Дмитро Дмитрович Кремінь
Микола Вінграновський:
“Я встав з колін і небо взяв за зорі...”
І
Великий поет плакав. Сам Микола Вінграновський! У сльозах, на сцені...
Незабутньої весни 1997 року я вперше і востаннє бачив поетові сльози. Живі, як роса на ружах, оспіваних ним. I як огненний розчерк падаючої зорі — падаючої, палаючої. Як зоря. А в голові дзвеніло: “Летить зоря, як молодий Шевченко, і золоте обличчя у зорі...”
Я сидів у залі монументально-циклопічного Будинку культури в м. Первомайську — це на Миколаївщині, бо й у самому Миколаєві Вінграновський бувати не любив. Уперше — з газетою “Літературна Україна”, де його надрукували з легкої руки Павла Загребельного, тоді головного редактора (та й “ЛУ” тоді називалася “Літературною газетою”, а добірка була оглавлена — “Iз книги першої, ще не виданої”) — Миколу Вінграновського побачив у Миколаєві Еміль Январьов, іще молодий поет і студент-заочник Літературного інституту імені М. Горького в Москві. Сам Еміль іще не мав першої книги, — “Переправа” вийшла в рік появи “Ста поезій” Вінграновського, та великий і заворожуючий шум довкола молодих московських поетів і молодих — київських — долинав і в далеку провінцію, в “закритий” Миколаїв, де суворі, режимні умови “міста корабелів” збереглися мало не дотепер. А тоді юний і красивий, як бог, Микола постав перед очима Еміля з купою газет і з тією неповторною інтонацією, яка зачарувала людей з першої з’яви богопільського генія з-над річки Синюхи, на берегах якої народилися два генії української поезії ХХ століття: Євген Маланюк і Микола Вінграновський.
Тільки класик діаспорної музи в Архангелогороді на Єлизаветщині, нині Кіровоградщині, а кінобог Iван Орлюк із “Повісті полум’яних літ” і поет Микола Вінграновський — у місті над Південним Бугом і Синюхою з пролетарським іменем Первомайськ. Iз школи на Богополі (Ольгопіль, Богопіль і Кінецьпіль — три основні частини самого міста, мілітаризованого донедавна, бо тут стояла ціла ракетна армія, яка за лічені хвилини могла зруйнувати пів-Америки), школи номер 17 (тут іще така дивина — в Первомайську дві школи з одним номером, а “Миколина школа” — по вулиці Шолом-Алейхема, великого єврейського письменника, що увічнив легенду про дерев’яний козацький собор, який запорожці з захопленого ворогом берега вночі перетягли на “свій” берег, — цей храм уже в часи поетичного тріумфу Вінграновського розтягли земляки в екстазі від уже хрущовської боротьби проти “опіуму для народу”), і рушив Микола в широкий і великий світ. У парусиновому костюмі, парусинових туфлях, начищених зубним порошком, із фанерним чемоданчиком. У Києві, вступивши до театрального інституту імені Iвана Карпенка-Карого, він зазнайомився з Олександром Довженком, який жив у сестри, а в інституті проводив “майстер-класи”, кажучи по-сучасному.
Геніальний Довженко забрав юного Миколу до Москви, в свою групу до ВДIКу — про це хвилююче написано самим Вінграновським у його меморії “Рік з Довженком”, і краще ніхто не напише. Мертві Довженко та Юлія Солнцева, яка саме Вінграновського зняла в кінофільмі за сценарієм О. Довженка, померлого перед тим, і мертвий (до цього часу не віриться, Боже праведний!) — Микола Вінграновський, який пішов у вічність рік тому, 26 травня, на іменини Віталія Коротича, одного з тієї “зоряної плеяди” українських шістдесятників, яких помітив і підніс великий Максим Рильський. У своїх “Вечірніх розмовах”, опублікованих наприкінці 50-х у газеті “Вечірній Київ”, уцілілий за сталінського режиму поет-академік переживав третю поетичну молодість, і як поет сприйняв появу нової когорти, написав зворушливі статті про молодих Iвана Драча, Миколу Вінграновського, Євгена Гуцала...
Та я про сльози Миколи Вінграновського. Напровесні 1997 року. На сцені Первомайського міського Будику культури, який після цього вечора згорів, поцілений чи то блискавкою, чи незбагненною здатністю горіти всім закладам культури в Україні — театрам, книгарням і книгосховищам, клубам і будинкам культури. Поет сидів за столиком на сцені, мовби в закутку, а на сцені співали юні красиві дівчата, землячки Вінграновського. Співали пісню на слова видатного земляка — “Не говори, не говори про світанковий яр...” Написаний іще в п’ятдесяті, цей вірш був опублікований аж у другій книзі молодого поета — “Сто поезій”. Другу книгу Миколи Вінграновського я прочитав раніше за першу — “Атомні прелюди”, бо неможливо було дістати “Соняшник” або “Протуберанці серця“ Iвана Драча, “Атомні прелюди” та “Сто поезій” поета-кіноактора Миколи Вінграновського, як і книги Віталія Коротича “Золоті руки” та “Вулиця закоханих волошок” (їх і возніс Максим Рильський у ранг поетичних відкрить, і ми, юні поети, студенти Ужгородського університету, буквально марили великим словом і великою славою тих, кого вже величали “шістдесятниками”, — ні Ліна Костенко, ні Дмитро Павличко до цієї плеяди не входили: старші! Простіть нашій молодості, метри поезії-ХХ...).
Пісню на слова Вінграновського написали самі земляки великого поета, мелодія була трепетною, як і слова, дівчата були схожі на тих красунь, які можуть лише приснитися в молодому парубоцькому сні, — тож і заплакав поет, уже перейшовши шістдесятилітній рубіж. А час Микола Степанович відчував, як ніхто з його поетичних ровесників...
О, хто тоді не прагнув прилучитися до сяйної слави великого земляка! Причому — тільки постати в його ореолі, не гадаючи про якийсь зиск, хоча й часи були вже комерційно-капіталістичні, а в Первомайську влада засідала у збудованому ще Дем’яном Коротченком будинку, що мав (і має) форму серпа і молота. Перед ним — серпомолоткастим — Ленін, який колись у Миколаєві стояв. Ленін — маленький і мовби схожий на мумію з анатомічного театру на медичному факультеті. Але довкола вже буяли приватні кафе, ресторани, совецькі забігайлівки набирали вигляду стриптиз-барів, а “нічні метелики”, місцеві красуні-путани, посміхалися звабливо, манили таїнством купованої любові. Тепер уже й це не нове: комерційний секс в Україні, як продажні політики і навіть куплені екс-президенти — така ж театральщина, як у аматорському театрі кінця ХIХ століття. Але наприкінці століття ХХ Україна була ще нібито й не державою, але вже державою, йшла перша каденція другого Президента, владу передав Кучмі Кравчук з елегантним вихилясом, аж у світі здивувалися такій культурі — виграшу-програшу держави.
А Микола Вінграновський у рідному місті справляв ювілей. Шістдесят! “Не говори, не говори, — співали красиві дівчата на сцені, — про світанковий яр”, — і поет, елегантний і красивий, і ще зовсім не схожий на дідугана Микола Вінграновський підносив до очей білосніжну батистову хустинку, а в залі плакали люди. Плакали читачі Вінграновського, бо плакав сам Вінграновський. I ніколи, ніколи, ніколи не зітреться з моєї пам’яті та сльоза та образ Поета, чий посмертний барельєф уже сьогодні, нині, тепер висить на рідній школі. Школі за номером сімнадцять по вулиці Шолом-Алейхема, п’ятдесят шість, у місті Первомайську Миколаївської області. В Україні й прах поета, на престижному Байковому цвинтарі. Але душа його — в його творах, і ця душа з нами дотепер, хоча душа красивого чоловіка й актора, поета й прозаїка світового рівня упокоїлась на київському некрополі.
Чорну троянду-ружу я там поклав недавно...
II
Банкет у готелі був і справді розкішний, і люди були — справді залюблені в Миколу Вінграновського. Первомайські керівники проголошували вельми людяні тости, шампанське, вина сухі та десертні, коньяки і горілки доповнювали багатющий стіл, заставлений чудовими, смачними українськими стравами — всього не злічити... Та пив Микола Степанович із мініатюрної чарки, та й недовго сидів за столом і віддавався спогадам. У певну мить із родичами від’їхав до отецької чи братньої господи на нічліг. А гості — гостилися до готельної одинадцятої. З Миколаєва прибули на свято поет Валерій Бойченко та художник Андрій Антонюк — уже тоді лауреат Шевченківської премії та премії імені Василя Стуса, та ще не кавалер почесного знака “Золотий тризуб” од Євгена Марчука, заслужений художник України.
Приїхав до знаменитого земляка Микола Шелест, який закінчив ту ж іменну школу, що й Вінграновський та маестро Антонюк: уже тоді в Миколаєві Шелест зумів створити нині знаменитий обласний шаховий клуб... Окремо приїхав заступник начальника обласного управління культури, прекрасний знавець і читець поезії Миколи Вінграновського і його тезко Микола Журмій, і підполковник міліції Юрій Савинов, один із книголюбів у погонах, та ще й офіцер кримінальної міліції. Свято відлунювало до ранку, я пройшов нічними “злачними місцями”, аби набратися поетичних вражень і помилуватися нічним містом у зорях та рекламних огнях...
А що свято відбувалося після справжньої дати народження Миколи Вінграновського, то це мало кого хвилювало: кожен приїзд поета в рідне місто ставав святом, у Первомайську життя культурне, духовне, літературне буяло завжди — зоряний злет великого земляка ставав за духовний приклад багатьом...
“Я встав з колін, і небо взяв за зорі”, — цитував я сам собі незабутні слова молодого Вінграновського, повертаючись до готелю в супроводі осяяних знайомством уже зі мною первомайських красунь. Але то був іще час поетів, а не олігархів-графоманів, і все було природним і красивим. I не була продажньою мимовільна любов у провінційному місті. Як у Вінграновського:
Готель.Сюди прибув і вибув,
Рука пальова на стіні, —
Це все немов далекий вибух,
Мов пам’ять втрачена мені.
Прощалася, прощалася літературна епоха з нами, а ми цього ще й не усвідомлювали, все ще думали, що з епохою літературних міфів пора попрощатися і нам. Але саме “на границі епох” (П.Скунць) і відбуваються великі події.
На лезах ножів і бритв, і на кордоні свободи й неволі. Тому й тепер не зникає з пам’яті “Ніч Iвана Богуна” ще з тієї, далекої книги “Сто поезій”:
...Ми знаємо, куди йдемо,
Як наші ночі йдуть за днями,
I України знамено
Горить і корчиться над нами.
Ці рядки часто читав у поетичному екстазі великий друг Миколи Вінграновського поет Валер’ян Юр’єв (1937-1980), коли ми з ним козакували в миколаївському світі богемної свободи. Але знайомство з самим Вінграновським у мене відбулося ще в мої нелегкі й красиві студентські літа. В Ужгороді.
Закінчував Ужгородський університет студент Дмитро Кремінь у таких умовах. До обіду — візит на вул. Калініна, в управління КДБ УРСР по Закарпатській області, після обіду, якого не було, як і сніданку, бо стипендії в мене вже не було після обшуку влітку 1974 року — лекції та семінарські заняття на філологічному факультеті Ужгородського держуніверситету. Про ці мої “пригоди” я вже розповідав тогоріч у мукачівській газеті “Старий замок” напровесні, в “Україні молодій” — в числі за 30 вересня.
Золотої ужгородської осені, по секрету, мені повідомив поет Петро Скунць, опальний автор поеми “Розп’яття”, тираж якої “порізали” (нині покійний поет Дионизій-Микола Матола дещо вкрав буквально з-під ножа) ще 1972-го року, приголомшливу новину: “Завтра в Ужгороді буде Микола Вінграновський — давай, приходь на “корзо” (тоді це була вул. Суворова, але всі називали її малярським іменем). Була це осінь 1974 року, року трагічного для всієї української інтелігенції, а письменників — у першу чергу. Два роки тому в Петра Скунця пустили “під ніж” уже видану поему “Розп’яття”, яку рецензією “зарізав” для ЦК ЛКСМУ Микола Нагнибіда. Нібито Микола Львович і любив поета, ще молодого, в дев’ятнадцять прийнятого в СПУ разом із Василем Симоненком, але... Але була осінь 1974 року, з Москви вже вислали О.Солженіцина, з Ленінграда — Й.Бродського, чекав арешту Олесь Бердник у Києві, то й приїхав по захист до опального Iвана Чендея, чию книгу “Березневий сніг” іще 1968 року почали громити, а прозаїка перестали друкувати...
Але по в’язницях сиділо багато українських бунтарів і дисидентів, атмосфера була гнітюча. Та страху не було в поета Петра Скунця, в поета-студента Дмитра Кременя: я поводив себе з гідністю та з викликом. Думав: будь що буде, а вмирати краще поетом, аніж зламаним покаяльником. А тоді “Літ. Україна” друкувала покаяльні листи — одного за одним українських письменників, і каялися там учорашні мої кумири...
На велелюдній, аристократичній “корзо” другодня я й побачив уперше Миколу Вінграновського в дружньому колі ужгородця Петра Скунця, киянина Юрія Сердюка з дружиною, творця поетичного театру зі Львова Святослава Максимчука. Для такої зустрічі та для майбутнього “товариського суду” на факультеті мені подарував американський костюм геній андеграунду, художник Ференц Семан, близький друг Сергія Параджанова, маляр з українським серцем, який у своєму підвалі так і вмер, не дочекавшись визнання вже від української влади в особі шкурного керівництва. Гай-гай, а тоді...
Височенний, плечистий поет із невеселими очима загнаного високого коня, прострелив мене блискавичним поглядом і подав руку юному поетові-дженджурику в американському срібному костюмі:
— Вінграновський.
Рука була широка і тепла, та я відчув у долоні: вона — без вказівного пальця. Потому, вже потому дізнався звичний для дітей воєнної пори сюжет: у степу Микола-пастушок із ровесниками знайшли набої, патрони, міни та снаряди, поклали їх у багаття...
Микола Вінграновський тієї осені уже був опальним поетом, автором “Атомних прелюдів”, книги “Сто поезій” і вибраного “Поезії”, яке мало вийти у “Молоді”, та з’явилося в “Дніпрі”: комсомольським вождям було діло до всього, воно, це комсомольське начальство, а нині — капеушне вождівство — “зарубало” в серії видань “із трояндою” у видавництві ЦК ЛКСМУ “Молодь” і книгу вибраних поезій Миколи Вінграновського, й Петра Скунця. Тоді Микола Вінграновський активно працював у кіно, а писав поезії для майбутніх уже книг, які вийшли аж у вісімдесяті: “На срібному березі”, “Губами теплими і оком золотим”...
Ореол великого поета ввижався мені довкола високого чола з залисинами на сльотавій ужгородській вулиці й тоді. Хоча зауважив для себе його на диво скромний костюм і пересічний плащ: ужгородські поети ходили в модних тоді лавсанових костюмах, і лише потому Петро Скунць відкрив, що на буржуазний Захід радянських людей не пускають саме тому, що вони — в лавсані, а це матеріал для... сидінь в автобусах. Отже, що лавсан, що кирза, що галстуки на гумових шнурках — “невиїзні” в Європу. Навіть соціалістичну.
Як зараз пам’ятаю: сиділи ми на другому поверсі, літньому поверсі ресторану “Верховина” (тепер — “Корона”), пили з маленьких чарочок горілку та з мініатюрних чашечок — ужгородську знамениту каву. Микола Вінграновський відлюдькувато мовчав, зацьковано оглядався по боках, а Скунць і я розказували нашим гостям, за яким столиком за нами дивляться “сексоти”...
Потому піднялися всі й подалися в гості до Скунця: гості ще мали їхати на літературні виступи червоними “Жигулями” Юрія Сердюка далі. Випили на прощання в двокімнатній квартирі Петра Скунця пляшку горілки, Микола Вінграновський щось записав Петрові та його Оленці на спомин...
Але поет Микола Вінграновський був із молодими тоді ужгородцями постійно: шукали його публікації, переклади в “Дніпрі”, зрідка — у “Вітчизні”. Читали в напівопальному журналі “Дукля”, українському журналі, що виходив у Пряшеві, в Словаччині, вірші Миколи Вінграновського, і читали його трепетно-ніжні поезії в українських календарях, які приносили-привозили наші друзі з Польщі, львівський наш друг Грицько Чубай розповідав про велике кохання Миколи та його львівської обраниці... Iван Дзюба сидів у слідчому ізоляторі КДБ УРСР у Києві, а Дионизій-Микола Матола потай давав мені читати журнал “Дукля” за 1968 рік із статтею Iвана Дзюби про “Сто поезій” Миколи Вінграновського, про велику гармонію в поезії його та про скімливу дисгармонію — в поезії Iвана Драча...
Друзі-нафтовики Володя і Богдан розказували мені, як Микола Вінграновський перебуває опалу: матінка його привозить йому мішок гречки з Первомайська та барило сала, а горілку вже купляє сам поет і кіноартист. А що було в цьому правдою, що вигадкою, хто скаже? Схожі мотиви є в поезії Миколи Вінграновського, проте мені й за чаркою було ніяково питати поета про те, звідки в нього таке меню для поетичного рядка: “насмажим з підчеревини шкварок”. А мо’, свині прямо по Хрещатику бігають? Або на кіностудії імені Довженка? Та сам я обідав у кафе “Ліра” біля кіностудії, тоді там пахло українським Голлівудом...
А приголомшила мене перша повість, проза поета: “Сашко і сіроманець”. У журналі “Дніпро” показав мені цю повість мій друг і співтрапезник, і тезко Дмитро Кешеля. Він тоді квартирував у мого колишнього вчителя німецької мови зі школи-інтернату номер 2, по вулиці Гагаріна, 36, напроти стадіону, де я колись побачив у грі з великого тенісу великого американського кіноактора (він ще живий, і ще недавно був чоловіком Елізабет Тейлор) — Рода Стайгера, Наполеона з кінофільму Сергія Бондарчука “Ватерлоо”.
З Дмитром і Василем Степановичем пили ми “Старку”, закусюючи оленятиною, яку Кешеля привіз із відрядження, підробляючи на обласному радіо. Дмитро мене знайомив із прозовими новинками — “Каналом” Iвана Григурка, страшно розхваленим романом молодого херсонського газетяра, з яким я подружився вже в Миколаєві, де й сам жив після Ужгорода, чотирирічної “опали” в Казанці і вже ставши членом Спілки письменників СРСР, і повість Миколи Вінграновського “Сашко і сіроманець” у “Дніпрі” показав мені Кешеля...
Страшенно цікавою, химерною видалася мені та повість, од першого рядка про те, що зовсім недавно, триста років тому (?!) над великим степом і пірамідами Хеопса пролітала ворона, і сам сюжет, у якому піонер Сашко осліпленого вовка провадить у Одеську клініку для сліпих імені знаменитого академіка Філатова...
Коли я був у Польщі з Миколою Вінграновським року 1988, то я вже знав: він пише роман “Северин Наливайко”. Оселившись в готелі при Свенжєку пісажів пульських на Королівській площі у Варшаві, Микола Степанович водив мене на те лобне місце, де стратили Северина Наливайка. Розказував мені й харківському поету, тоді головному редактору журналу “Прапор” (“Березіль” нині) Юрієві Стадниченку про те, як мучили козацького ватажка і сотника королівського війська перед тим, аби на віки й віки ніхто в Україні не повстав проти ясновельможного панства. Але повстання йшли та йшли...
В м.Лодзь у готелі часто ми частувалися “винком крайовим” і “пивком крайовим” після зустрічей і застоль із Станіславом Тельнюком, але зазвичай переходили на історичні теми і козацьку горілку. Коли її неставало, то до гамазеї рушав наймолодший поет, і я купляв то “Виборову” за тодішні 30 000 злотих, а то в наших земляків під магазином — “Столичну” з-під поли. Йшла велика перебудова, з’їзди нардепів СРСР і був у фаворі Михайло Горбачов, а велика барахолка з СРСР вже почалася: гори телевізорів у Польщу ще Войцеха Ярузельського, але вже й Тадеуша Мазовецького та живого-здорового Лєха Валенси везли поляки, а наші співвітчизники — горілку й праски, аби виручити тут американські долари. Справді, за червінець із Леніном можна було купити хіба що пляшку “винка крайового”, горілка була дорогою. Що за злоті, які міняли на долари, що за рублі. Та говорили ми про інше. Про те, як живе українська діаспора в Польщі. Про історичну несправедливість і “операцію “Вісла”. Про єдину в Польщі українську гімназію в м. Білий Бір аж під Балтійським морем, куди вигнали зі споконвічних земель бойків і лемків унаслідок операції “Вісла”. Ми бачили пам’ятники поляку Феліксу Дзержинському на радянській службі, главі ЧК, по лікті замальовані червоною фарбою, як кривавому кату. “Армія Крайова”, “Солідарність” — уже все це було на вустах у гордих поляків. А ще в Лодзі показав нам Дмитро Павличко, глава нашої письменницької делегації (до її складу входили також Роман Лубківський і Павло Мовчан, Галина Турелик і Ганна Чубач, Володимир Панченко та Станіслав Чернілевський, Сергій Бурлаков і Яків Оксюта з СПУ, Юрій Стадниченко і Степан Пушик, — пробачте, колеги, якщо кого забув або кого згадав лише побіжно, спогади — про самого М.Вінграновського), могилу Айри Олдріджа, американського актора-коміка, якого малював Тарас Шевченко.
Саме тут, у Лодзі, обірвалося турне актора-негра... Ну, а про уродженця міста Юліана Тувіма було говорено-переговорено теж багато. Та найбільше, крім дискусій із польськими колегами, цікавилися ми життям українців у Польщі, їх церквами, умовами діяльності товариств і клубів, газетами і календарями тощо. Вже в Білому Бору Микола Вінграновський так читав свої поезії вчителям на чолі з пані Марією Мандрик-Філь, учителькою і великим знавцем української літератури з материкової України, що ридали і діти, і вчителі. Не раз по тому потай говорили ми з Миколою Степановичем про те, як живемо ми самі, чому так сталося, і чому такі написи зустріли нас у гімназії: “Мати велика Україно, — писали діти, — забери нас до себе, бо нам тут дуже тяжко...”
Плаче українська душа тепер уже не тільки в Білому Бору, коло Білого моря, проте уроки того незабутнього поетичного турне в пам’ятку всім учасникам його. Всім живим і діяльним іще українським письменникам. I будемо сподіватися, що бодай тепер нас не одурять. Уже за прикметних часів після Помаранчевої революції та тріумфу Віктора Ющенка. Ще є віра в людей у те, що відродимось у славі, а не в ганьбі. Мертвий Микола Вінграновський не простить і мені, і вам.
III
Мені випало зустрічатися з великим українським поетом і прозаїком, кіноактором і кінорежисером, а назагал — унікальною людиною, яких у нас і за сто років народжується лічені одиниці, — кілька разів. Але це пам’ятні зустрічі. Скажімо, письменницький з’їзд 1986 року проходив у сесійній залі Верховної Ради УРСР. У страшенному режимі після чорнобильської трагедії та умовах подолання її. Не в запланованому травні — в спекотному і вже без дітей Києві. Які сміливі були тоді наші письменники, тепер би їм той пафос, звитягу, та законодавчий геній, та просту людську порядність і чуття міри в обранні фракцій і многолітнього сидіння в українському парламенті.
За банкетним столом у Варшаві, в польській прорадянській спілці письменників уже тоді з українських письменників народжувалися великі політики: Дмитро Павличко домовлявся зі Степаном Пушиком про голоси електорату! У цій хитрій комбінації до Верховної Ради СРСР потрапляв Дмитро Васильович (і потрапив, і виступив із трибуни — ого-го!) — Степан Григорович тоді ставав депутатом Верховної Ради УРСР (ледь одбув одну каденцію поет і прозаїк, а коли переконався, хто там зібрався, кинувся додому, за письмовий стіл). У тодішній буремній Польщі почався великий політичний шлях і поета-перекладача-есеїста Павла Мовчана, лідера “Просвіти”, і Володимира Панченка, нині проректора відродженої Києво-Могилянської академії. Залишається лише пошкодувати за тією атмосферою майбутнього українського ренесансу.
Присвоєння М.С. Вiнграновському звання Почесного громадянина м. Первомайська. 2001 р.
За тими нічними бесідами на вулицях Лодзі зі Станіславом Чернілевським, який тоді знімав документальний фільм про Василя Стуса. В трьох серіях. I про все трепетне й хвилююче, що бачили ми на дорогах Речі Посполитої, нашої високопатріотичної сусідки. В кафедральному костелі Варшави, куди ми зайшли з Вінграновським і Мовчаном, побачили в крипті серце Федеріка Шопена і серце Владислава Раймонта, прах Адама Міцкевича, — он як шанують сусіди своє минуле, без якого немає майбутнього в жодного народу. Час уже показав: дух непокори не вмер і в козацького народу!
Але я — про Миколу Вінграновського, з яким я вийшов із сесійної зали Верховної Ради УРСР і поїхав із ним у письменницький дім на вулицю Чкалова. Коли ми вийшли з білої “Волги” з “шашечками”, з базару поверталася немолода жінка: “Тамара вже все купила, — сказав мені Микола Степанович. — I горілоньку теж. I чумацьку тараню купила Томочка...”
Я досі не знаю, хто ця Тамара. Ота романтична перша любов Миколи, стюардеса, котра спилася, за слухами? Але ж Андрійко Вінграновський із Америки не встиг на похорони батька, а від другого шлюбу дітей у поета не було вже...
Все це було в стилі Вінграновського: Тамара з кошиком, яка купила все в Марії, що “на базарі рученьки ісклала”, стара жінка, яка була героїнею шедевра “Я сів у той літак...” — і не була героїнею любовного роману на все життя... Як усі, кого люблять мільйони, Микола був самотнім і в любові.
У березні 1986 року Микола Вінграновський приїхав до Миколаєва на відкриття нового пам’ятника Т.Г.Шевченку, — в такому запорошеному березневим снігом дні він у пам’ятку мені й досі, читає і читатиме вічно вірша біля бронзового Тараса Григоровича. В пам’ятку мені цей казковий чоловік і з нашого козацького, нашого гіркого застолля чорнобильського літа 1986 року, — тоді я подарував йому свою авторучку з золотим пером, коли йому просяяло натхнення, й він почав імпровізувати за столом із чарками, горілкою і чумацькою таранею...
А яким обнадійливим був перший (і останній) фестиваль української поезії — всесвітній фестиваль! — і виступ уже на закритті Миколи Вінграновського в Палаці “Україна”! Поет читав зі сцени своє “Слово” (“Вночі, серед ночі хтось тихо до мого серця підійшов...”), — через півтора десятка років усе так і вийшло, так і справдилося: дихнуло лихо, час прийшов — і полетіла зоря Миколи Вінграновського з небосхилу, як зоря молодого Шевченка в його поетичному шедеврі молодих, вінграновських літ.
У мені й зі мною живе цей таємничий поет, і його невмирущий голос усе звучить серед степу і серед моря серед серця і серед космосу, бо небо впаде на землю, якщо ми забудемо це ім’я.
Простіть нас, Миколо Вінграновський...
МЕМОРIЯ
Постскриптум
IV
Микола Вінграновський помер і похований на Байковому кладовищі. Його похорони зібрали біля Будинку письменника тисячі людей — це був іще травень 2004 року, від Банкової, 2, де ще й досі Національна Спілка письменників України, до якої все ближче підступає “дім з химерами”, до Банкової вулиці, 11, де тоді була Адміністрація Президента Леоніда Кучми, як тепер Державний секретаріат Президента Віктора Ющенка, пролягла смуга відчуження і ненависті, неприйняття автаркії місцевого походження. Гнівні монологи виголосили класики тієї літератури, до якої належав і сам небіжчик — і хоч-не-хоч, а класифікація давніх часів і віртуальна “табель о рангах” залишилася й досі, як рудимент тоталітарної системи та автаркії часів недавнього режиму. Прах поета впокоївся на аристократичному плацдармі перед штурмом вічності, а меморіальна табличка — на школі, в якій він колись навчався. Вже посмертно вийшов том поетичних і прозових творів Миколи Вінграновського в бібліотеці Шевченківського комітету, тритомник його творів у одному з регіональних видавництв...
Поет умер — поет воскресає, він продовжує жити своїми творами. Беріть, читайте, випростуйте зігнуті спини! Але українське бунтарство — специфічно національне, як минулі президентські вибори. Як у часи Северина Наливайка чи й навіть Богдана Хмельницького страшна і грізна потуга народних мас закінчується то Берестечком, то Переяславом, а то й катастрофою Полтави та Батурина. З народних улюбленців постають люди з такими символічними іменами, що краще б і не гортати з бромом українську історію, помножену на українську географію, а тим паче на нинішню українську топографію, де навіть не змінили з Южноукраинской АЭС на Південноукраїнську АЕС, як це писалося за ненависного колись Щербицького, назву атомного монстра, що знищить усю “землю Вінграновського”, від Первомайська до Братського. Як мінімум. Але нині слово поета, навіть такого видатного, як Вінграновський, уже, здається, нічого не значить — епоха масових видовищ і рокованого глобалізму надворі!
Українська література, українська історія народила теперішню політичну систему, реальний і потаємний конструкт якої навряд чи доступний і сучасним імпровізаторам од великої політики. Політики перейняли від літераторів усі масові “бренди”, маючи за собою фінансові “тренди”, — справді, навіщо тепер сучасні перебенді з яворівськими?
I мій високоосвічений син, із болем і стражданням за мою патріархальну сентиментальність і повну неуспішність у новому політикумі та невміння користуватись Iнтернетом, таки прямо виказує претензії до мого розуміння “феномену Вінграновського”:
— Такі спогади міг би написати і будь-хто з науковців. А тебе Вінграновський любив, писав такі листи, надсилав фотографії, рукописи всіх своїх творів дев’яностих років: і “Наливайка”, і “Манюню”, і “Чотирнадцять столиць України”, запрошував порибалити на річку Рось...
Усе це, звичайно, так. I з’ява великої літератури в Україні грунтувалася на бунтарському несприйнятті реальності, як узагалі “золотий вік” будь-якої цивілізації — поетична фантазія. I лиш. Але яка красива! Поетичні візії самого Шевченка, особливо його конгеніальний цикл “У казематі” — як українська євангелія, як еталон українського життя поза простором і часом. Але це ще не пояснення того магічного поетичного феномена, який і сформував українську націю що напередодні революії 1917-го, що революції 90-х років ХХ століття, і недавню революцію на Майдані.
Один із літературних критиків, уже з покоління мого сина, справедливо зауважив: літературна епоха закінчилася 1991-им роком, а далі почалася епоха політтехнологій. I поет утратив своє місце в душі народу як пророк і страдник, як месія й медіум. I не лише в Україні. В Росії — книжковий ренесанс, але великої літератури, за думкою самих росіян, немає й там.
I це справедливо, хоча й жорстоко. Ні телебачення, ні радіо, ні тим паче книгописання в Україні не дають підстав думати про потенційний духовний розквіт, про новий ренесанс в Україні. Але чим тоді пояснити непоясниме, як збагнути неймовірний інтерес до художнього слова ще недавно? I чому нині спілка письменників — чи то НСПУ, чи то АУП — бачиться вже новій владі, прикликаній і породженій саме літературними символами, такою ж архаїкою, як шкільний гурток авіамоделювання, коли в ці речі можна погратися в першому-ліпшому Iнтернет-кафе?
Немало з літературних перевесників самого М.Вінграновського, з плеяди шістдесятників, зробили із літературної кар’єри — політичну. Iм’я їм, звісно, далеко не легіон, і на всіх не вистачить віп-залів і персональних пенсій, зарплат і посад у системі влади. Микола Вінграновський ніколи не був ані при владі, ні з владою, яка його то лякала, то приручала, не став і в нові часи речником і творцем двох режимів поспіль: у всі часи він уявно або явно захищав свою суверенну територію творчості. Чи то знімаючи фільми, чи знімаючись сам. А найголовніше — пишучи свої неповторні поезії та повісті, есеї про втрачені, як і сама держава, столиці України.
Один із плеяди шістдесятників, і то в молоді літа — з найяскравіших і з тих, кому на старість не треба заробляти на репутацію і на хліб мітингами коло парламенту чи письменницькими з’їздами на вулиці, достатньо “інтегрований” у міжнародний літературний істеблішмент іще з тих же 60-х, — недавно написав мені вистраждані й суворі у своїй правдивості слова: “...Вам важче й легше, аніж було моєму поколінню. Ми малою групкою проскочили крізь малу шпариночку й цілком можливо, що слідом за нами перед стіною, що зійшлася й замурувала усі шпари, лишилися люди, талановитіші за Драча, за мене, за Вінграновського (покійного, аж не віриться досі). Нам шалено поталанило; хоча над нами чатували цензори з ножицями, але були й читачі! Нас слухали, ми збирали стадіони й театральні зали — те, чого у такому обсязі не маєте ви. В передмові до своєї американської книжки я писав, що така популярність могла бути лише в країні, де люди зневажають свій уряд і не вірять йому. На нас сподівалися, як на порятунок з усіх неподобств, більше, аніж на парламент чи Раду Міністрів.
Згодом це минуло, але Ваше покоління, талановите, збережене в повному складі, з усіма своїми геніями й усіма ідіотами, потрапило в період народної утоми. Все одно пишіть; у Ваших віршах про Майдан є відчуття того, що пече й мені: люди виходили, знаючи, проти чого вони, й не знаючи докладно, за що саме...”. Я свідомо ризикую не виправдати надій і мого улюбленця-сина, і його академістів-друзів, друзів-академістів: у нашій історії, а не лише історії літератури, бували й не такі правителі, як ті, кого ми привели на Олімп із Майдану. I я беру на себе сміливість означити всю нашу епоху як середньовіччя з Iнтернетом — не заради красивого лише образу. Так воно є. Доки я збирався на риболовлю з Миколою Вінграновським, із ним рибалили інші, та не впіймали ні золотої рибки од близькості з генієм, ані впіймали великого поета в нетрі своїх далекоглядних ловецьких “проектів”, як модно нині говорити. Доки ми плекали читацьку рибку-Україну, вона відпливла до Стамбула та на Апенніни й по Гібралтару: як у середньовіччя України, в Руїну та в Роксоланію співвітчизники наші трудилися на галерах і в гаремах, так і нині мовчки, по-волячому трудяться, а на політичному Олімпі соромляться державної мови, яку зазвичай і про себе, і про людське око вважають сиволапою, мужичою, вигадкою ворогів такої рідної Москви. Але й це відомо: переможець не отримує нічого. Садок вишневий коло хати зрубали, хату спалили — та це “бренд” іще Тараса Шевченка, об ім’я та пам’ятники якого хто лише не витирав свої графоманські й інтернет-чоботи та безтрепетні рученята. Хай і так. У далекі заморські краї відлетіли і “гуси в сірім кімоно” Миколи Вінграновського, і в Україні, цих “Старостинцях з лободою”, діди-прадіди ліричних монологів уже не проголошують. I вся ця поетична земля пішла на торг до нових глитаїв опісля героїчної епохи національних змагів. Уся земля?
Але є ще територія Слова, якому перед смертю висповідався, яким причастився Микола Вінграновський. I я чомусь усе не можу звільнитися від думки, це таке моє “дежа вю”, що посмертна книга, том вибраних творів його — з інтригою книжки “Сто поезій”. Iван Дзюба, найглибший поцінувач і дослідник поезії М.Вінграновського, ще в тій напівзабороненій рецензії на другу книжку “Сто поезій”, один-єдиний підрахував кількість віршів і відкрив: у книзі... тільки 99 творів! А сотий де? Може, поет символічно означив отой сотий вірш — іще не написано? Бо тяжко зізнатися, що його просто викинув редактор.I ця інтрига житиме й далі, я думаю: де сотий вірш із книги “Сто поезій”? Але том вибраного для бібліотеки Шевченківського комітету Вінграновський формував сам — і викинув багато поетичних шедеврів, як на мене! Лише двадцять віршів було в книжечці “Губами теплими і оком золотим”, і чи не єдиним справжнім шедевром для мене був і залишається вірш “Поїхали у Сквиру по гриби...” А в томі мало не на тисячу сторінок ця болісна й незабутня елегія відсутня! Чому? Для чого поет сюди включив і раніше без ентузіазму зустрінуті читачем вірші? А цей — “списав”?
Але в священному колі найулюбленіших поетичних шедеврів Вінграновського, які зі мною живуть і не вмирають, як сам поет, і потепер мені звучить, тихо голосить, голосно шепоче незабутній Везувій-голос:
Поїхали у Сквиру по гриби,
На свіже слово, на меди на темні.
Поїхали за тінями орди,
Що здавна знані, здавна навіжені...
Там дядько крише підсвинкам буряк.
Там тітка гусям:
— Гиля, гуси, гиля...
Там жовтими квітками коров’як
по наших, по козацьких, по могилах
Цвіте і плаче жовтими слізьми.
...........................................................
Ми ж карасів наловим до обіду,
Та ще й горілки вип’єм, як на те.
I так поїдемо, і зникнемо без сліду,
Що й коров’як по нас не зацвіте!
Цей вірш написано ще тоді, коли було далеко не тільки до незалежної України — ніхто не думав про Чорнобиль 1986 року, на якому заробили “до” і “після” мнозі та мнозі колеги Миколи Вінграновського. Та й після всього високого й трагічного саме він проголосив істинну правду про незнищенність України: що б там не було з нами, але бджола своє співає над малиновим буряком, а якщо не замело — не замете: була б колиска — будуть діти...
Свої діти і в поетів стають відлюдними й чужими, а чужі Миколі Вінграновському зведуть пам’ятник у душі, як увесь народ України став дітьми вічного парубка Тараса Шевченка. Та це тема вічна...
ПОЕТ ЗОРI — ОБЛИЧЧЯМ ДО ЗОРI
Постпостскриптум
V
Тема ця — вічна. Поет і цар. Поет і вічність. А коли Микола Вінграновський і справді тепер на “срібному березі”, на березі вічності, березі Лети — його творчість уже мені бачиться не сузір’ям у небі, не зорею в плеяді зоряних імен, він уже сам — як зоряне нічне небо.
I коли читаєш підряд однотомник із бібліотеки Шевченківського комітету, знаходиш оті шедеври, без яких вже не мислиш ані себе, ані своє покоління, яке доходить зоряного шляху в небуття і посмертну славу...
В томі вибраних творів одичний вірш “Поїхали на Сквиру по гриби...” вміщено під 1980-им роком, а я його шукав під роком виходу книги “Губами теплими і оком золотим”. В авторській, отже — канонічній редакції цей вірш увічнено так:
Поїхали на Сквиру, по гриби,
На свіже слово, на меди на темні,
Поїхали за тінями орди,
Що вічно юні, вічно і зелені.
Де дядько крише підсвинкам буряк,
Де тітка гусям — гиля, гуси, гиля! —
Де жовтими стрічками коров’як
На наших на козацьких на могилах
Цвіте і плаче жовтими слізьми,
Очима жовтими —
одна-єдина квітка!
Любове дорога моя бездітна,
Моя удово, вибачте, — це ми.
Ми карасів наловим до обіду,
У балачки полізем як на те,
I так поїдемо і зникнемо без сліду,
Що й коров’як на нас не зацвіте.
Мені шкода хоча б отого другого рядка четвертої строфи, але автор — це автор, а я не люблю самозваного редакторства класики. Та й мало хто пам’ятає, що ставили на стіл до карасів у часи живого Брежнєва: горілку чи газету “Правда”. Тим паче, мова про посмертну редакцію, посмертну книгу.
Пам’ятного 1986 року до 50-річчя Вінграновського вийшов солідний однотомник його вибраних поезій і прози, ще без роману “Наливайко”, без есеїв “Чотирнадцять столиць України”, екранізувати які вдалося автору лише частково (в мене в архіві зберігся знімок із дарчим написом: Микола Степанович — перед картиною, де бурхливе море гойдає козацьку “чайку”, це знімався документально-історичний фільм про Батурин) і без інших творів, які ввійшли в посмертний том. А найбільше мені в пам’ятку те, як у нашій обласній газеті “Радянське Прибужжя” (тепер уже — “Рідне Прибужжя”, лише дух абсолютно радянський і підневільний, під кермом уже “помаранчевих” русоп’ятів і правнуків “інтеграторів” часів Северина Наливайка та Буджацької орди) ми друкували все нове, що виходило з-під пера великого сучасника нашого. За підтримки великого друга самого Вінграновського, журналіста й поетолюба Всеволода Iльїна на газетних шпальтах з’явилися ці фрагменти роману “Северин Наливайко”, всі “Чотирнадцять столиць України”, вся “Манюня”, пізній прозовий шедевр Миколи Степановича! Та це були вже 90-і роки, а в 1986 році я кілька разів бував у колі знаменитого чоловіка!
У престижному, “обкомівському” готелі “Iнгул” жив Микола Вінграновський у номері “люкс”, і приймав гостей, і на столі були не лише чумацька тараня та мінералка, незважаючи на горбачовсько-лігачовську кампанію супроти “зеленого друга”, як єхидно літературна богема величала “зеленого змія”. Та п’ятдесятилітній поет у білосніжній, випрасуваній сорочці пив з усіма лише “за кумпанію”, пригубивши гранчак, і брав із папки білосніжні аркуші паперу, покриті його крупними буквами. За стінами номера, в якому жив Микола Вінграновський, шуміли якісь цигани, бриніла гітара, нетверезі голоси наспівували плаксивий романс, але вони стихали водномить, коли верховний, господній голос починав:
У Старстинцях з лободою,
Де гуси в сірім кімоно,
Де молодою ще любов’ю
Говорить літо у вікно,
Де з гарбузами таракуца
Пригріла боки на горбку,
Де мак об вітер лобом буца
I діжка мокне у ставку,
Де стежка оббігає хату
Попід криницю в споришах,
Де у відрі нетямкувато
На себе дивиться лоша,
Де хмар — одна за одну вища —
Iде обвіяна теплінь,
Де липа й дуб, де клен і вишня
Не розберуть, чия де тінь, —
Там дід із прадідом на пару,
Напившись з медом кисляку,
Сидять удвох і під гітару
Співають тихо в холодку...
Я тепер опускаю дві пісні, прочитані в готелі, аж цигани замовкли, діда, прадіда та їх дует — усе головне вихлюпнулося в фіналі цього віртуозного поетичного твору:
...У Старостинях з лободою,
Де гуси в сірім кімоно,
де молодою ще любов’ю
Говорить літо у вікно,
Де дітлашня чека гостинця, —
З базару мама он, дивись!..
У тих веселих Старостинцях,
Де вперше плакав я колись...
“Сіль” поезії — в цьому контрасті: Старостинці веселі — поет уперше плаче. Проте інтрига вірша — затаєна: мені не віриться, що поет плаче од того, що дід із прадідом не почастували його кисляком. А любовна драма лише помислюється, а любовних драм у житті Вінграновського мало бути немало. Лише велика і вірна любов у нього була одна, і вона тепер — вдовою...
Навесні 1986 року — великий том у “Дніпрі”, з прекрасною передмовою Iвана Дзюби, однотомник у перекладах російською мовою — в “Советском писателе”, миколаївське поетичне турне, читання “Слова...” біля пам’ятника Т.Г.Шевченкові — бронзового Кобзаря, подарованого (дух часу!) місту Миколаєву скульптором Ганною Ковальчук і архітектором Володимиром Щедровим, і великі надії на оновлення, перебудову, гласність. А в квітні, мало не на Великдень, — чорнобильська катастрофа. Головний письменницький з’їзд у будинку Верховної Ради. I наше з М.Вінграновським застілля на двох, і його миттєва імпровізація, зі сльозами на очах, у постчорнобильському трансі, з мукою на прекрасному, неповторному обличчі найкрасивішого українця століття і одного із найбільших українських поетів за всю історію нації.
Навесні — ніжне, ліричне, сентиментальне “Сеньйорито акаціє, добрий вечір” у покинутому дітьми Києві, в письменицькому домі — згорьоване, трагічне:
Я б тебе заховав за коня чи могилу,
Та могилі й коню де ховатись самим?
Я б тебе заховав за Дніпра тиху спину,
Та Дніпрові самому сховатись за ким?
Я б тебе заховав, та за що і за кого?
Чи за серце своє, що в гуді цій гуде?
Я б тебе заховав серед неба у Бога,
Але небові й Богу сховатися де?
1986
Химерне літочислення України ХХ-ХХI століть. У день народження Віталія Коротича — 26 травня 2004 року — вмирає Микола Вінграновський. Усе менше їх, істинних поетів, усе менше й менше тієї України, за скорботними датами якої не видно її справжніх синів. I до двадцятиріччя катастрофи в Чорнобилі близько: 26 квітня 2006 року все ближче, “саркофаг” іще може гримнути — Україні, Богу і нам справді ховатися ніде, та й на Байковому тісно...
А народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 року, тепер ця дата — як дата сходження українського Данте в українське пекло. Микола Вінграновський уже пройшов свої пекельні дев’ять кіл, а ми все ще в дорозі. Куди?
Микола Вінграновський "Слово"