Дарина Юріївна Березiна
Поетка, письменниця, драматургиня, перекладачка. Дипломантка Всеукраїнського фестивалю поезії «Молоде вино» (2002) та Всеукраїнського конкурсу оповідання «Що записано в Книгу Життя» (2003).
Лауреатка Міжнародного конкурсу найкращих творів молодих літераторів «Гранослов», літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя», конкурсу Острозької академії «Витоки», Міжнародної недержавної україно-німецької літературної премії імені Олеся Гончара, другої (2017) премії конкурсу видавництва «Смолоскип» за роман «Факультет».
Авторка книги поезій та прози «Камера схову» (Київ : Гопак, 2004), збірки поезій «Всього лише серпень» (Львів : Каменяр, 2007), збірки новел «Мимо жанру» (Миколаїв : Видавництво Ірини Гудим, 2010), соціально-психологічного роману «Факультет» (Київ: Смолоскип, 2017). Авторка п’єс «Паперові фрегати», «Замах на вбивство», «Та, яка поруч». П’єса «Замах на вбивство» увійшла до першої антології української жіночої драматургії «Мотанка» (упорядник Ярослав Верещак, Київ: Світ Знань, 2016.), п’єса «Та, яка поруч» — до антології п’єс за біблійними сюжетами «Від неба до землі» (Київ: Фенікс, 2018). Членкиня Національної Спілки письменників України з 2006 року.
Бідолашна Анжеліка*
На світанку їй наснився Версаль.
В тому, що це саме Версаль, не було сумнівів, дарма що у Франції вона не була жодного разу. Але хіба ж деінде, окрім Версаля, повітря могло бути таким кришталево-прозорим і п’янким, а барви — такими святково-яскравими? Вона чула срібне дзюрчання фонтанів, мармурові античні статуї своєю білістю сліпили очі, а відчуття щастя було таким безмежним, що від нього хотілося плакати.
Світанок був бляклим, наче живіт дохлої рибини. Рибу вона ненавиділа все своє життя, ще з дитинства, і світанки ненавиділа також, особливо останні декілька років, коли все остаточно стало зрозуміло.
У кімнаті було задушливо і пахло вчорашньою вечерею. На вечерю були вареники з капустою, які вона терпіти не могла такою мірою, що навіть тепер, від самого запаху, до горла підкотився їдкий клубок. Кривлячись, вона перекотила власне велике, важке тіло на бік і глянула на годинник.
Опів на сьому. Вже час. Хоча за розкладом першої пари в неї не було, але саме вівторок був днем Ритуалу. Незугарно намацуючи босими ногами капці, вона кинула побіжний погляд через плече.
Чоловік спав, схожий на викинутого на суходіл тюленя. Обличчя його кольору розводненого шахраюватою господинею молока здавалося уві сні ображено-невдоволеним, наче в підстаркуватого собаки породи мопс.
І чого б я оце, подумала вона, бридливо роздивляючись — наскільки дозволяло блякле світло листопадового ранку — це до найдрібнішої риски вивчене за тридцять років шлюбу обличчя. Чого б я оце… дбаєш про нього, дбаєш, шмаття переш, годуєш… вчора он вареники оці, бо аякже ж, Робертик же ж за вареники душу продасть… а воно все комизиться й комизиться, все кривиться й кривиться… Відчуваючи, як стрімко починає псуватися настрій, вона засунула ноги в капці й подибала до кухні.
Чайник довго не хотів закипати; вона різала бутерброди й сердилася. Сердилася на незговірливий чайник, на тупий ніж (ніж був не тупий, але їй подобалося думати, що тупий), на хліб — надто крихкий и підозріло білий; на перемерзле в морозилці масло й надмірно-рожеву ковбасу. Вона взагалі полюбляла сердитися — це допомагало відчути, наскільки її недооцінюють.
Чоловік з’явився, коли вона допивала каву. Бутерброди перейшли вже у минулий доконаний час, і від того довколишня дійсність здавалася більш прийнятною.
— Суп у холодильнику, — сповістила вона поблажливо. — Червона каструля. І диви мені, весь не зжери, я на два дні варила.
Чоловік пробурмотів щось невиразне, і, захопивши вчорашню газету, залишену на підвіконні, рушив до туалету.
Зжере, подумала вона тоскно. Пробі, зжере… худобина несита… Власних зусиль, витрачених на супозготування вчора ввечері, було шкода чи не до сліз, і продуктів шкода було також, тим паче, що до зарплати лишалося ще більше тижня.
— Бодай ти подавився… — пробурмотіла злісно, знемагаючи від уявлення спорожнілої каструлі в мийці. — Зарразо…
…В маршрутці вона рішучо шугонула якусь худющу школярку-недолітку, ледве помітну з-за величезного заплечника. Та схопилася й перелякано порснула на інший бік автівки; вона вдоволено зітхнула, зручно вмостилася на відвойованому сидінні й витягла зі своєї сумки грубеньку книжку в обгортці із золотавим тисненням. Це був роман подружжя Голонів — її улюблений твір, вперше прочитаний у дванадцять років і до теперішніх п’ятдесяти трьох вивчений майже напам’ять.
Тут, у задушливому маршрутчиному череві, посеред безнадійного у своїй буденності ранку, ніхто й не здогадувався, що літня огрядна дама з добре помітними вусиками над верхньою губою — насправді тендітна красуня Анжеліка, мадемуазель де Сансе де Монтелу, золотоволоса фея, шляхетна незайманка — норовлива, непокірлива, пристрасна, із непевним теперішнім, але із блискучим майбутнім. Майбутнім, у якому біля Анжеліки упадатимуть наймогутніші чоловіки всього світу — вельможі й пірати, злодії й поети, королі й султани, а насамперед — загадковий тулузький граф зі спотвореним шрамами обличчям, важкою долею й репутацією небезпечного чаклуна.
Саме він, граф Жоффрей де Пейрак, полонив колись її дванадцятирічне серце, і, дарма, що відтоді минуло сорок із гаком років, дотепер лишався головним коханням її життя. Вона, як хочете знати, навіть за чоловіка свого зголосилася піти у вісімдесят другому лишень тому, що той звався Роберт, і цей присмачений совєцькими ямбами й хореями Роберт своїм звучанням скидався їй на шляхетно-нетутешнього Робера. Те, що зовні її Роберт Борисович на актора Оссейна не був схожий анітрохи, спочатку викликало непевне глухе роздратування, але з роками воно перетворилося на їдку, пекучу образу — образу не лишень на чоловіка, але й на цілий світ. Вона плекала цю образу вперто й самовіддано, пестила її, панькалася, наче з улюбленою дитиною, й дуже сердилася, якщо світ не помічав, як сильно він перед нею завинив. Завинив, бо зовсім не скидався на те, що вона про нього собі вирішила в дванадцять років, коли вперше читала про маркізу янголів! Світ був неправильним, і з роками ця неправильність ставала для неї все помітнішою. І тільки там, у книзі, все лишалося по-старому, так, як мусило бути.
— Університет, — оголосив водій, закашлявся й голосно харкнув у напіввідчинене вікно. — Виходимо, не затримуємося.
Вона охайно вклала поміж сторінками спеціальну закладочку зі щокатим купідоном, сховала книгу до сумки й рушила до виходу.
— Опаздуєте, Валентино Степанівно, — дорікнула начальниця, коли, ще закехана після подолання сходів на п’ятий поверх, вона переступила поріг кафедри. — Ми вже зі Свєтіком рєшили без вас кофє пити!
Це був ритуал, щодо «опаздуєте» — точнісінько такий ритуал, як саме це кавування щовівторка на першій парі. Згідно з ритуалом, їй зараз належало лякатися й починати вибачатися, і вона з готовністю притисла пухкі долоні до монументальних грудей.
— Ой, Раїсочко Олександрівно, Богом клянуся, спеціально ще вдосвіта схопилася, пів на сьому з дому вилетіла! Так маршрутка чортова як зумисне, нема й нема її! — звичні фрази, повторювані щотижня, зривалися з вуст без найменших зусиль, самі собою. — Півгодини чекаю — нема, уявляєте?! Ну, думаю, все, зараз у таксі дзвонитиму, бо що то за моду таку взяли, їздити як Бог на душу! Вони їздять оце як хочуть, а мене он Раїсочка Олександрівна, може, чекає…
— Не цінуєте ви мєня, — мовила та задоволено, неуважно спостерігаючи за тим, як лаборантка виставляє на стіл чашки, цукорницю, слоїчок із кавою й жерстянку із трюфелями.
Лаборантку звали Полієвська Світлана Петрівна, але на кафедрі до неї так не зверталася жодна жива душа. Натомість Полієвська С.П. відгукувалася на «Свєтіка», і цей легковажно-запанібратський «Свєтік» витонченій душі Валентини Степанівни завдавав невимовних моральних страждань — так само, як і вічні лаборантчині штані-обпинанці й звичка курити в кватирку просто на кафедрі. У тому світі, про який вона читала у Голонів, місце подібним істотам було у Дворі Чудес, а не в університетських стінах. Менше з тим, каву Полієвська С.П. готувала гожу.
— А я от кексиків принесла… — з надр сумки вона заходилася виздобувати бляшану коробку. Виздобула, запоспішливо розгорнула й умостила поміж цукорницею й кавовим слоїчком. — От, Раїсочко Олександрівно, цілий вечір вчора поралася… Оці, що ліворуч, — з малиновою начинкою… ці з лимонною, а решта з абрикосовою. Пригощайтеся на здоров’я… і ти, Свєточко, також…
Полієвська С.П. від «Свєточки» скривилася, наче від груші-кислиці, але кексик все ж таки взяла — малиновий.
— Балуєте ви нас, Валентино Степанівно, — мовила лаборантка схвально, і начальство милостиво покивало головою — так, мовляв, дійсно балуєте.
Усе це було складовою частиною ритуалу, обов’язковим елементом щотижневої кавової церемонії — кексики трьох видів, напередодні куплені в «Солодкій хаті» й заховані від Роберта-ненажери на горішній полиці буфету, бляшанка в синю квіточку, зсередини дбайливо застелена паперовими серветками, лаборантчина зверхність і поблажливість завідувачки. Усе це було таїнством, священнодійством, магічною посвятою, яка стверджувала її у відчутті власної особливості.
Адже нікого, окрім неї, завідувачка Раїса Олеександрівна не запрошувала пити каву щовівторка на першій парі! І лаборантка Полієвська С.П., також відома як Свєтік, нікому окрім неї не казала «балуєте»!
— Ой, дєвушкі, я вас зараз таке розкажу! — начальство, потягнувшись за кексиком, значущо завело очі. — В нашої Лєнки, похоже, знов хахаль новий завівся! Вона мені вєчєром вчора подзвонила відпрашуватися…
— Відпустили? — перебила непоштива Полієвська С.П. суворо. — А заміщувати мені її ким? Всі дівки цього тижня під зав’язку, навіть «вікон» ні в кого…
— Леська піде, — відмахнулася заавідуюча неуважно. — Що ти оце… як перший раз замужем, чесне слово! Лучше скажи, як би це взнати, що там за кадр у неї?..
— Мені не скаже, — попередила лаборантка діловито. — В нас із нею тьорки, з минулого року ще. Я тоді группу в неї посеред триместра забрала, вам навантаження треба було для аспірантки… цієї вашої… Лариси, чи що.
— Не пам’ятаю, — зізналася завідувачка і, відставивши мізинця, заходилася розмішувати цукор у чашці. Каву вона завжди пила солодку, меляса мелясою. — Не пам’ятаю я ніяких Ларис. Але єслі вона тобі не скаже, то як, спрашивається, нам узнати? Як думаєш, Валентино Степанівно?
— Я дізнаюся, — запропонувала вона запоспішливо. — Леську, подружку її малахольну, розпитаю… і дізнаюся. Вона ж їй геть усе розповідає, Лесьці.
— Ну, развє що Леську… — завідувачка із сумнівом пожувала губами. — Тільки так… акуратненько.
— Спалить, — пообіцяла лаборантка Полієвська С.П. ревниво. — Сто відсотків спалить, дарма що малахольна. В неї чуйка, в Леськи…
Ет, дівчинко, подумала вона зверхньо. Не доросли ви мене палити, ані ти, ані Леська твоя… шмаркачки.
— Ви, Раїсочко Олександрівно, не хвилюйтеся, — сказала вголос. — Я в неї все просто сьогодні взнаю і вам увечері подзвоню.
— Чуйка, кажеш? — спитала завідувачка неуважно, явно думаючи про своє; аж раптом сяйнула очима. — А от ми сєйчас ту чуйку і провєрім! А ну-ка… — розвернулася до лаборантки, — …а ну-ка, глянь, що там у тієї жучки в столі єсть?
Та з готовністю підхопилася і, захопивши ще один кекс для натхнення, хутко замкнула зсередини кафедральні двері й заходилася проводити ревізію.
Вже за кілька хвилин стало зрозуміло, що вилов так собі. Благенький, відверто кажучи, вилов — у горішній шухляді знайшлася лишень чашка, кілька пакетиків Greenfield і вологі серветки. Завідувачка невдоволено скривилася — і Свєтік, подвоївши зусилля, полізла патрати нижні полиці.
Там, утім, підживитися також не надто було чим: тека із роздруківками завдань, стос зошитів для тестів і обгорнута в грубий папір книга. Вгледівши її, завідувачка жваво простягнула руку.
— А дай сюди!
Під саморобною обгорткою виявився логотип Oxford Press Publishers, цупкі сторінки із кислуватим запахом льодяників і охайними олівцевими примітками Олесьчиним почерком безнадійної відмінниці. Втім, до них завідувачці було байдуже. Одним метким рухом звільнивши підручник зі шпалерного обладунку, вона глянула на наліпку цінника на зворотному боці обкладинки й скривилася.
— От, Валентино Степанівно, полюбуйся, — промовила в’їдливо. — Стонуть кожний день, що зарплати в них маленькі, а самі он які ігрушки покупають. Це ми з тобой не привєрєдливі, як учили двадцять років назад по Аракіну , так і сьогодні учимо. А цим лялям оксфорд пресс подавай, вони типу продвинуті дуже. Рольові ігри, мозгові шторми й психодрами.
Лаборантка Свєтік і собі підчепила книгу, зиркнула на цінник і вирячила й без того банькаті очі.
— Здуріти… — підсумувала вражено. — Це ж чотири рази по стільки — і можна йорка купити. Та щоб я оце на якусь макулатуру…
— Бо ти, Свєтік, у нас нормальна, — пояснила завідувачка повчально. — І понімаєш, що в жизні головне, а що второстєпєнне. А ці, которі не понімають… Із ними щось треба дєлать… — забравши з бляшанки останній кекс — із малиновою начинкою — вона якусь мить дивилася на густо-червоні краплі на золотавій скоринці, а потім відправила солодке до рота й недбало махнула рукою — Займися, коротше кажучи.
— Так спалить же ж, — нагадала лаборантка обережно.
— Дєлать їй більше нема чого, кромє як тебе палить… — завідувачка допила каву і тепер задумливо роздивлялася себе в дзеркальце пудрениці. — Слідуючий раз умнєє буде, взяли моду цяцьки свої на кафедрі розкидувать…
— Ну, як знаєте… — Свєтік із жалем глянула на спорожнілу коробку з-під кексів і звелася, обтрушуючи долоні об джинси. — Маркер, ножиці?
— Та що хочеш, — дозволила завідувачка великодушно. — Он іди там за стіл свій і грайся собі, доки дєвки з пар не приперлися. А закінчиш, назад поклади тихенько. Все ясно? Дєйствуй, значить. А ми тут з Валентиною Степанівною посєкрєтнічаємо трохи…
Оце власне й було воно — те, задля чого влаштовувалися ці щотижневі посиденьки. Те, заради чого було варто зводитися вдосвіта, труситися в маршрутці, терпіти недолуге зухвальство остаточно розіпсілої лаборантки. Від цього «посєкрєтнічаємо» її кожного разу брали сироти, а хвилювання було лоскотливим і п’янким, наче бульбашки від шампанського. Ще б пак, адже на коротку мить вона отримувала змогу відчути себе там, у омріяному сімнадцятому столітті, при дворі короля-Сонця з його таємницями й змовами. Там, де було її справжнє місце.
Від передчуття гостро й солодко заскімлило серце. Вона провела поглядом Свєтіка, що, вмостившись біля вікна, схилилася над відданою їй на поталу здобиччю — і підсунулася ближче, навалилася на стіл своїми чималенькими персами, демонструючи повну увагу й готовність.
— Я вас слухаю, Раїсочко Олександрівно.
Завідувачка заговорила не одразу. Теж глянула на лаборантку, яка демонстративно зашаруділа й закопирсалася у своєму кутку, потім знов витягла дзеркальце й заходилася підфарбовувати губи.
Вона чекала, із благоговінням розглядаючи червонястий відтиск помади на вельможній чашці.
— У тебе в цьому році група єсть… — проказала начальниця наче б то знехочу. — Ця… 321-ша, чи що…
— Юристи, третій курс, — підказала вона з готовністю.
Завідувачка скосила на неї білувате, густо підфарбоване око.
— І як вони? Впєчатлєнія які?
— Та наче нормальні… — одказала вона обережно, судомно намагаючись вгадати, що саме від неї сподіваються почути. — Такі.. середнячкові. Хлопців половина, зашугані тільки якісь.
— Та на хрєна мені хлопці! — сказала завідувачка з досадою. — Ти мене, Валентино Степанівно, з Анькою нашою переплутала, чи що?
Вона затнулася, спантеличена, догідливо кліпаючи.
— Там дівка одна є, — промовило начальство. — Як її… Ільєвська, Ільїнська…
— Ільницька, — це вихопилося в неї мимоволі, і завідувачка здивовано звела тоненьку, у ниточку вищипану брову.
— Ти смотрі, аж запомніла! Це ж за які такі заслуги?
— Та які там заслуги… — буркнула вона, сердита на себе за те, що не стрималася, і спитала обережно:
— Раїсочко Олександрівно… а з Ільницькою — що?
— А я це в тебе хочу виясніть як раз… — її співрозмовниця невиразно пожувала губами. — Що, там зовсім всьо… безперспективно?
Те, що йшлося не про здібності до англійської мови, було зрозуміло.
— Ну… майже, — визнала вона, насилу тамуючи внутрішню втіху. — Вона з цих, малозабеспечених. З пільгами котрі.
— З пі-і-ільгами… — протягла завідувачк неуважно. — З пільгами, значить. Їм, значить, пільги, а вони потім зі свиним своїм рилом лізуть, куди не звали…
Вона мовчала, поштиво вичікуючи.
— З Дімкою вона спить, — сказала начальниця нарешті. — З Маринчиним Дімкою, куми моєї сином.
Подумки вона нашвидкуруч провела ревізію. Жодних студентів на ім’я Дмитро в 321-шій групі не було.
— Та не майся ти, — скривилася завідувачка, вгледівши її спантеличення. — У мене він у групі, комп’ютери, четвертий курс. Такий хлопчик… конфєтка. Це ж знюхався десь із шалавою…
Вона згадала власного сина, якого знадила переїхати до столиці невістка — розсип ластовиння на худющих ключицях і звичка куйовдити розчепіреними пальцями волосся — й співчутливо закивала.
— Маринка каже, з університету цю паскуду треба пінком попід сраку, — пожалілося начальство довірливо.
А як її попід сраку, якщо в неї в заліковці тільки «добре» й «відмінно» стоять? Це от єслі б… Єсли б викинула вона щось таке… за що вовчий білет до скончанія вєков…
Вона наче наяву побачила миршавеньку постать з-за останньої парти — й розчаровано похитала головою: мовляв, куди там.
— Зарплату сьомого обіщали, — проговорила завідувачка звільна. — З банком там нєпонятки якісь, так що не на картку, а налічними в касі отримаємо.
Вона промовчала, поки що не в змозі зрозуміти, про що йдеться.
— У тебе сьомого як раз у них пара здвоєна, — начальниця задумливо потарабанила пальцями по столу. — Друга й третя… мєжду ними велика перерва. Вони в тебе на великій перерві що роблять? У аудиторії сидять?
Вона насупилася, зосереджуючись.
— Там аудиторія в підвалі… не посидиш зайвий час. Бігають десь… І ця, Ільницька, теж бігає…
— З Дімкою обжиматься вона бігає! — відрубала завідувачка злісно. — Заморочила хлопця, босота срана. А поки вони там десь цілуються-милуються, торба її в аудиторії лишається… де жодної жучки й близько немає. Смєкаєш?
Від раптового усвідомлення в неї стали вологими долоні.
— Але ж… Але ж я…
— А що «ти»? — здивовано звела завідувачка брови. — З тебе, як говориться, взятки гладкі. Отримала зрання зарплату в касі, дві пари провела й пішла на кафедру каву пити. А сумку з кошельком в аудиторії забула. Хто ж знав, що в нашому університеті вори знайдуться?..
— А якщо побачить хтось? — це вона з голонівських романів знала, пам’ятала напевне, що завжди має бути хтось, хто побачить.
— Та хто там тебе побачить? — відмахнулася завідувачка з досадою. — Сама ж казала — підвал, велика перерва… Дєвки наші, як що, підтвердять, і я підтверджу, що ти всі сорок хвилин у нас на очах була… чай пила й пірожні їла… Ну як?
Вона вагалася. З одного боку, це все скидалося на той світ, про який вона з таким захопленням читала — інтриги, змови, таємниці… А з іншого…
— А якщо та лярва викобєнюватися буде, — проказало начальство загрозливо, — то ти тільки подумай, кому з вас повірять швидше: тобі, кандидату наук, старшому викладачу, чи якійсь студентці голожопій… з малообєспєчєних до того ж. Ну?..
Вона звела очі — й завідувачка задоволено кивнула, вгледівши в її погляді все, що сподівалася вгледіти.
— Ти тільки цеє… убівайся потім так… поубєдітєльнєє, — порадила доброзичливо. — Щоб поліція не надто чіплялася. А вообщє… вообщє, я думаю, ми й без поліції всякої розберемося. Ну, побачила дєвочка гроші, соблазнілася… так що з неї візьмеш, із ніщєти убогої? Не до тюрми ж її сажать? Поверне, що взяла по-тихому — і на всі чотири сторони, нам у флагмані науки й освіти воровки всякі не треба. Правильно я кажу?
— Правильно, Раїсочко Олександрівно, — підтвердила вона з готовністю; з поліцією спілкуватися їй також не надто кортіло.
— Ну от і добре, — підсумувала завідувачка задоволено. — От і прекрасно. У вас, Валентино Степанівно, пара зараз де? — далекозоро мружачись, глянула на таблицю з розкладом на стіні. — В третьому корпусі? От і замєчатєльно, в мене теж. Ідьомтє, Валентино Степанівно, розкажете мені дорогою про наших жучок щось цікаве…
Вона глянула на годинник над дверима — і справді, вже час. Запоспішливо заходилася вибиратися з-за столу…
— Осьо, гляньте! — лаборантка Полієвська С.П., також відома як Свєтік, яка вже встигла, виявляється, випорснути зі своєї нірки біля вікна, тицьнула їй під носа піжонський підручник, виздобутий в шухляді Олесиного столу. — Ну як, годиться?
Завідувачка Раїса Олександрівно бридливо, одним пальчиком, погортала пожмакані, помальовані чорним маркером сторінки, подекуди заляпані густими кавовими цятками — лаборантка Свєтік завжди відрізнялася творчим підходом до поставлених завдань.
— Чудово, — підсумувала вона.
Квартира зустріла напівпотемком, розводненим непевним блиманням і притлумленими вигуками — Роберт у вітальні знов дивився якийсь матч. Червона каструля — абсолютно порожня — стояла у мийці.
Сірники невідомо де і як встигли відсиріти; вона зламала два чи три, допоки спромоглася увімкнути конфорку. Коли чай нарешті було заварено, вона витягла зі схованки в глибині шафи коробку мармеладу і, полегшено зітхнувши, вмостилася на кухонній канапі.
До сьомого лишався ще майже тиждень, а отже, про Ільницьку можна було поки що не думати. Та й навіщо про неї думати взагалі? Нікчемна занудна дівка, яка сунулася, куди їй зась. Не літай, вороно, у чужі хороми, врешті-решт. Ач, що надумала — хлопчика з порядної родини їй подавай, голоті!
Але найобурливішим було навіть не це. Найобурливішим було те, що бридотна Ільницька, чуперадло в цератовій куртці і джинсах із секонд-хенду, звалася так, як не мала права зватися.
Вона звалася Анжелікою. Оця потвора, оце нікчемне полохане створіння мало зухвальство носити ім’я найвродливішої жінки Франції, шляхетної красуні, фаворитки Короля-Сонця, дружини найжаданішого чоловіка у світі… ім’я, яке за правом мало належати — їй.
Вона згадала, як усе життя муляло їй осоружне власне ім’я, пролетарське, нудне, звичайне, — і від застарілого обурення кричущою несправедливістю мало не похлинулася чаєм.
Ні, так не годиться.
Відставивши чашку, вона звелася й витягла з полиці над холодильником другий, свій улюблений том голонівської саги, «Шлях до Версалю».
…Вже відпалало вогнище на Гревській площі, на якому спалили занадто зухвалого й непокірливого лангедокського графа. Вже спорожнів розкішний Отель Веселої Науки в Тулузі, а відданий Дегре на адвокатській кар’єрі якого поставив хрест захист «чаклуна» й «чорнокнижника», вирішив шукати кращої долі в поліції. І тільки молода й прекрасна вдова страченого графа, золотоволоса норовлива красуня із зеленими очима не здалася й не опустила руки. Зачаївшись серед паризьких волоцюг, вона вичікує свого часу, аби кинути виклик королю…
Вона читала, ковтаючи сторінку за сторінкою, забувши і про чай, і про втому, і про чоловіка-ненажеру, читала, раз-у-раз заходячиcь слізьми розчулення й шепочучи вражено:
— Ох, Анжеліко! Бідолашна Анжеліко!
* — Уривок з книги: Березіна Д. Факультет: соціально-психологічний роман / Д. Березіна.— Київ: Смолоскип, 2017.— 240 с.
Про роман Д. Березiної "Факультет"