернатор Б.О. фон Глазенап розглядав кандидатуру кожного обраного окремо і затверджував їх на своїх посадах. Для збирання податків та інших внесків в кожній міщанській громаді “з надійних людей” обирався староста та його помічники десятські по одному на кожну тисячу населення [168, арк. 205, 221]. Для завідування поліцейською частиною у передмістях були призначені поліцейські пристави по одному на два сусідні передмістя (з жалуванням 120 руб. на рік). Пригородне поліцейське управління знаходилось в підпорядкуванні міської поліції Миколаєва [567, арк. 184, 189]. Витрати на утримання цих установ покладались на громади передмість. У судовому відношенні пригородні міщани, які раніше знаходились у веденні морського генералаудиторіату, були підпорядковані Миколаївському міському магістрату [168, арк. 65 зв., 224 зв.].
Б.О. фон Глазенап безпосередньо входив у всі справи з організації управління передмістями. Він віддавав накази по влаштуванню пригородів, призначав комісії, затверджував на посадах чиновників, листувався з підлеглими йому установами і чиновниками. За звільнення чорноморських адміралтейських поселян від кріпосної залежності 16 квітня 1862 р. Глазенапа нагородили золотою медаллю, а 1 січня 1863 р. йому пожалували 4000 десятин землі і особливий знак в “пам’ять успішного введення в дію Положення 19 лютого
1861 р.” [455, с. 587].
Зміни в статусі чорноморських адміралтейських поселян відповідним чином відбилися на стані справ в Миколаївському адміралтействі. Основну робочу силу адміралтейства до 1 січня 1863 р. складали чорнороби чорноморських адміралтейських поселень і майстрові морських робочих екіпажів. Крім праці на підприємствах морського відомства, вони несли весь тягар оподаткування і казарменої служби [398, с. 123-125]. Працювали майстрові й адміралтейські селяни в нелюдських умовах, жили в холодних і сирих казармах, погано харчувались, мали незадовільну медичну допомогу. Вони часто хворіли, мали високу смертність, особливо серед дітей. Навіть офіційні особи вимушені були визнати нелюдські умови праці робочих морського відомства [26, с. 32; 524, с. 26; 301, арк. 2-23, 58-59]. Заснований у 1856 р. при Морському міністерстві комітет з питань скасування робочих екіпажів вирішив скоротити їх склад на 2/3 і замінити вибулих вільнонайманими. Більшість представників портової адміністрації і Морського міністерства розуміла, що вільнонаймана праця більш ефективна, ніж кріпацька [27, с. 59]. Тому невдовзі після звільнення адміралтейських поселян, а саме 8 жовтня 1862 р., вийшло Височайше затверджене Положення морського відомства про звільнення майстрових робочих екіпажів [398, с. 126], з яких формувались кадри постійних (обов’язкових) майстрових і робочих морського відомства.
По Миколаївському порту кількість кадрових робітників становила 614 чол. [27, с. 86-87, 89]. На початку 60-х рр. ХІХ ст. застосування вільнонайманої праці на підприємствах морського відомства в Миколаєві помітно зросло, водночас експлуатація робітників посилилась. Вони працювали за мізерну заробітну платню, а рентабельність виробництва на підприємствах морського відомства збільшилася в декілька разів. Введення в дію Положень від 15 липня 1861 р. і 8 жовтня 1862 р. створило умови для розвитку капіталістичних відносин на підприємствах суднобудівної промисловості, в тому числі у Миколаєві.
Б.О. фон Глазенап намагався покращити стан справ в адміралтействі, впроваджуючи технічні новинки. Для перевезення вантажів в Англії було куплено локомобіль, залізний кран на 40 тонн, прес для загинання труб, стругальний і довбальний верстати. Б.Глазенап направив портового інженер-механіка Міллара на всесвітню виставку 1862 р., де той ознайомився не тільки з технічними новинками, а й із станом суднобудівної промисловості Англії [398, с. 130-133; 385, с. 27].
З розвитком капіталізму Миколаїв потребував відкриття справжніх банківських установ замість городового комітету, тому губернатор призупинив його роботу, і почалася поступова ліквідація справ, яка продовжувалася до 1876 р. В свої справи комітет втягував не тільки приватних осіб, а й різні установи і товариства: міську думу, сирітський суд (вклад суду доходив до 100 тис. руб.), богадільню, навчальні заклади. Рахунки були до того заплутані, що призначена ліквідаційна комісія з міністерських чиновників і бухгалтерів три роки даремно їх розплутувала. Проте комітет зміг розрахуватись з усіма вкладниками, видати на заснування нового міського банку позику в 15 тис. руб. і передати міській управі 200 тис. руб. У 1868 р. було засновано міський громадський банк, Миколаївське відділення Державного банку і 1-ша позико-ощадна каса при ньому [57, с. 127-128].
Крім реалізації урядових реформ, Б.О. фон Глазенап прагнув надати військово-морському Миколаєву вигляд культурно-освітнього центру. Адмірал планував відкрити в місті університет для Півдня Росії (згодом університет відкрили в Одесі), а потім політехнічний інститут (було відкрито в Харкові) [417, с. 92-94]. З його ініціативи засновано у 1863 р. чоловічу і жіночу гімназії [427, с. 140; 429, с. 44], 19 шкіл грамотності в бідних кварталах міста [100, арк. 1-4]. За школами грамотності, як і за притулком для жебраків, доглядала дружина
адмірала Емілія Антонівна фон Глазенап, яка була головою благодійного жіночого товариства. У 1866 р. цьому товариству передали міську лікарню і лазню [92, арк. 29]. Б.О. фон Глазенапа обрали почесним попечителем гімназій. Кращим учням гімназії надавали стипендію його імені [177, арк. 1-25].
2-га Миколаївська жіноча гімназія
На часи Глазенапа припадає заснування і заселення інвалідних хуторів біля Миколаєва. Спеціальний комітет по їх влаштуванню почав працювати у 1861 р. Навесні 1862 р. було вже побудовано 10 будинків для десяти сімейних інвалідів морського відомства. Перші поселенці були з унтер-офіцерів, георгіївських кавалерів. Будинки були їм передані в довічне володіння, після їх смерті дружини й діти могли володіти ними ще протягом 3-х років [427, с. 142]. За ініціативою Б.Глазенапа 27 липня 1862 р. у Миколаєві було відкрито комітет громадського “здравія” [173, арк. 1-4], який займався охороною громадського здоров’я, проводив заходи з профілактики епідемій і епізоотій.
9 червня 1862 р. царський уряд вирішив зосередити у Миколаєві тих сербів, болгар, чорногорців, які здобули середню освіту за кошти державної скарбниці у різних містах Росії. У 1867 р. казенний пансіон при Миколаївській гімназії був реорганізований у приватний закритий заклад – Південнослов’янський пансіон, якому було надано 35 казенних стипендій. До нього могли вступати також православні вихідці із балканських областей Туреччини, які бажали здобути середню освіту в Росії на власні кошти.
Створюючи цей пансіон, правлячі кола царської Росії мали на меті використати його вихованців як свою креатуру на Балканському півострові і зміцнити там свій вплив, який похитнувся після Кримської війни [364, с. 61-63]. З іншого боку, надання південнослов’янській молоді можливості здобувати освіту в Росії, підготовка національної інтелігенції для балканських країн об’єктивно сприяли їх культурному розвитку і викликали вдячність їх народів. Директором пансіону став Тодор Мінков [72, арк. 60]. У пансіоні вчилися майбутні керівники національно-визвольного руху болгарського народу: Панайот Волов, Атанас Узунов, Петро Єнчев, Михайло Греков, Георгі Кирков, письменники Алеко Константинов і Будинок Південнослов’янського пансіону Георгі Стаматов та багато інших відомих діячів освіти, науки і культури Болгарії [190, арк. 40; 198, арк. 83, 86; 222, арк. 402-402 зв.; 238, арк. 5 зв.]. За період існування Південнослов’янського пансіону в ньому виховувалось майже 800 болгарських юнаків і близько 50 представників інших народів Балканського півострова: сербів, чорногорців, герцеговинців та ін. [282, арк. 13, 26, 41, 57]. Закриття пансіону у 1892 р. було пов’язано із виконанням свого основного завдання: південні слов’яни, які приїжджали до Росії наприкінці ХІХ ст., вже потребували переважно вищої освіти, середні навчальні заклади вони закінчували у себе на батьківщині [364, с. 62].
Будинок Південнослов’янського пансіону
За проектом відомого спеціаліста з ракетної справи К.І.Константинова у 1871 р. в Миколаєві збудовано казенний ракетний завод, єдиний тоді в Росії. Завод мав 33 окремі майстерні, лабораторію і 6 приміщень для складів. Він виготовляв бойові, освітлювальні, сигнальні і рятувальні ракети [172, арк. 1-185].
4 січня 1865 р. в Миколаєві вийшов перший номер газети “Николаевский вестник” [456, с. 3-4]. У 1870 р. її передплачували 404 читачі. Редактором газети був учень Глазенапа капітан-лейтенант Е.С.Павловський.
Таким чином, 1860-1870 рр. були позначені відбудовою господарства і суднобудування в Миколаївському військовому губернаторстві. Миколаєву вдалося подолати серйозну економічну кризу, викликану різким скороченням флоту і зменшенням асигнувань на суднобудування з боку Морського міністерства і уряду, і він став розвиватись переважно як торговий порт. Адміралтейські селяни та робітники робочих екіпажів звільнялися від кріпосної залежності. Капіталістичні відносини почали проникати всюди, починаючи з підприємств морського відомства і закінчуючи колишніми адміралтейськими поселеннями. Визначну роль у губернаторстві в цей період зіграв Б.О. фон Глазенап. Багато його планів і задумів втілилося в життя вже після його від’їзду з Миколаєва: проведення залізниці, відкриття хлібної біржі, вищих навчальних закладів та інше. Час, коли Глазенап був військовим губернатором, можна назвати епохою відродження Миколаєва. За десять років перебування на посаді йому вдалося перетворити військове містечко, пристосоване суто до потреб будування кораблів для Чорноморського флоту, в один з економічно розвинутих центрів на Півдні України. Незважаючи на всі труднощі, Миколаївський порт наприкінці ХІХ ст. посідав третє місце після Петербурга і Одеси за обсягом торгівлі із закордоном, а за експортом зерна – перше в Російській імперії [422, с. 4].
Будинок в якому была контора Миколаївського ракетного заводу
Зростання зовнішньої торгівлі, поширення міжнародних зв’язків викликало необхідність появи у Миколаєві іноземних консулів. Бельгію з 1869 р. представляв Тит Ноццоліні, а з квітня 1881 р. – Іван Ерліх, який навіть обирався до складу Миколаївської міської думи 1888-1892 рр. [253, арк. 1]. Італію презентували у свій час Луї Віталі, Генріх Чиноньяті, Донатті [264, арк. 27; 259, арк. 993]. Австрійським консульським агентом був Людвіг Кулисич, пізніше він одночасно виконував обов’язки іспанського віце-консула [264, арк. 27-27 зв.].
У 1874 р. бельгійський віце-консул Ноццоліні вже перебував на посаді шведського і норвезького віце-консула, його змінив у травні 1874 р. негоціант Карл Лаутон. 27 лютого 1878 р. купця Фрідриха Геллера призначено віце-консулом Німецької імперії в Миколаєві [175, арк. 1-3]. Після його смерті цю посаду у грудні 1882 р. зайняв Франц Фрішен, який до цього був нідерландським віце-консулом.
Німецьким віце-консулом він був аж до 1914 р., коли на початку Першої світової війни ледве встиг виїхати до Німеччини, бо підозрювався у шпигунстві [102, арк. 1-2].
На посаді консула “Її Величності королеви Великобританії в Миколаєві” у жовтні 1874 р. було затверджено Г.А.Стівенса. У серпні 1876 р. він передав консульство К.Лаутону. З 1877 р. Великобританію представляв
Вільям Георг Вагстаф, а з травня 1896 р. – Артур Відгуз [247, арк. 1].
У травні 1876 р. Луї Віталі призначається французьким консульським агентом у Миколаєві, у вересні 1881 р. його змінив Олександр Кубаш. Іноді один і той же консул виконував обов’язки в двох або більше містах. У квітні 1892 р. вийшов указ Сенату про визнання французького консульського агента в Херсоні Юлія Казимира Аллара в цьому ж званні у Миколаєві [255, арк. 1-2]. У листопаді 1895 р. французьким консульським агентом став Олександр Вадон [266, арк. 1-2].
Комерційний агент Махмед Садик Бей у березні 1880 р. став турецьким віце-консулом. З 1890 р. його змінив
Раканія Ефенді, а у листопаді 1894 р. – Фазиль-Бей [257, арк. 1-2].
25 червня 1891р. грецьким віцеконсулом було призначено Георгія Зигомаласа [264, арк. 27; 250, арк. 1-5; 249, арк. 1-5]. Миколай Сербос з червня 1882 р. був датським віце-консулом. Російський підданий Георгій Властелиця 6 квітня 1894 р. указом імператора був призначений сербським нештатним віце консулом. У 1895 р. в Миколаєві діяло 12 консульств: нідерландське, датське, шведське і норвезьке, бельгійське, британське, німецьке, турецьке, італійське, грецьке, австро-угорське, французьке [54, відділення 2, стовп. 1570].
Фрагмент документа з фонду “Канцелярія Миколаївського військового губернатора” з автографом адмірала М.А. Аркаса, 1878 р.
Консули займались в Миколаєві видачею паспортів і віз, вели акти громадянського стану, здійснювали нотаріальні функції, займались легалізацією документів, наглядали за точним виконанням торгових договорів і різних конвенцій, сповіщали свої уряди про хід торгівлі і мореплавання в регіоні, про вихід нових законів, зміни тарифів, цін, забезпечували покровительство підданим своєї держави. Миколаїв входив до Одеського консульського округу, яким керували генеральні консули або консули. Вони призначали в Миколаїв, як правило, віцеконсулів або консульських агентів, які відносились до 4-го, нижчого, консульського рангу. Поява постійних представників іноземних країн в Миколаєві у 70-ті роки ХІХ ст. свідчила про міжнародний рівень міста (у ХХ ст. – на початку ХХІ ст. в Миколаєві немає жодного іноземного представництва – Л.Л.).
8 травня 1871 р. указом імператора адмірал Б.О. фон Глазенап був призначений членом Адміралтейств-Ради, а на посаду головного командира Миколаївського порту і Миколаївського військового губернатора призначили генерал-ад’ютанта віце-адмірала М.А. Аркаса (додаток А.11). 27 травня 1871 р. М.Аркас направив листа про вступ на посаду Новоросійському і Бессарабському генерал-губернатору А.Г.Строганову. В цей же день о 10-й ранку йому були представлені всі чини Чорноморської флотилії, порту і всіх підвідомчих військовому губернатору установ: комендантського управління, поліції, думи та сирітського суду, квартирної комісії і міського банку [187, арк. 1-2, 5-6]. Надалі М.Аркас видав розпорядження про обов’язкову присутність на прийомах у губернатора іноземних консулів [191, арк. 1-2].
На цей момент губернаторство складалось з Миколаєва, шести передмість і п’яти хуторів. На території губернаторства проживало 73681 чол., з них у Миколаєві – 52318 чол., в Березнегуватому і Висунську – 7819 чол., Богоявленську і Покровську - 5797 чол., Воскресенську і Калинівці – 4899 чол., на хуторах Аверін, Кулебякін, Водопій, Мішков, Погорілов – 2848 чол. [269, арк. 53]. У 1870 р. промисловість була представлена 22-ма приватними і казенними заводами і фабриками, працювало 796 ремісників [269, арк. 48]. Але вже через два роки в губернаторстві діяло 115 заводів і фабрик, на яких працювало 1224 робітники, сума виробництва складала 964360 руб. [271, арк. 56]. В місті і пригородах було 59 навчальних закладів, в них працювало 208 вчителів, навчалось 2760 дітей. В Богоявленську, Покровську, Воскресенську і Калинівці існувало по 1 школі грамотності, в Березнегуватому – 2, у Висунську школа не працювала через капітальний ремонт будинку [271, арк. 79-80]. Жителі пригородів і хуторів займалися сільським господарством, землеробством, тваринництвом, городництвом [270, арк. 3, 11, 18, 25, 33, 44].
Ластові казарми 58-го піхотного Празького полку
В Миколаєві розташовувались 54-й Мінський і 55-й Подольський піхотні полки, чотири роти Миколаївської фортечної артилерії, комендантське управління й ордонанс-гауз. Миколаївці на міські доходи утримували і ремонтували казарми для розташованих у місті військових частин [268, арк. 48-49]. Невдовзі 54-й Мінський полк було переведено в Бессарабію, замість нього у 1873 р. в Миколаєві розташували 58-й Празький полк [199, арк. 1-9]. У 1874 р. до міста було переведено 1-й батальйон 59-го Люблінського полку [202, арк. 1-11].
Судові установи існували в кожній з чотирьох частин міста і складались з мирових суддів, судових приставів, слідчих, товаришів прокурора Херсонського мирового суду, помічника начальника Херсонського губернського жандармського управління.
Канцелярія Миколаївського військового губернатора за штатом включала правителя, його помічника, реєстратора, городових, лікаря і архітектора [188, арк. 1; 217, арк. 1-7].
Вже в травні 1871 р. на нового губернатора чекав перший організований страйк робітників на адміралтейській верфі. Майстрові на будівництві царської яхти “Лівадія” вимагали справедливої оплати своєї праці. Триденна боротьба майстрових увінчалась успіхом – вимоги робітників були задоволені [449, c. 86]. З робітниками Миколаєва підтримували тісний зв’язок члени Одеського “Південноросійського союзу робітників” – першої робітничої політичної організації в Росії, створеної в Одесі у 1875 р.
Будинок Маріїнської жіночої гімназії
М.А.Аркас, як і Б.О. фон Глазенап, почав з перетворень в місцевому і становому самоврядуванні Миколаєва. Він контролював введення в дію “Городового положення” Олександра ІІ від 16 червня 1870 р. (див. підрозділ 3.1. – Л.Л.) М.А.Аркас в першу чергу звернув увагу на порядок ведення міського господарства [58, с. 277]. Він призначив комісію, яка з’ясувала стан міських прибутків і витрат. В результаті вдалося відшукати кошти на збільшення штату поліції і пожежної команди, розпочати освітлення міських вулиць. Для відливки міських ліхтарів Аркас виклопотав у Миколаївського адміралтейства 2750 пудів чавуну [186, арк. 1-19]. Губернатор розпорядився роздавати приватним особам ділянки у Миколаєві для влаштування дач і хуторів з земель морського відомства. У червні 1874 р. для цієї мети була спеціально заснована Будинок Миколаївської комісія на чолі з капітаном 1-го рангу І.І. Савельєвим. Всього роздано 114 ділянок, з них 83 – безземельним міщанам міста [58, с. 131].
За міські межі було перенесено бойні та цвинтарі. Для влаштування в місті мостових у 1878 р. М.Аркас виклопотав 65 тис. руб. Цих коштів було недостатньо, тому за ініціативою губернатора з 1 січня 1880 р. був введений півкопійковий податок з усіх товарів, що вивозились за кордон, а кошти ці направлялись на ремонт
та будівництво портових споруд, влаштування мостових [261, арк. 34]. У власність міста було передано декілька будівель, що раніше належали морському відомству. В них розмістили Маріїнську жіночу гімназію, Ластові казарми [261, арк. 5].
Будинок Миколаївського Мiжнародного комерційного банку
Морське відомство також передало наділ землі для будівництва Знам’янсько-Миколаївської дільниці залізниці, вокзалу та інших споруд станції Миколаїв [197; 206; 192]. На заощаджені за відчуження землі кошти побудували шосе від залізничного вокзалу до Бузького мосту. М.А.Аркас клопотав про заснування Миколаївського комерційного банку, товариства взаємного кредиту [189, арк. 1-28].
М.А.Аркас як військовий губернатор міста був почесним попечителем учбових закладів. За його допомогою відкрито в Миколаєві юнкерське та Олександрівське реальне училища, приватний пансіон пані Панферової перетворено в другу жіночу гімназію, збільшено кількість народних шкіл [261, арк. 5 зв.], відкрито три ночліжних притулки, відчужено землю і побудовано притулок для людей похилого віку та дітей-сиріт на 200 
осіб. В духовному заповіті М.А.Аркас передав притулку капітал в 20 тис. руб. [58, с. 132, 170, 207, 277-285, 287, 288, 290-291].
Відбиток печатки Канцелярії Миколаївського військового губернатора 1878 р.
М.А.Аркас також був головою Миколаївського місцевого управління Червоного Хреста та Миколаївського окружного правління товариства рятування на водах [195, арк. 1-22] У 1874 р. за ініціативою М.А.Аркаса в Миколаєві засновано товариство допомоги нужденним особам, які прагнуть до освіти. Біля Миколаєва було влаштовано бараки для 10 тис. хворих на тиф, які були евакуйовані з місць бойових дій. У місті було зібрано більше 3 тис. руб. членських внесків на лікування хворих і поранених. Адмірал М.Аркас наполіг на будівництві шпиталю на відстані 6 верст від Миколаєва, цим місто було врятоване від епідемії тифу [58, с. 207, 277]. За свої заслуги перед жителями Миколаєва 21 січня 1881 р. адмірал М.Аркас був удостоєний звання почесного громадянина міста [220, арк. 1; 261, арк. 6]. Крім цих справ, М.А.Аркас активно працював в адміралтействі.
Російський уряд бачив в Миколаєві виключно кораблебудівну верф для Чорноморського флоту і чекав на будівництво панцерних кораблів. У жовтні 1870 р. Росія, скориставшись франко-пруською війною, відмовилась виконувати умови Паризького договору щодо заборони тримати флот на Чорному морі. У 1871 р. це підтвердила Лондонська конференція. З 1 жовтня 1871 р. посада військового губернатора Миколаєва знову поєднувалася з посадою головного командира Чорноморського флоту і портів, а доручене йому управління стало називатись Головним управлінням Чорноморського флоту і портів [353, с. 238]. Невдовзі в Миколаєві починається реконструкція адміралтейства. У 1869 р. було ухвалено рішення про будівництво тут 4 панцерних суден для Чорноморського флоту для захисту морських берегів.
Перший броненосець “Новгород” був закладений 1 квітня 1871 р., спущений 21 травня 1873 р. і мав круглу палубу [58, с. 127]. 12 квітня 1877 р. Олександр ІІ видав Маніфест про початок війни з Туреччиною. Під приводом захисту християнського населення Герцеговини, Боснії, Болгарії Росія хотіла зміцнити свої позиції на Балканському півострові [213, арк. 125]. М.Аркас в “Николаевском вестнике” сповістив населення військового губернаторства про початок війни, а також про те, що в Бессарабській області, приморських повітах Херсонської і Таврійської губерній і Кримському півострові оголошено воєнний стан. З 14 квітня оголошувався воєнний стан в Миколаївському військовому губернаторстві [213, арк. 9-10]. На Миколаїв як на тилове місто знов покладався весь тягар постачання армії і флоту.
У випадку евакуації державних та станових установ міста витрати також було б покладено на місцеве населення [213, арк. 1-2].
28 квітня 1877 р. в губернаторстві було оголошено указ Олександра ІІ про особливий порядок відповідальності цивільних в місцевостях, в яких оголошено воєнний стан. За бунт проти “верховної влади” і державну зраду, навмисне підпалення набоїв, продовольства, пошкодження телеграфу, водопроводу, залізниці, мостів, приховування відомостей про пересування ворога, напад на вартового чи воєнний караул, за збройний опір караулу чи навмисне вбивство вартового осіб цивільного відомства передавали до військового суду і піддавали покаранням, передбаченим законами воєнного часу [213, арк. 68].
7 травня 1877 р. командуючий військами Одеського військового округу генерал-ад’ютант Семека зобов’язував у зв’язку з війною тримати населення приморських міст “в бездоганній покорі, забороняти їм усілякі шкідливі промови і судження, а також наглядати, щоб між жителями не розповсюджувались шкідливі книги, брошури, твори і т.п.” [213, арк. 75]. Турки, які прибули у місто під час війни “під захист російських законів”, повинні були переїздити на проживання у внутрішні губернії Росії [213, арк. 39, 111].
У 1877 р. з Москви до Миколаєва був переведений військовий шпиталь № 84 [214, арк. 1-221]. Шпиталь на 980 ліжок розташували в Кореневських і Спаських казармах, які не були підготовлені до прийому хворих, про що зазначив і сам М.Аркас, відвідавши його 13 січня 1878 р. 31 січня цього ж року міський голова І.Сиротинський доповідав губернатору, що всі недоліки усунуті, хоча це можна поставити під сумнів. Ремонт
шпиталю було віднесено, як завжди, на рахунок жителів Миколаєва [214, арк. 37, 39, 73, 79, 90, 125, 132, 137, 155, 175, 184].
Морський військовий шпиталь
На радість мешканців міста, ця війна виявилася короткою і перемогу в ній здобула Росія. Вже 27 січня 1878 р. в передмісті Константинополя Сан-Стефано було підписано мирну угоду з Туреччиною [213, арк. 165].
На часи Аркаса припали останні адміністративно-територіальні зміни в Миколаївському губернаторстві. 19 травня 1874 р. виконуючий обов’язки міністра внутрішніх справ генерал-лейтенант Шидловський звернувся до М.Аркаса з пропозицією застосувати до колишніх адміралтейських поселень “Городове положення” 1870 р. У висновку комісії, яка була призначена М.Аркасом і досліджувала стан миколаївських передмість, вказувалось, що сільськогосподарські “пригороди, знаходячись у районі Херсонського повіту, не мають нічого спільного з (кораблебудівним. – Л.Л.) Миколаєвом, а, навпаки, інтереси їх тісно пов’язані з інтересами повіту і навіть губернського міста”. Тому згідно з указом від 13 травня 1877 р. і наказом Миколаївського військового губернатора від 8 червня 1877 р. передмістя Богоявленськ, Воскресенськ, Калинівка, Покровськ, Березнегувате і Висунськ були перейменовані в посади, виведені з управління Миколаївського військового губернатора і підпорядковані Херсонській губернській адміністрації [205, арк. 54]. Таким чином, в Миколаївському військовому губернаторстві залишились тільки саме місто та хутори, розташовані на приміській землі.
М.А.Аркас був дуже набожною людиною. В своєму маєтку в с. Богданівці (сучасна Стара Богданівка Миколаївського району Миколаївської області) адмірал на власні кошти побудував церкву. Вона була освячена архієпископом Димитрієм. До цієї церкви вже третє століття мають можливість приходити жителі Старої і Нової Богданівки (Миколаївський р-н), Козирки (Очаківський р-н) та інших навколишніх сіл [58, с. 119-125]. Службовців свого управління М.Аркас наказував запрошувати на молебні до Адміралтейського собору
спеціальними повістками [218, арк. 1-55].
У 1878 р. М.Аркас вимушений був ненадовго залишити Миколаїв і відправитись в Італію, в Сан-Ремо, лікувати свою хвору доньку Софію. З Сан-Ремо у січні 1879 р. М.Аркас надіслав генерал-ад’ютанту С.Лісовському листа, в якому виклав всі переваги суміщення посад Миколаївського військового губернатора і головного командира Чорноморського флоту і портів [58, с. 261-267] (фрагмент цього листа наведено у додатку В).
З ім’ям М.А.Аркаса також була пов’язана боротьба з народницьким рухом. Народники діяли в Миколаєві в 70-80-х рр. ХІХ ст. Миколаївська група складалась з 20-30 чоловік флотської та учнівської молоді. Вони розповсюджували заборонену літературу, а також готували зброю для замаху на імператора. Замах планувалося здійснити у Миколаєві в серпні 1878 р. Але після провалу одеської організації поліція натрапила на сліди миколаївських народників і ще до приїзду Олександра ІІ заарештувала 9 її членів. Під час обшуку в них було знайдено прокламації і вибухівку. Керівники організації І.І.Логовенко та С.Я.Віттенберг на “процесі 28-ми” були засуджені до смертної кари і за розпорядженням М.А.Аркаса страчені 11 серпня 1879 р. [303, арк. 1-6]. Через два роки полковник М.Ю.Ашенбренер і Й.Ювачов знову створили у Миколаєві групу з армійських та флотських офіцерів. До них двічі приїздила з Одеси відома діячка народницького руху В.М.Фігнер. 1882 р. за доносом провокатора група була розгромлена, а її учасників заслано на каторгу [64, с. 44].
М.А.Аркас значно вплинув на долю сина Миколу Миколайовича Аркаса, який за життя батька розпочав свою кар’єру в канцелярії військово-морського відомства в Миколаєві, виконував доручення в Константинополі і Галаці. Після смерті батька він залишив військову службу і зайнявся управлінням своїми маєтками. М.М.Аркас присвятив усе своє життя українській культурі. Під впливом української народної пісенності і великої любові до Т.Г.Шевченка він написав оперу “Катерина”. На початку 1908 р. вийшла його “Історія УкраїниРусі”. І хоча М.С.Грушевський дав вкрай критичний відзив на цю книгу, вона до цього часу залишається одним з найкращих творів з історії України. З ініціативи М.М.Аркаса було засновано миколаївське відділення українського товариства “Просвіта”, 26 лютого 1907 р. його було обрано першим його головою. У своєму маєтку Богданівці М.М.Аркас відкрив школу для дітей селян з українською мовою навчання. Він листувався з Л.Українкою, М.Лисенком, М.Кропивницьким, М.Садовським, П.Саксаганським та іншими діячами української культури і мистецтва. Джерела натхнення М.М.Аркаса походять з його родини, де мати Софія Петрівна (донька козацького старшини П.Г.Богдановича), незважаючи на те, що була дружиною вищого урядового чиновника Російської імперії, розмовляла з дітьми виключно українською мовою і співала їм українські пісні. І це в той час, коли в Україні діяли Валуєвський циркуляр (1863 р.) і Емський указ (1876 р.) про заборону української мови, видання книг та постановки театральних п’єс цією мовою [225, арк. 1-2]. Сам адмірал М.А.Аркас сприяв проведенню серед жителів Миколаєва збору коштів на спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому [185, арк. 1-9].
Після добровільної відставки М.А.Аркаса, 1 січня 1881 р. на посаду Миколаївського військового губернатора і головного командира Чорноморського флоту і портів призначили М.П.Манганарі (додаток А.12) [224, арк. 3]. Він був добре обізнаний зі станом справ у губернаторстві, бо частенько виконував обов’язки М.Аркаса, коли той від’їздив у Севастополь, Петербург, за кордон [210, арк. 16]. На цей час М.П.Манганарі вже був відомий як знаменитий гідрограф, автор “Атласу Чорного моря” (1841 р.), “Атласу Чорного, Азовського і Мармурового морів” (1853 р.), “Лоції Чорного моря” (1848 р.).
Фрагмент документа з фонду “Канцелярії Миколаївського військового губернатора” з особистим автографом адмірала М.П. Манганарі
14 січня 1881 р. він доповідав імператору про вступ на посаду і стан справ у губернаторстві. Він вважав, що поліція, особливо після поліпшення її складу у 1879 р., казна, торгівля, лікарня, навчальні заклади знаходяться у задовільному стані. Моральний стан населення вважав відмінним [116, арк. 1-2]. В цей час Миколаївське військове губернаторство, як зазначалось вище, вже перебувало під пильним наглядом тимчасового Одеського генералгубернатора. Указом від 7 жовтня 1876 р. губернатору було надано право “видавати в межах свого відомства постанови для правильного й успішного використання згідно з місцевими умовами узаконень про громадське благочиння, порядок і безпеку…” [209, арк. 1]. В губернаторстві діяв стан посиленої охорони. Манганарі доводилось направляти в Одесу інформації про стан справ у губернаторстві, звіти, обов’язкові постанови та другі примірники протоколів засідань міської думи та інших установ Миколаєва [314, арк. 104]. Так, він інформував про кількість жителів у губернаторстві, державні і земські збори, санітарний стан і народну освіту, відправлення військової повинності, діяльність адміністративних, громадських, судових і мирових установ, кількість засуджених за різні злочини, благоустрій міста тощо. У губернаторстві проживало 69893 чол. Жителі сплачували державний окладний, земський, казенний збори та виконували громадські повинності [314, арк. 111-113; 315, арк. 39-75]. При Манганарі були відкриті Миколаївська громадська бібліотека та рятувальна станція на Інгулі. На посаді головного командира і військового губернатора він перебував недовго, на початку 1882 р. його призначили членом АдміралтействРади і він переїхав до Петербурга. М.Манганарі заповідав на благодійні цілі миколаївським благодійному товариству, товариствам Червоного Хреста, рятування на водах, допомоги бідним, притулкам, народним школам все своє майно і заощаджений капітал.
З початку 80-х рр. ХІХ ст. Морське міністерство в зв’язку зі зміною політичного курсу, відставкою великого князя Костянтина Миколайовича звернуло свою увагу на будівництво панцерного флоту, реконструкцію Миколаївського адміралтейства. 11 січня 1882 р. головним командиром і військовим губернатором Миколаєва призначили віце-адмірала О.О.Пещурова (додаток А.13) [227, арк. 1-2]. Правителем канцелярії губернатора при ньому був надвірний радник І.І.Назаренко [240, арк. 21]. О.О.Пещуров зосередився в основному на будівництві панцерних кораблів. За короткий термін заклали чотири панцерники, зокрема такі великі, як “Синоп”, “Катерина ІІ”. За спуск на воду у 1886 р. трибаштового панцерного корабля “Чесма” О.О.Пещурову оголосили “іменну особливу Височайшу подяку” і нагородили орденом Білого Орла, а за освоєння будівництва сучасних кораблів на Чорному морі у 1888 р. почесною для моряків нагородою – орденом св. Олександра Невського.
Г.Ге вказує, що часи О.Пещурова були “найбільшою, повною за законом, самостійністю миколаївського міського громадського управління”, яке з боку губернатора могло зустріти несхвалення, але не протидію [56, с. 93]. Дисертант вважає, що О.Пещуров взагалі не займався справами військового губернаторства, повністю віддаючись кораблебудуванню. Справи у губернаторстві, яке тепер складалось тільки з Миколаєва і п’яти хуторів, розташованих на міській землі, йшли своїм порядком. Губернаторство весь час знаходилось у стані посиленої охорони, постанови про подовження її терміну повторювалися кожного року. В свою чергу губернатор видавав накази про підтримання державного порядку і громадського спокою, в місті було посилено штат поліції. Поліцейське управління очолював поліцмейстр А.П.Перелєшин. Поліція мала чотири частини: Одеську, Московську, 1 і 2-гу адміралтейські. Кожну частину очолював пристав, крім нього, були квартальні й околодочні наглядачі. Працювала річкова частина поліції [240, арк. 10].
У 1881 р. в Миколаєві на постійне квартирування розташувався 7-й Донський козачий полк. Для цього було відремонтовано будинок штурманської роти і там поселено 3 сотні козаків [315, арк. 41, 60; 236, арк. 14]. Цікаво, що і О.О.Пещуров, як і М.А.Аркас, порушував Валуєвський циркуляр та Емський указ про заборону української мови. О.О.Пещуров дозволяв артистам трупи Старицького, Садовського ставити в театрі вистави українською мовою [234, арк. 1-3; 235, арк. 1-7; 237, арк. 1-11].
У 1885 р. службовцям канцелярії військового губернатора було заборонено суміщення державної служби з участю в торгових і промислових товариствах і компаніях [233, арк. 127]. В цей період у Миколаєві було засновано хлібну біржу та побудовано елеватор, що сприяло покращенню торгівлі хлібом через Миколаївський порт [232, арк. 1-90; 245, арк. 1-6].
На початку 1885 р. були затверджені нова структура та штати морського відомства, флотів і портових установ, за якими морські сили Чорного і Каспійського морів були об’єднані під єдиним командуванням. Миколаїв зберіг за собою статус головного порту, в ньому було розташоване Головне управління Чорноморського і Каспійського флотів. Головний командир флоту і портів Чорного і Каспійського морів отримав права Миколаївського військового губернатора [508, ст. 103 (прим. 1); 353, с. 246].
У 1890 р. О.О.Пещурова призначили членом Державної ради. Замість нього був призначений Р.А.Гренквіст (додаток А.14), але 7 грудня 1890 р. він раптово помер [246, арк. 1-6]. Виконуючим обов’язки військового губернатора став контр-адмірал С.П.Тиртов, а 1 січня 1891 р. головним командиром і військовим губернатором було призначено М.В.Копитова (додаток А.15), саме йому Тиртов здав усі справи [252, арк. 1-18].
Зразок паспорта, виданого Канцелярією Миколаївського військового губернатора з підписом адмірала М.П.Манганарі та печаткою Канцелярії Миколаївського військового губернатора
Миколаївське військове губернаторство на 1 січня 1891 р. за площею займало 17335 дес. 576 саж. Населення складало 76578 осіб, з яких у місті проживало 39865 чол. і 32271 жін., в міських хуторах – 2253 чол. і 2189 жін. За кількістю населення Миколаїв посідав друге місце серед міст Херсонської губернії. В Миколаївському адміралтействі працювало 24 заводи і майстерні із загальним обсягом виробництва на 2450409 руб. і 2704 робітниками. В торговій діяльності Миколаївського військового губернаторства переважав експорт зерна, посідаючи серед портів Російської імперії перше місце за цим показником. Окрім державних, у губернаторстві працювали 167 приватних фабрик (на 1891 р. загальний обсяг виробництва досяг 1141250 руб. з кількістю робітників 968 чол.) та 2114 ремісників, які виготовляли одяг, взуття, та предмети домашнього вжитку тощо.
На хуторах їх мешканці займалися сільським господарством. В Миколаєві були постійно розміщені частини 1-го Чорноморського екіпажу, 1-ї роти Очаківської кріпосної артилерії, 58-го Празького полку, 7-го Донського козачого полку, 55-го резервного батальйону, Миколаївської конвойної команди, 5-го польового інженерного полку, жандармського управління та Миколаївського ракетного заводу [447, с. 1, 2, 6, 11].
Панорама Французького заводу
З 13 травня 1891 р. (за іншими даними 17 червня 1891 р.) об’єднане командування флотами, яке проіснувало понад шість років, було розділене. Управління Каспійською флотилією розмістили в Баку. Посада Миколаївського військового губернатора знов поєднувалась з посадою головного командира Чорноморського флоту і портів Чорного моря [509, ст. 99; 353, с. 246].
М.В.Копитов посів місце військового губернатора в той час, коли губернаторство знаходилось на піднесенні. У 1894 р. він, проаналізувавши характер розвитку промисловості у Миколаєві, підняв питання про спорудження в місті крупних суднобудівного і машинобудівного заводів. 27 квітня 1896 р. Копитов доповідав міністру внутрішніх справ про заснування “Товариством механічного виробництва в Південній Росії” першого великого механічного заводу і про надання йому назви “Миколаївський південно-російський механічний завод” [258, арк. 1-3; 451, с. 6].
За дорученням М.В.Копитова міський голова віце-адмірал Ф.Кроун в Ньюпорті у вересні-жовтні 1892 р. вів переговори з бароном Є.Садуаном з приводу відкриття ще одного заводу. Обговорювався проект, який включав будівництво доменних печей, виробництво заліза і сталі, майстерень – ливарної, котельної, механічної для будівництва машин, виробництва гармат і броненосних плит, а також стапеля й елінгів. Все це мало створити робочі місця для декількох тисяч робітників [256, арк. 2]. Дійшовши згоди, 25 вересня 1895 р. в Брюсселі (Бельгія) Г.Я.Франсуа і Е.К.Делуа заснували “Анонімне товариство корабельних верфів, майстерень і плавилень у Миколаєві”, невдовзі реорганізоване в “Анонімне товариство суднобудівних, механічних і ливарних заводів у Миколаєві”. Завод пустили в експлуатацію у жовтні 1897 р. В офіційних документах він часто має назву “Наваль”, хоча іноді його називали Французьким заводом. Основний капітал товариства складав 4 млн. 500 тис. руб., правління знаходилось в Брюсселі [358, с. 4267; 38, с. 378; 451, с. 6].
Адміністрація Французького заводу, 1898 р. (Ю.М.Горяїнов (у центрі) – директор, Г.Я.Франсуа (справа) – бельгійський акціонер, Е.К.Делуа (зліва) – бельгійський акціонер)
Таким чином, на 1897 р. в Миколаєві працювали два великих суднобудівні заводи і майстерні старого адміралтейства. Миколаїв повернув собі славу південного центру суднобудування Російської імперії.
Автором проаналізовано стан промисловості і торгівлі у губернаторстві за останні 20 років його існування. Для цього аналізу в нагоді стали звіти та огляди миколаївських губернаторів. В табл. 2.3.2 наведено дані про розвиток фабрично-заводської промисловості, в тому числі суднобудівної.
Як видно з табл. 2.3.2, кількість промислових підприємств у губернаторстві за 20 років зросла з 131 до 862. У грошовому обчисленні об’єм виробництва зріс у шість разів. Крім казенних майстерень старого адміралтейства (вказаних у табл. 2.3.2), на двох суднобудівних заводах працювало 4200 робітників. На заводі “Наваль” за казенним замовленням виготовлялись шаланди, баржі і котли для панцерника
Таблиця складена за даними звітів і оглядів миколаївських військових губернаторів [53, с. 12; 278, арк. 25; 279, арк. 27; 447, с. 11; 448, с. 15; 449, с. 25; 450, с. 30; 451, с. 37-42].
“Князь Потьомкін” на суму 1958200 руб., за приватним – 800 вагонів для Сизрансько-В’яземської залізниці на суму 687600 руб., труби для севастопольського водопроводу на суму 350000 руб. Загальний обсяг виробництва склав 2995800 руб. На Чорноморському заводі виготовлялись У 1883 р. 740 робітників були зайняті на будівництві панцерника “Катерина ІІ”. Обсяг вкладень 294751 руб.
2 - У 1886 р. 1399 робітників були зайняті на будівництві мінного крейсера “Капітан Сакен”, панцерника “Катерина ІІ” та трьох канонерських човнів. Обсяг виробництва 1273789 руб.
3 - На будівництві корабля “XII апостолів”, панцерника “Три святителі”, дрібних суден працювало
769 робітників. Обсяг виробництва 504239 руб.
4 - На будівництві панцерників “Три святителі”, “Ростислав”, крейсера “Гридень”, 4-х міноносців,
2-х барж і плавучого маяка працював 831 робітник. Обсяг виробництва 739061 руб.
5 - На будівництві панцерників “Три святителі”, “Ростислав”, крейсера “Гридень”, 6-ти міноносців,
2-х барж і плавучого маяка працювало 940 робітників. Обсяг виробництва 954666 руб.
6 - В казенному адміралтействі на будівництві панцерників “Ростислав” і “Князь Потьомкін Таврійський”, 2-х міноносців, 1-ї водоналивної, 4-х нафтоналивних і 2-х вантажних барж, 120 тонного плавучого крана і 1-го Аджигольського плавучого маяка працювало 575 робітників. Обсяг виробництва 644301 руб. парові котли, локомобілі, вантажні машини і всілякі верстати для обробки металів на суму 1570000 руб. [71, с. 5, 37-42].
Якщо врахувати казенні і приватні суднобудівні підприємства, то в Миколаївському військовому губернаторстві на кінець 1899 р. кількість робітників, зайнятих в суднобудівній промисловості, дорівнювала 5748 чол., що складало майже 69% від загальної кількості (див. табл. 2.3.2) зайнятих на промислових підприємствах. Більшість робітників (73%) працювало на приватних заводах і лише 27% в казенному адміралтействі. Суднобудівна промисловість давала 54% продукції в грошовому обчисленні.
В “Огляді військового губернаторства за 1899 рік” представлені відомості на 62 приватні підприємства, 33 майстерні морського відомства, ракетний завод, очисний склад і майстерні ХарківськоМиколаївської залізниці, 768 середніх та дрібних підприємств різного типу (див. табл. 2.3.2). На приватних підприємствах за 20-річний період у 1899 р. було зайнято найбільше робітників – 5459 чол., а сума вартості виробленої продукції складала 6890819 руб. [451, с. 3, 6]. Крім двох суднобудівних заводів, про які мова йшла вище, в губернаторстві працювали механічна пекарня товариства механічної пекарні з основним капіталом в 195 тис. руб., два заводи землеробських машин К.А.Ессена і братів Донських, завод котельної арматури А.І.Уманського, два лісопильні заводи братів Вадон, млини Д.І.Обремченка та К.І.Кобикова, олійниця Левіна і Ратнера [451, с. 4, 5]. За 40 років, що пройшли після Кримської війни, військове губернаторство і його центр Миколаїв, що не мали ніякої промисловості, крім казенних майстерень морського відомства, перетворилися у великий промисловий центр Півдня України, для якого була характерна висока концентрація виробництва і робітників на підприємствах.
Робітники підприємств і порту з сім’ями становили близько 40% всього населення губернаторства. Миколаїв поступово перетворювався з військового на один з найбільших пролетарських центрів Україні [64, с. 81].
Інша галузь економіки губернаторства – експортноімпортна торгівля через Миколаївський комерційний порт.
Елінг на суднобудівних, механічних і ливарних заводах Бельгійського анонімного товариства в Миколаєвi
Вантажообіг Миколаївського порту постійно збільшувався (додаток Д, табл. 2). У 1894 р. експорт хліба з Миколаєва набув небувалого до тих пір розмаху і дорівнював 87729210 пудів (це в 2,5 раза більше середньої цифри експорту за останнє п’ятиріччя перед 1894 р.). Миколаївський ринок, завдяки постійним покращенням в торгових оборотах, набував все більшої популярності і довіри як на терені імперії, так і за кордоном, тому кількість кораблів, які прибували в Миколаївський порт з-за кордону, з кожним роком збільшувалась [408, с. 40, 80-85; 448, с. 2; 448, с. 3; 450, с. 7; 451, с. 12-13].
Крім закордонної торгівлі, пасажирське і вантажне сполучення Миколаєва з іншими портами підтримували пароплави Російського товариства пароплавства і торгівлі, компанія “Коваленко”, Російське товариство транспортування поклаж, пароплавна компанія Мелетіна і Олевинського [451, с. 12].
Губернатор М.В.Копитов серйозну увагу приділяв закордонній торгівлі хлібом і в зв’язку з цим роботі Миколаївського комерційного порту. Декілька разів за 1892-1894 рр. губернатор виносив питання про збільшення причальної лінії на засідання Миколаївської міської думи та особливого з торгових справ присутствія [281, арк. 8-9].
Окрім цього, губернатор звернув увагу на те, що через Миколаївський порт вивозиться переважно зерно, порівняно з яким кількість інших вантажів невелика. Тимчасом, недалеко від Миколаєва знаходився Криворізький регіон, де велася розробка залізних руд. Копитов запропонував організувати вивіз руди через Миколаївський порт, а для цього прокласти пряму залізничну колію від Кривого Рогу до станції Новий Буг Харківсько-Миколаївської залізниці. Свій проект М.В.Копитов представив на розгляд у Міністерство внутрішніх справ, яке схвалило його ідею [281, арк. 10-12].
Миколаївський комерційний порт
Велике значення мало збільшення глибини фарватеру між Миколаєвом і Очаковом до 30 футів (9,3 м), що дозволило повністю використовувати вантажопідйомність суден. Окрім цього, поглиблення каналу сприяло броненосному суднобудуванню в Миколаївському адміралтействі [281, арк. 1213]. Іншим невідкладним для себе завданням Копитов постаЕлеватор Харківськовив спорудження водопроводу Миколаївської казенної залізниці для комерційного порту та місць скупчення підвід з зерном за рахунок коштів місцевого півкопійкового збору. Для здійснення взимку товарнопасажирських рейсів між Миколаєвом і Одесою при підтримці губернатора було придбано спеціальний пароплав “Ледокол”. Однією з невідкла Привозний ринок дних потреб Копитов вважав проведення залізничної колії.
За ініціативою М.В.Копитова 20 травня 1893 р. в Миколаївському комерційному порту було відкрито спеціальне управління для підтримання суворого порядку у відділах як закордонного, так і внутрішнього плавання, упорядкування навантаження і розвантаження кораблів, скорочення кількості правопорушень у межах портової території.
У 1895 р. М.В.Копитов добився відкриття першої у Миколаєві ярмарки, яка мала не тільки оживити виробничу діяльність губернаторства, але й дати можливість місту стати центром торгівлі худобою, сільськогосподарськими продуктами для всього регіону, що географічно тяжів до Миколаєва.
У 1895-1896 рр. управління Чорноморського флоту та військовий флот було переведено з Миколаєва у Севастополь [353, с. 256]. Миколаєву, який завжди жив, за виразом Г.Ге, “тільки від адміралтейства та корпусу флотських офіцерів”, загрожувала втрата фінансової стабільності. Копитов відшукував можливості для підняття фінансовоекономічного рівня міста, зокрема, через розвиток шовківництва. У 1893 р. губернатор очолив заснований ним комітет шовківництва, який дбав про впровадження цієї галузі господарства серед біднішого населення Миколаєва і його передмість. У 1894 р. на вулицях міста було висаджено до 20 тис. молодих тутових дерев. Шовківництво було введено як один з основних предметів в училищі для дочок нижніх чинів Чорноморського флоту. В цьому ж році студентки училища отримали 80 пудів коконів, розмотали їх та виробили різного роду вироби: дамські шарфи, чоловічі кашне, носові хустки, шовкову тканину. Губернатор допоміг училищу отримати кредит в 15 тис. руб.
15 лютого 1895 р. М.В.Копитов підніс імператору шовковий штандарт “Його Імператорської Величності”, виготовлений ученицями. В шовківництві Копитов вбачав джерело прибутків для бідніших верств населення міста і хуторів [281, арк. 14-15; 573, с. 31-34]. Він з жалем писав, “що міські прибутки коливаються щорічно і з великим трудом покривають витрати”, “населення ж міста Миколаєва дуже бідне, міські податки доведені до вищої, установленої законом норми” [281, арк. 16]. Податки, які сплачувало населення, поділялись на окладні, акцизні, земські збори, прибутковий і поземельний податки, мешканці виконували військову, квартирну, гужову повинності. Окладні збори збирались з власників нерухомості, акцизні надходили від торгівлі спиртними напоями, тютюном і пивом [448, с. 6, 13, 19, 24; 450, с. 17; 449, с. 13; 451, с. 20]. З 1 січня 1894 р. було введено лікарняний збір [449, с. 19]. Війська, розташовані у губернаторстві, квартирували в міських казармах або в будинках, які міське громадське управління наймало у приватних осіб. Оплачувались вони з міських прибутків. Підводи наймались за допомогою підрядчика [448, с. 9; 450, с. 18-21; 451, с. 21, 23].
Пам'ятник адміралу О.С. Грейгу на Соборній площі
Військова повинність виконувалась за жеребкуванням. Спочатку визначали, скільки осіб підлягає жеребкуванню, потім відраховували тих, які не могли вступити до армії через хворобу та каліцтва. Від жеребкування звільнялись ті, хто заявляв про бажання виконувати добровільно військову повинність. Пільги надавались за сімейним станом, по хворобі.
Відстрочки отримували через неповноліття, необхідність завершити освіту чи лікування, знаходження під слідством та судом, сімейний стан. Частина юнаків не з’являлась для призову [53, с. 6]. Так, у 1899 р. з 548
призовників Миколаєва прийнято на службу 142 особи [451, с. 21-23].
М.В.Копитов звертав серйозну увагу на проблеми освіти. На кінець ХІХ ст. в Миколаївському військовому губернаторстві діяв 81 навчальний заклад, з них одна чоловіча і дві жіночі гімназії, реальне, технічнозалізничне, шестикласне міське училища, училище для дочок нижніх чинів Чорноморського флоту, морехідний клас, портова реміснича школа, школи грамотності, з них 14 в місті і 3 на хуторах, 12 церковноприходських шкіл, казенне єврейське двокласне училище та ще декілька навчальних закладів 3-го розряду і єврейської громади [451, с. 31].
Оскільки ці навчальні заклади не задовольняли потреби всіх бажаючих одержати освіту, губернатор дбав про перетворення повітового училища в міське чотирикласне з відкриттям у разі необхідності паралельних відділень для молодших класів [281, арк. 3-6]. М.В.Копитовим було засновано товариство, в обов’язки якого входила турбота про матеріальний стан існуючих 17 шкіл грамотності та заснування нових, і розроблено його статут.
М.В.Копитов, мабуть, перший з губернаторів серйозно займався ліквідацією жебрацтва у губернаторстві. Справа допомоги бідним у Миколаєві була обов’язком благодійного товариства та товариства нічних притулків, але цього було недостатньо. В боротьбі з жебрацтвом потрібні були рішучі зміни. Тому Копитов наказав місцевій поліції затримувати всіх жебраків і після проведення опитування та медичного огляду направляти їх у відповідні заклади: міських різночинців – у приходські попечительства при церквах, а міщан та ремісників – у відповідні управи. Жебракам надавали притулок і безкоштовні обіди, влаштовували на роботу. З цією метою була організована спеціальна комісія з представників міської управи, благодійних установ та товариств, яка фінансувалася за рахунок добровільних пожертвувань населення [281, арк. 6-7]. Крім вищевказаних, у губернаторстві на кінець ХІХ ст. діяло 23 благодійні установи (додаток Д, табл. 3).
Вулиця Соборна в Миколаєві
Таким чином, благодійна справа, яка була започаткована в Миколаївсько-Севастопольському військовому губернаторстві дружиною адмірала М.П.Лазарєва, потім продовжувалась Е.А. фон Глазенап, С.П.Аркас, В.В.Пещуровою, О.О.Копитовою, військовим губернатором М.П.Манганарі та іншими заможними миколаївцями, наприкінці ХІХ ст. набула найбільшого розмаху [574, с. 2].
М.В.Копитов з жалем писав, що переведення до Севастополя представництва головного командира флоту і портів Чорного і Каспійського морів, управління флотом, а також скорочення робіт в адміралтействі, де місцеве населення отримує до 1 млн. руб. заробітної платні, поставить місто в дуже важкі умови. Торгове, промислове і робітниче населення міста буде доведене до повного розорення, а міське управління поставлене в безвихідне становище, навіть по виконанню обов’язкових функцій, як-то: розквартирування військ, утримання поліції, пожежної команди, міських закладів. Своєю діяльністю на посаді Миколаївського військового губернатора він намагався запобігти занепаду міста і сприяв розвитку промисловості, торгівлі, освіти та в різних інших напрямках, не пов’язаних з військово-морською справою.
Останні два роки (з 8 травня 1898 р.) на посаді Миколаївського військового губернатора перебував С.П.Тиртов (додаток А.16) [260, арк. 1-5]. При Тиртові продовжувалося посилення флоту за рахунок закладки і продовження будівництва нових кораблів, зокрема панцерників “Князь Потьомкін Таврійський”, “Ростислав”, кількох міноносців.
У 90-ті роки в губернаторстві розгорнувся масовий революційний робітничий рух на чолі з соціал-демократами. Нелюдські умови життя і праці, тривалий робочий день, який влітку починався о 5-й ранку, низька заробітна платня – все це піднімало трударів на боротьбу за поліпшення свого становища. Під впливом Петербурзького “Союзу боротьби за визволення робітничого класу” весною 1897 р. в Миколаєві виник “Південноросійський робітничий союз”. Він об’єднав 9 гуртків і налічував у своєму складі 250 робітників адміралтейства, Французького, Чорноморського заводів, залізничних, портових і ремісничих майстерень. У числі організаторів і керівників “Союзу” були робітники адміралтейства Р.З.Коротков та І.А.Мухін. У створенні і діяльності “Союзу” брав участь 18-річний Л.Д.Троцький (Бронштейн), який навчався у Миколаєві в реальному училищі. Він збирав кошти для каси “Союзу”, друкував на гектографі прокламації, читав лекції і писав статті [570, с. 94-96].
У своєму статуті “Союз” ставив завдання виховувати у робітників пролетарську самосвідомість, боротися за визволення від царського деспотизму, за свободу і рівність. “Союз” випустив три номери газети “Наше дело”, 10 прокламацій, одну віршовану листівку українською мовою “Дума робітника” [64, с. 82-83]. Члени “Союзу” проводили агітацію серед робітників головним чином на економічній основі і брали активну участь у страйковій боротьбі миколаївських робітників. Місцеві органи влади вживали термінових заходів щодо боротьби з революційним рухом у місті. М.В.Копитов 21 вересня 1897 р. віддав наказ, за яким поліція запровадила суворий, пильний нагляд над фабриками, майстернями, місцями розселення робітників, інтелігенцією, розповсюдженням закликів, сходками. 21 січня 1898 р. було заарештовано понад 200 чоловік. Керівників “Південноросійського робітничого союзу” заслано на 4 роки до Сибіру [570, с. 96-97].
У листопаді 1899 р. проти підприємців виступили робітники котельного цеху Французького заводу. Незважаючи на втручання військового губернатора, поліції, жандармерії, арешти, вони домоглися звільнення в’язнів і усунення ненависного начальника цеху [464, с. 478-481, 509511]. У 1889 р. в Миколаєві вперше організовано першотравневу демонстрацію [2, с. 40]. В умовах наростання революційних настроїв і виступів трудящих у 1898-1899 рр. у місті виникають марксистські робітничі гуртки, на основі яких в 1900 р. оформився комітет РСДРП.
Згідно з указом імператора від 5 червня 1900 р. в Миколаєві було введено градоначальство [75, арк. 2-2 зв.]. Посаду градоначальника було поєднано з обов’язками командира Миколаївського порту; його канцелярію перейменували в Канцелярію градоначальника. Градоначальнику надали право завідування всіма урядовими установами на загальних підставах. Миколаївське військове губернаторство виконало свою роль і було реорганізоване в градоначальство.
Розглянувши другий період існування Миколаївського і Севастопольського військового губернаторства, який охоплює час від закінчення Кримської війни до його ліквідації у 1900 р., автор з’ясував наступне.
Незважаючи на умови статей Паризького договору 1856 р., російський уряд намагався зберегти Чорноморський флот, його бази і суднобудівні підприємства. Але життя показувало, що колишні методи управління суперечать вимогам нового часу. В морському відомстві після війни процвітали хаос, казнокрадство, хабарництво. Спроби Г.І.Бутакова відновити Чорноморський флот і провести реформи, спрямовані на нормалізацію роботи цивільних установ, зазнали невдачі. Економіка губернаторства, яка протягом усієї першої половини ХІХ ст. страждала від своєї однобокості, знаходилась у кризовому стані.
У 1864 р. в Севастополі було ліквідовано посаду військового губернатора, місто підпорядкували цивільному управлінню спочатку Сімферопольського, а потім Ялтинського повіту. Через ці зміни у 1864 р. губернаторство змінило свою назву і почало називатись Миколаївським військовим губернаторством.
Посада військового губернатора в Миколаєві залишалась, але після війни вона була поєднана спочатку з посадою завідуючого морською частиною в Миколаєві, а потім – головного командира Миколаївського порту.
З початку 60-х рр. ХІХ ст. уряд почав проводити буржуазні реформи, спрямовані на розвиток капіталістичних відносин в країні. Провідником цих реформ у Миколаєві став адмірал Б.О. фон Глазенап. Користуючись підтримкою морського відомства, він добився відкриття комерційного порту та митниці у Миколаєві, включення міста до залізничної мережі імперії тощо. Морське відомство з часом передало місту частину своїх будинків, виділяло грошові субсидії на освіту, благодійність, медицину, пресу, культуру. Це сприяло розвитку Миколаєва і навколишніх селищ. Миколаїв із закритого центра суднобудування перетворився на міжнародний торговий порт, в якому почали діяти іноземні представництва.
Серед адміралтейських поселян внаслідок реформи 1861 р. збільшилося розшарування на багатих і бідних, останні вимушені були йти в найми до заможних землевласників чи в місто, де поповнювали ряди пролетаріату. До 1877 р. стало зрозумілим, що праця колишніх адміралтейських поселян більше не буде потрібна морському відомству. Змінились умови господарювання, та й селяни більше схилялисьдо сільського господарства, тому всі передмістя було передано Херсонському повіту Херсонської губернії. У складі військового губернаторства залишився лише Миколаїв.
З 1871 р., після відміни статей Паризького договору, в Миколаєві відновлюється будівництво бойових кораблів. Посада військового губернатора знов поєднувалась з посадою головного командира Чорноморського флоту і портів. До початку 80-х рр. ХІХ ст. у зв’язку з будівництвом панцерників суднобудування повертає собі позиції в промисловості губернаторства, але вже співіснує з іншою розвинутою галуззю – експортною комерційною торгівлею. Решта галузей економіки залишались слаборозвинутими і були спрямовані на обслуговування потреб населення Миколаєва і його сільськогосподарської округи. Воєнно-морський статус міста відновлюється, що негативно вплинуло на цивільну сторону його життя. Наприкінці ХІХ ст. в суднобудування починає проникати приватний і іноземний капітал, Миколаїв стає містом концентрації великих підприємств, найбільша кількість робітників була зайнята в суднобудівній промисловості.
Миколаївська мiська управа
У зв’язку з поширенням серед населення революційних ідей військове губернаторство потрапило під суворий нагляд тимчасового Одеського генерал-губернатора. М.В. Копитов останнім з військових губернаторів намагався докласти зусиль до вирішення цивільних проблем міста. Але ці проблеми накопичились вже не через наявність домінуючої ролі морського відомства, а були продуктом розвитку капіталістичних відносин у губернаторстві.
Миколаїв втратив роль південного стратегічного форпосту імперії, хоча став значним торгово-промисловим центром. Необхідність у військовому губернаторстві, яке протягом цілого століття спрямовувало всі зусилля на розвиток флоту і суднобудування, відпала. Територіально воно складало лише місто з розташованими на його землі хуторами. Тому було прийнято рішення замінити військове губернаторство на градоначальство. Це суттєво не змінило статусу Миколаєва, бо посаду градоначальника став займати начальник військового порту.
* * *
Шановнi читачi! Повнiстю книгу Л.Л. Леченко "Історія Миколаївського і Севастопольського військового губернаторства (1805-1900)" ви зможете переглянути i закачати тут: Levchenko