Людмила Яківна Чижова
Тетяна Даниленко про творчiсть Людмили Чижової
Життя триває…
(Учителька німецької)
Звичайна життєва історія, в якій я декілька років була учасницею і свідком подій. Вдячна долі, що звела мене з цією дивовижною жінкою. Майже сорок років вона викладала німецьку мову в невеликій сільській школі. Скільки випробувань випало на її життєву долю. Скільки бід переїхало її серце.
Але ніщо не зламало її духу. В свої майже сімдесят років вона з ясними світлими очима, з добрим серцем і без будь-яких скарг на свою долю. Увесь світ хотіла пригорнути до свого серця, особливо пишалася своїми учнями.
Вчитель – професія особлива і особливий стиль життя. Сприймала дійсність, якою вона є, багато чого вміла прощати. Життєвою основою були слова її мами:
– В житті все буває. Я терпіла, і ти терпи. В терпінні все життя жінки і матері.
Скільки таких жіночих доль світять поруч з нами. Придивіться уважніше…
На порозі нового життя
День розпочався з радості.
Надійку викликали до директора школи. Вона зодягнула єдину на всі випадки свою святкову сукню, переплела коси, зав’язала на кінцях банти і швиденько, підстрибом до школи.
З репродуктора на стовпі лилася її улюблена пісня «Утро красит нежным светом…»
Надійка, підспівуючи, прискорила кроки. Навіть, «сліпий» літній дощик і легенький вітерець – не завадили.
Та що там бігти. Все знаходилося недалечко: вуличкою до центру села, а там – на гірку, де стояла її восьмирічка.
Надійка зайшла до кабінету директора, чемно привіталась і чекала з нетерпінням і надією. Адже вона здогадувалася про причину виклику, але до останнього не вірила.
Представник з області, такий показний та поважний, хоч ще зовсім молодий, привітав її із закінченням школи. Роз’яснив, що її як відмінницю і свідому комсомолку направляють за комсомольською путівкою на навчання до педагогічної школи:
- Це тобі висока нагорода, вона випадає дуже рідко. Тому слід бути гідною такої довіри Ленінського комсомолу.
Надія свято вірила в комсомол і собі поклялася, що буде найкращою у всьому.
Дрібненько тремтіли руки, коли взяла документ.
Директор школи також потис їй руку і додав:
- Тут врахували і трудову доблесть твоїх батьків. Їздовий і ланкова – першими до колгоспу вступили, трудоднів кожного року виробляють найбільше і владу шанують. Дивись, не осором батьків та школу, вчителів своїх. Ти – дівчина серйозна.
То ж збирайся, Надійко! Через тиждень тебе відвезуть. З житлом опреділять, подбають. Ти лише добре навчайся, бо як будеш лінуватися – назад відправлять. Задарма народні кошти витрачати не будуть.
Надійка щиро дякувала тремтячим голосом, до сліз перехопило подих. Здавалося, ще мить – і вони вихлюпнуться.
Ноги підкошувалися, як вона тихенько вийшла і причинила двері.
Перед нею відкривалося нове щасливе життя, до якого вона вперто прямувала всі шкільні роки.
У сільраді Надії виписали довідку, за якою вона має право виїжджати за межі області на навчання.
Голова сільради також потис їй руку:
- Ти перша з випускників отримуєш таку довідку. Цінуй своє щастя і будь вдячна державі за піклування і довіру.
Надія дякувала за все, а особливо за те, що збувалася її найбільша мрія – навчатися.
Ніби крильцята за спиною, і веселка на півнеба вітала її після легкого дощу.
Ледь дочекалася батьків з роботи. Стрибала від радощів, метушилася, обціловувала маму.
Батько уважно вголос читав направлення і схвально хитав головою:
- Ну, мати, дочекалися! Яка славна у нас дитина. Оце нам радість – перша вчителька у нашому роду, в люди виб’єшся. Ти, Надійко, дорослішаєш і маєш уже розуміти. Бачиш, як ми з матір’ю б’ємося, щоб ви не голодували. Як тяжко працюємо, щоб заробити трудодень. А коли восени видадуть на ці «трудові палички» збіжжя, то розтягуємо на всю зиму, аби вижити. Не пундики їмо вдома. А ти будеш вчитися, то там обіцяли годувати. Це в наш час тобі випало таке щастя. Та ти сама його заслужила.
А мама, як мама, все схлипувала , витирала долонею очі:
- Ой, Боже, ще ж мала! Як же там, далеко, без нас? Хто ж тебе, доню, нагодує? Хто за тобою пригляне, щоб з дороги не збилася, щоб ніхто не образив. Ти ж моя горличко!
- Мамо! Та де там далеко? Всього у сусідній області. Я ж приїжджатиму додому на свята. Та й не одна їду. Нас аж троє з області. Не хвилюйся, мамо, все буде добре, не пропаду. Я слухняна у тебе.
Надійка дуже любила маму й тата і сама завжди відчувала їхню турботу. Роботою великою її не обтяжували, а так, по господарству чи вечерю зготувати, бо приходили пізно, втомлені і, як казав тато:
- Ми вже з ніг падаємо. Давай вечеряти.
Але перед цим завжди діставали тонесенькі скибочки хліба. Тато – від зайця, а мама – від лисички. Менші двоє вірили, що зайці та лисички так просто хліб носять і можна його відняти у них.
А Надійка з розмов батьків чула, що в колгоспі організували громадське харчування, де людей в полі годують обідом, а потім вираховують з трудоднів. Тож батьки з’їдали гаряче, а хліб несли дітям. Хоча хліб цей був глевкий і колов в роті остюками, та все рівно смачно. На Надійці ще був догляд за сестрою і братиком, та це не складно. В поле чи на річку зводити, казку почитати. Книжка завжди в руках.
А чого вже вона не любила, то випасати їхню козу. Надійка добре пам’ятає, як плакала мама, коли тато відвів їхню «Зорьку» до колгоспного корівника. При організації колгоспу корову «усуспільнили». В розумінні Надійки – «усуспільнити» – це відібрати добровільно.
Тато при цьому твердо заспокоював маму:
- Так треба. Ти дивись, на людях не плач. Бачиш, он сусіда оголосили підкуркульником, і на висилку з дітьми.
А замість любимиці «Зорьки» купили козу, цю бісову скотину. Білосніжна, з крутими рогами, біля вух білі сережки теліпаються. І билася вона, і за дітьми ганялася. Та все ж горнятко молока давала. То ж мама і борщ забілить і в кашу малим піділлє.
Головним завданням було вивести її «на пашу» і слідкувати, щоб не втекла. А на вечір нарвати берізки. Цього бур’яну вистачало на городі, то ж вправлялася швиденько.
Та найцікавішою справою були походи до колгоспного підвалу, що знаходився недалеко, у глибокому провулку. Цей величезний підвал тут був здавна, і розповідали про нього страшні таємниці. Темний, холодний, в ньому ще при панах тримали в’язнів.
Але дітлахів сюди принаджувало сподівання, що при вивантаженні овочів і їм щось перепаде. Надія пам’ятає діда Семена, котрий, зоглянувшись на всі боки, кидав дітям чи огірки, чи по морквині.
У підвалі у величезних діжках жінки заквашували огірки і помідори, капусту, яблука й кавуни. На ніч підвал замикали на чорний амбарний замок. І цілу ніч ходив сторож з двома злющими собаками.
А потім діти дивилися, як на машини вантажили ті діжки і вивозили до міста. Напевне там не вміли заквашувати городину.
Це було безтурботне дитинство, в якому все виглядало просто і добре і ніщо не турбувало.
Від книжок Надійку не відірвати, забувала про все. Мама злегка сварила, та її слова тато гасив:
- Матінко, ти дивися, вчена людина росте, нехай читає, аби байдики не била. Не чіпай.
Мама, як завжди, погоджувалася з татом:
- Та нехай вчиться, поки ми здорові. Бо підросте, вийде заміж, обсядуть діти, тоді не до науки буде.
Надійка цілувала маму і сміялася:
- Ви таке скажете. Який ще заміж? Я вчитися хочу.
Мама у них така тиха, майже нечутно її було. Як прийде з роботи, то біля кабиці на вулиці вечерю готує, то рогачем в печі казанки переставляє. А вечорами накладає латочки на подерту одежину і журить дітей, на яких «не напасешся», бо все на них горить «як на вогні». І тихенько впівголоса співає. Але завжди тиха, терпелива, не сварить ні за що.
Ось в такій злагоді батьків жила і навчалася. Кожен навчальний рік – на відмінно. Одна з усієї школи. А все татова підтримка. Вона ним, як сонечком, була зігріта.
То ж нині, коли все з’ясувалось і реальність поїздки на навчання підтверджена направленням, в родині було свято.
Тато давав особливі поради:
- Час, доню, у нас непростий. Ти відчуваєш, як «закриті» в собі люди, кожен сам собі. Ти дитина у мене розумна, то ж навчайся зважувати кожне слово, яке хочеш сказати на людях і кожну справу, що маєш зробити для людей. По цьому тебе цінувати будуть і впевнено себе почуватимеш.
Мама все турбувалася, в чому її дитина поїде, бо зовсім «гола і боса», що візьме з собою.
З часом хвилювання потихеньку спадало. Мама із своїх запасів матерії пошила їй декілька суконь. Тато відремонтував сандалики, підбив «руминки», такі маленькі напівчобіточки із шнурівками. Надія вже дві зими красувалася в школі перед подружками. А вони, дійсно, так гарно пасували до її ніжок, що літати хотілося.
А потім були проводи. Мама все-таки плакала, сестричка та братик міцно трималися за її руки і проводжали аж до воріт.
Вибралися раненько, щоб до обіду встигнути доїхати до потягу.
Татові в колгоспі задля такої важливої події дали тарантас і вони вирушили.
А звідти вже починалася нова дорога і нове життя.
Яким воно буде, це нове життя? Що чекає її із завтрашнього дня? Як складеться її доля? Що попереду?
Підстрибував тарантас збитою степовою дорогою. Тато правив кіньми мовчки. А в Надійчиній голові спалахували безліч запитань і передбачень.
Та твердо вірила, що все в її житті складеться добре, вона їде навчатися. А вивчиться і вибудує своє життя вірно.
Все в неї буде гаразд.
Вона сильна…
Надійка була далеко не вродливиця. Не наділили красою і мама з татом. Простеньке обличчя, маленький гостренький ніс, оченята сірі, немов туман із них напливав. Та й зростом не вийшла. Дрібненька, світленька, легка на ходу. Але, разом з тим, якась статечність була в ній. Кожен крок немов вимірювала, не поспішала, коли не треба. До кожного зустрічного чемно віталася, їй відповідали і приязно посміхалися.
Характером була схожа на батька. Спершу поміркує, а вже потім зробить. Та ще назавжди залишилися в пам’яті слова тата, що необхідно бути сильною. Після приїзду влаштувалася, швидко ознайомилась з місцем і розкладом занять, бібліотекою.
Тішилася захоплюючим відчуттям самостійності.
Надійка пірнула в інше життя і їй подобалось.
Все було незвично, складно і дуже цікаво. Навіть не вірилося, що вона має щастя тут навчатися. Так хотілося швидше стати
дорослою і – вчителькою. Вчилася із задоволенням, ніби спрагу втамовувала.
Отримала першу стипендію і поїхала поділитися радістю з батьками. Із гордістю поклала гроші на стіл:
- Ви ж так тяжко працюєте, тепер я зможу допомагати.
Тато і порадів, і нагримав:
- Доросла моя дитино! Твоя праця також нелегка і вчитися слід добре. А для цього і стипендію дають, щоб могла прогодуватися і щось придбати необхідне для навчання. Дивись мені, Надійко, будь розумницею!
Вона – дитина сільська, до всього звична, то майже не відчувала голоду. В обід в їдальні годували першою стравою, правда скибочки хліба не завжди вистачало.
Але можна було чергувати в їдальні, то щось таки перепаде.
А ввечері і зранку підгодовувала господиня, в якої вона жила з дівчатами. Їй за це доплачувала держава. Фруктів із садку господині дозволялось їсти вдосталь. Та що там в юності, хіба про це думалось. Кусник хліба, яблуко і книжка, за якою про все забувалося.
З коротких років навчання нічого особливого не відклалося в її спогадах. Однокурсники називали її «зубрилкою», хлопці – «занудою». Та Надійці було все рівно. Нехай…
Їй легко давалася німецька мова, то вона додатково ще й туди заглибилась. Це було б чудово мати змогу викладати німецьку мову, якщо досконало оволодіє нею.
Поверхово, «азам» німецької мови вчили ще в школі. Їй подобалась ця гортанна вимова, простий зрозумілий переклад.
Надія чітко усвідомила ще тоді, що знання з німецької мови завжди знадобляться в житті. І мріяла, що колись візьме в руки книжку німецького автора і буде просто читати, без перекладу. То ж працювала вперто над вимовою і дивувала викладача. За три роки Надія вже добре розмовляла, знала декілька діалектів, а що вже розуміла, то з перших слів викладача.
Каверзна «німкеня», яку поза очі прозвали «Дизелькою», кожного уроку придумувала все складніші завдання. За строгість всі її побоювалися.
Коли Марта Генріхівна раптово широко відчиняла дві половинки дверей, бо в одну вона не проходила. Було таке враження, немов із грудей випускала пару, немов десь далеко від’їжджав дизель потягу. Та ще й тяжка хода, аж половиці вгиналися.
Чи знала про це вона? Та, напевно, знала. Споконвіку учні давали вчителям влучні прізвиська. В її школі була така ж традиція, але вчителі не ображалися. Це ж діти.
Марта Генріхівна вміла відразу поглядом охопити всіх. Стукаючи указкою по столі, робила кожному зауваження і до того ж дуже в’їдливе.
У неї були свої «любимчики», котрі «пасуть задніх» і не дуже здібні до мови, вірніше і не дуже переймаються. Аби скласти іспит, а там забути.
Надія відчувала себе в її присутності впевнено і завжди встигала підказати переклад якогось слова, коли хтось замешкувався:
- Фройлен Надьхен! Ти хочеш бути розумнішою за мене? Дивись мені!..
Надія вибачалась, втихала, а подумки відказувала:
- Так! Я хочу знати німецьку мову досконало. Я буду вільно читати книжки німецьких авторів.
Потім все життя Надія буде вдячна цій прискіпливій і вимогливій учительці, яка щедро відкрила їй світ цієї мови.
Не помічала, як швидко пролітали дні навчання то на уроці, то в бібліотеці, навіть ночами доводилося дочитувати чергову книжку. Часу обмаль. Немов якась невідома сила змушувала поспішати. З книжкою по теплі сиділа на березі річки. Знаходила таке місце, аби ніхто не заважав. Так їй подобалися ці години тиші та спокою. Тільки вона і книжка.
Дівчата ходили на побачення. Вечорами ділилися всіма таємницями та «діставали» Надію:
- Так за книжками і молодість мине. Ти з ними і засинаєш в обнімку.
А та юність, як цвіт, що коротко квітує. А там, не зоглянешся, вже доросла із своїми проблемами та бідами. Правда, ні про що таке вона поки не думала і не загадувала. Слухала дівчат, шепотілася разом з ними, та про кохання зовсім не на думці. Ну навіщо витрачати дорогоцінний час, коли можна побувати в казковому світі книжок, і відчувати себе героїнею кожної з них.
Хіба що… Ходив за нею слідом, як прив’язаний, Василько з паралельної групи. Мовчки терпляче чекав, коли вийде на вулицю, віддалік йшов за нею слідом. А потім довго сидів на лавці. Такий рудий, що й ліхтаря не треба.
Надійка прокинеться вранці, а вже на підвіконні біля її ліжка лежить букетик запашних та ніжних конвалій в блискітках роси. Приємно і незвично тепліло на серці і цілий день був святковим. Та це було ще не те почуття, від якого втрачаєш голову.
Надія знала, що її велике кохання попереду і терпляче чекала. Воно прийде обов’язково до неї в свій час. І знову бралася за книжки, конспекти.
Дівчата їй давали поради:
- Ти, Надійко, придивися до Василя. Він такий сумирний, буде чоловіком слухняним, будеш ним вертіти, як тільки захочеш.
А інша додавала:
- Візьми на увагу: впертий, наполегливий, терплячий. А що тихий, то «в тихому болоті чорти водяться».
Пересміялися і забулося, бо не до цього, попереду екзамени. А тут ще захопилася новою справою. Господиня, в якої вони квартирували, була дивною майстринею. З різнокольорових клаптиків матерії шила яскраві килимки, подушечки - «думки». Це так захоплювало. А ще була доброю кравчинею і в неї замовляли обнови.
Надія все приглядалася, підбирала за кольорами, а далі у вільний час взялася допомагати. А там розкроювати навчилась і собі могла пошити.
Господиня із задоволенням навчала Надію і раділа з її успіхів, бо дівчині це завжди в житті згодиться. Все, що вмієш робити – за плечима не носити. А для жінки і для родини – добрий шматок хліба.
Пролетіли роки навчання, навіть не помітила. Літо – зима, весна – осінь, а там знову літо. Складала випускні екзамени, хвилювалася, тремтіла, ночами доучувала.
Нарешті настав час подякувати цій школі, що дала професію, викладачам, котрі вкладали в них свої знання і дарували надію цим майбутнім вчителям, які будуть так само навчати і любити своїх учнів.
Марта Генріхівна великою хусткою витирала очі, всіх привітала, особливо звернулася до Надії:
- Майн лібе фройлен Надьхен!
Я тебе часто корила, робила зауваження, але з любов’ю до твого бажання знати мову німецького народу, його талановиту літературу. А зараз пишаюся, що ти на рівні моїх знань. Я щаслива такою ученицею. На згадку дарую тобі книгу Ганса Христіана Андерсена. Це давнє німецьке видання. Воно тобі згодиться. Дай я тебе поцілую, дитино!
Надію направили на роботу до своєї області. Там, за призначенням, вона мала обов’язково відпрацювати три роки. Перед від’їздом в незнайому для неї школу, Надія поїхала додому побачитися з батьками. На канікули вона завжди приїжджала додому. Провідає, нагостюється, походить знайомими вуличками. День – два, а потім мама наготує всього, налаштує сумку і – Надії вже не терпілося їхати з дому.
А нині – зовсім інше.
Тато з гордістю розглядав її диплом з відзнакою:
- Дивись, мати! Перша вчена в нашому роду. Як не радіти, бо вже вчителька і тепер її будуть шанувати і слухати.
- Правильно, не те, що ми в колгоспі – тихенько зітхнула мама і поцілувала розумну голівку.
Тиждень Надійка гостювала дома, пошила сестричці сарафанчика, а братові – сорочечку та штанці на лямках. Зайшла до однокласниць, вечорами поспівала з ними на вулиці, вдень покупалася в своїй такій рідній річечці і поїхала за новим місцем призначення. Розпочиналося зовсім доросле життя, яке вона чекала з нетерпінням.
Учителька німецької
У школі зустріли її зацікавлено і скептично. Молода, зелена, а вже вчителька німецької. Це ж заради неї випроводили на пенсію старенького Івана Григоровича. Правда, він таки добряче недочував, тому діти частенько користувалися цим і мову вчили абияк.
Але, з огляду на заслуги і на всяк випадок, що вийде, то залишили його викладати працю. А чого там навчати, якщо всі в селі і так змалечку працюють.
Директор відрекомендував колегам Надію Петрівну, а старий вчитель першим підійшов привітати, побажав успіхів і попросив дозволу інколи заходити до неї на уроки.
А далі всі перезнайомились, пили чай з домашнім печивом і переповідали останні новини за літні канікули, ділилися рецептами.
Директор з гордістю водив Надію коридорами школи, розповідав про її історію. А школа дійсно була, як лялечка, відчувалось, що її любили і вчителі, і діти. Чисто до блиску, світло, просторо, аж лунко від тихої бесіди.
Розповів, що школа з давньою історією, своїми таємницями і, як подейкують, ще й з привидами.
Раніше це був великий маєток якогось поміщика, що під час революції втік до Польщі, а по тому тут поселився дитячий щебет. Високі стіни, ліпні стелі, переходи дугами з кімнати в кімнату. В кожному класі пічки, що топилися дровами та вугіллям, і кожна грубка, як витвір мистецтва – обкладена кахлем, й кожна плиточка підігнана до плиточки за кольорами і малюнком, і відіграє глянцем. Очей не відвести – цілі картини.
Перед самою школою змурований невеличкий фонтан з білими гіпсовими жабками по краю. На жаль, він не працював, зате виглядав весело. До фонтана вела глибока тіниста липова алея і відкривала вхід до шкільного двору.
На подвір’ї школи знаходилась будівля, де колись жила прислуга. Зараз в цій будівлі був і медпункт, і майстерня. Була окрема кімната для приїжджих гостей, якщо необхідно було комусь з них переночувати.
В одну з кімнат і поселили молоду вчительку. Поки одна, то поживе тут, а як вийде заміж – піде жити до чоловіка.
На стовпі біля школи з ранку до півночі сповіщав всі новини радіорепродуктор. Під його бадьорі марші Надія прокидалася, а вночі він на лагідній мелодії бажав всім спокійної ночі. Він ніби впорядковував її час.
Засинала вона, правда, далеко за північ, але це вже її особиста справа. Навіть сни їй тут снилися кольорові. Декілька днів вона знайомилася з «панським» парком, що кликав у свої тінисті алеї. Простувала парком, а алеї від сонця і листочків, від світла та тіні ажурні, легкі, таємничі.
Тут вона відчувала себе то легкою співучою птахою, то замріяною Мавкою, а чи просто дитиною, котра заблукала у казці.
Одного разу наздогнав її вчитель математики Андрій Львович:
- Тут ще скільки незвіданих місць, невідомих, загадкових, тут живуть лісові привиди, а я хочу вас оберігати. Дозволите?
Це була перша їхня прогулянка парком і Надії приємно було поряд з ним. Якось спокійно і впевнено, ніби, дійсно, оберігав її від усього лихого.
Першого вересня свято не тільки для дітей, а й для них. Кожна вчителька до цього дня шила собі особливу сукню чи костюм. І обов’язково краще вбрання, яскравіше, ніж у колеги.
Матері учнів довго обговорювали цю подію:
- Що не кажіть – наша «хімічка» найгарніше зодягнена, модно і матерія дорога.
- А новенька вчителька німецької, як квіточка, і платтячко нічогеньке.
- Що ви хочете? Їм же гроші платять, от вони й красуються.
- Попробували б з наше. З грошима всі розумні.
З цим і погоджувалися.
А кожній жінці просто хотілося виглядати святково і сподобатися. Жінки є жінки.
Надія також не хотіла «пасти задніх», бо знала, що до неї будуть придивлятися особливо. Тому пошила скромне, але вишукане вбрання з недорогої яскравої матерії.
А в молоді роки хотілося навіть в найскромнішому одязі мати чарівний вигляд. А ще десь стрічка чи квіточка – взагалі диво.
Дітям свято в першу чергу, бо вони тепер на рік подорослішали, з друзями зустрілися і звільнилися від домашньої роботи по господарству.
Свято квітів, учнів, учителів, радість спілкування, веселий гамір…
Надія перед своїм першим уроком ледь стримувала хвилювання, тремтячими руками притискувала до себе шкільний журнал. Зупинилася на хвилину перед дверима, зібралася і впевнено зайшла до класу. Гамірно підвелися учні.
До всіх посміхнулася лагідно:
- Добрий день, мої любі діти!
І відразу переклала привітання:
- Гутен таг, майне лібе Кіндер!
- Добрий день, Надіє Петрівно!
Розпочиналася довга дорога до знань.
Вона ще не знала, як буде завойовувати душі та розум своїх учнів. Але наперед вже їх любила. Серце переповнювалось добротою, теплом, впевненістю. І твердо вірила, що обов’язково це зробить. Можливо не відразу, не в один рік, але це буде.
Бо вона – вчителька.
На село опускався вечір, небо спалахувало зірковими діамантами, і все обгортав замріяно нічний аромат матіоли. Цю тишу до півночі заповнювала мелодія радіоконцерту. Надії хотілося співати і плакати водночас. Щось стала вона сентиментальною.
Далі все якось закрутилося, дні були заповнені вщерть. Зранку уроки, де веселі, бешкетливі, але добрі учні. Вона їх водила в поле, до річки, вчила розуміти природу. Вони легко запам’ятовували назви квітів, трав, дерев німецькою мовою. Це так органічно поєднувалось і було зрозуміло дітям.
Коли йшла поміж дітьми, то мало чим відрізнялась від них. Виглядала як старшокласниця. Вони її тримали за руки, пригорталися, і Надія відчувала їхнє тепло і довіру.
Після уроків її проводжав Андрій Львович. Правда, вони більше стояли, розмовляли на подвір’ї чи проходжувались по шкільній алеї.
Вчителі – колектив особливий, тут все швидко примічають, зважують і оцінюють:
- Чого це ви, Надіє Петрівно, принаджуєте їх до себе?
Статечна «хімічка» підколола:
- Так нам, що, також уроки на природі проводити? Уявляєте мої хімічні досліди…
- А мене вже син дома «Муттер»* називає.
- А мене – «Гросфатер»*, – розсміявся Іван Григорович. – Це ж добре, що вони тягнуться до іноземної мови. Я їй декілька разів влаштовував відкриті уроки. В неї навіть вимова більш природна із своєрідним акцентом. Все правильно, молоді більш освічені та й навчають їх зовсім за іншою програмою. Ось до неї діти і прикипіли. Молодець, дівчина!
З другого півріччя директор школи відрекомендував колективу нового колегу:
- Знайомтесь, Василь Васильович Ланко – викладач фізики. Прислали з «Наросвіти». До цього предмет за сумісництвом вів Андрій Львович. Тепер у школі ввели новий предмет – військова підготовка. Його буде вести Андрій Львович, він молодший лейтенант запасу, то ж на цій справі знається.
На перерві Василь підійшов, привітався.
- От і зустрілися, Надієчко!
- Якими вітрами? Тебе ж направляли в іншу область.
- А я завжди буду поруч з тобою. Ти, Надійко, моя доля і я все зроблю, аби ми були разом.
Надія лише посміхнулася:
- Василю, долю Бог визначає. А як складеться, то вже від людини залежить.
Надія знала, що її доля поруч, кожного дня, і така радість привітатися і побажати доброго дня Андрієві.
А вечори, аж далеко за північ, були присвячені їм обом. Високий, статечний, ледь повнуватий, Андрій виглядав надійно, солідно поруч з тендітною Надією.
Василь очей не зводив з Надії. На заваді їхньому коханню не ставав, але наполегливо відмовляв:
- Ну навіщо тобі Андрій, він же старший за тебе, покруте голову й кине. І що ти в ньому знайшла?
- Я знайшла кохання на все життя.
Все, що робиться в колективі – на очах у всіх. В якийсь спосіб пробували застерегти Надію. Жаль, молода ще, недосвідчена:
- Ой, дивіться, Надіє Петрівно, не загубіть голови, бо Андрій Львович тут вже давно працює, то не одна без голови ходить. Ну а без голови, то ви маєте розуміти. Батьки, учні…
Усі спостерігали і розуміюче посміювались:
- Чи кіт спіймає мишку?
Та що тут можна розуміти, коли на вулиці місяць-чарівник травень, коли все розквітає і в природі, і в душі. Він тривожить, збуджує, кличе кудись. І було так незвично п’янко від квітучого бузку і сподівання на велике кохання, яке випало на її маленьку долю.
А кладочка вузенька, дощечки тонюсінькі. Під ногами хитаються, аж до води дістають. Хлюп, хлюп водиця. Сісти, ніжки опустити у воду і так завмерти в обіймах коханого. А обійми міцні, аж кісточкам боляче, губи від цілунків пухтять, тіло мліє. Виривалася з ціпких рук:
- Ви що думаєте, як з іншими, так і зі мною можна? Побійтесь Бога! Я віддамся лише з великого кохання.
- Фройлен Надя! Я ж не для гри. Вже награвся, час сім’ю заводити. Я також за серйозні стосунки. Відчуваєте, заради вас я ладен німецьку вивчати.
Зрозуміти, як Бог, а чи доля парує людей, неможливо. Чому це так? А за спиною перемовини:
- Золотий хлопець бере солом’яну дівку.
Надійка приміряла весільну сукню, що сама пошила, вглядалася в дзеркало. А потім повертілася перед ним і посміхнулася до свого відображення:
- Хто зна, може це я беру солом’яного парубка!
Василь все частіше потрапляв їй на очі. То в коридорі зачекає Надію, то в дверях школи зустріне, ніби слідкував. Очі так і крешуть. Які хижі очі… Спочатку не надала значення: в одному колективі щодня. Подумалось:
- Ну і що з того? Я дівчина, по мені можна і позітхати, і почекати, і квіти на підвіконня покласти.
А за декілька днів до весілля Василь перестрів її ввечері і наважився:
- Надієчко! Прошу, не виходь за Андрія. Він тебе кохати не буде так, як я. Він звабив не одну, та й кинув. І з тобою таке буде, все життя жаліти будеш. Ну що в ньому кращого?
- А якщо я передам нашу розмову Андрію?
- А нічого не буде. Він пригрозив, щоб я до тебе не підходив, що ти лише для нього.
Надія посміхнулася:
- Можливо, я й пожалкую, зате проживу з коханим все життя.
Андрію, звичайно нічого не сказала. За весільними клопотами ця розмова забулася.
Маленька родина
Гучного, веселого весілля у них не було. Все було статечно та скромно, і відзначили його в школі. Ні Андрій, ні Надійка власного житла не мали. А школа – це їх спільний дім і спільні друзі.
Колеги зібралися, накрили святковий стіл, чим могли. Молодих обсипали зерном, побажали довгого і щасливого сімейного життя і багато діток.
Надія, як заведено, цілувалася на очах у всіх і соромно не було. Лише палала рум’янцем та тулилися до плеча свого чоловіка – тепер на все життя її половину, даровану Богом.
Раз по раз нашорошено зоглядалася на всі сторони. Все може бути. Боялася, що Василь тихий-тихий, а якусь вигадку може втнути. Та на весілля він не прийшов і Надія заспокоювалася. В неї ніби перелився настрій Андрія, і все думала:
- Це вже зовсім інша я і Андрій інший. Ми тепер – маленька родина. Про дітей не думалось, бо це ж не відразу. І вона в своїй весільній сукні світилася від сьогоднішнього щастя і сама собі потихеньку заздрила.
Відтепер – це щодня їхнє родинне свято.
Сільрада надала їм невеличкий будиночок, як для молодої родини вчителів. Насправді це була маленька хатина на дві кімнати, майже крихітні. Та це було не важливо. Віднині це їхній дім, де створювалася їхня родина.
Відчувалося, що тут давно ніхто не мешкав. Тому докласти молодих рук є до чого. А працювати Надія вміла. Тут було все ніобхідне для життя на перших порах. Маленькі віконця в рушниках павутиння позирали на річку. Біля хати – маленький клаптик землі з лапастими бур’янами, майже по вікна. То ж найперше вирвали їх з корінням, звільнили два вишневих деревця, що вже поцяцькувалися ягідками. І врятували молоду розлогу яблуню під самим вікном.
Удвох з Андрієм до пізна вимітали павутиння, пилюку та вимивали повсюди. Втомлені, замурзані та щасливі. Цілуватися було так приємно. І провалилися в сон…
На вихідний зійшлися колеги, побілили хату з середини і знадвору, підвели, підчорнили призьбу. І хатина засміялася, стала схожа на охайну сільську молодицю. Подружжя щиро дякувало за таку безкорисливу та від душі допомогу.
- «Гуртом добре й батька бити», - підбив підсумок зробленого Іван Григорович.
Потім на подвір’ї накрили стола тими гостинцями, котрі наготувала кожна господиня. І входини відбулися. А як же без входин у такій справі.
Знесли квіти в горщиках, щоб веселіше було в хаті, поділилися зайвим кухонним начинням, бо в чомусь же готувати їжу треба. Навіть для жарту принесли рогача, аби було чим чоловіка ганяти. Сміх та й годі. «Хімічка» пілочки на долівку настелила. Навіть ситчику купили:
- Ну а постіль вже сама пошиєш.
У сільраді отримали карточки на вугілля, дрова, керосин. Андрій домовився із батьками учнів і привіз все додому. Яким це важливим вважалося – додому, родинні клопоти. Все в новину, все в радість.
Поки тепло, Андрій із сусідом пересипав старий очеретяний дах.
Яка гарна їхня хатинка! Надія відразу полюбила її. Молода господиня все хотіла зробити найкраще і чим швидше навести лад.
Андрій кепкував над її бажанням обсадити обійстя квітами. Всеньку весну, літо й осінь вона пестила квіти і ті відповідали їй своєю прихильністю. Хатинка була як у віночку. Часто приносила оберемки квітів до школи, щоб прикрасити клас.
А для Андрія в усьому повинна бути практичність. Квіти, звичайно, це краса, та чому не вирощувати побільше овочів. То ж сам розбив грядки на городі. Навіть біля школи з учнями насадив ягідники. Та лише з’являлися ягідки, діти їх геть обносили ще зеленими. Топталися так – одні штурпаки залишалися.
Колеги по-доброму відгукувалися про молоде подружжя і дивувалися вправності молодої господині:
- От золота бджілка! Така ще молода, а як у неї все ладиться. Повезло нашому Андрію Львовичу. Знав, кого вибирати.
Надії вечорами ще купу зошитів треба перевірити, та й прочитати нову книгу намагалась. Без цього не могла довго заснути.
Чоловік дуже ласий до її тіла. Аби тільки наодинці застав. Стискав у обіймах, похапцем намагався роздягнути. А що вже до ночі…
Вона ще соромилася, стримувала його палкі бажання, майже відбивалася, якось не до цього.
Тоді Андрій ображався:
- Що, знову у моєї милої фрау голівка болить?
А їй просто хотілося відпочити.
Не встигла й отямитися, як замлоїло, замарудило. Зміцніла тілом, як горішок, що достигає в своїй кожушині. Налилися і потяжчали груди, підпухли вуста. Ой, як це подобалося Андрію, він би цілував її щохвилини. Почав ставитися до неї ніжніше, якось по-іншому.
Навіть не вірилось, що вона так швидко завагітніла, а ніби нічого особливого й не було поміж ними. Так просто любощі ночами.
Василь часто проводив Надію жалісливим і водночас захопленим поглядом. Декілька разів пробував підійти, але не насмілювався. А про що вже говорити?
Для нього жадана, кохана, але така далека і чужа. Якби щось можна було змінити. Він захлинався від їхнього кохання і щастя. Піднімалася така хвиля ненависті до Андрія, що аж голова йшла обертом, аж до темені в очах. Відвертався, щоб не бачити, як той зводив Надію по приступцях ґанку школи, ледь підтримуючи.
Ті полум’яніли вдвох просто від сонця, від кохання і від майбутнього батьківства.
Надія погарнішала і якесь м’яке світло йшло від неї. Ось вона йде, підтримуючи руками живіт і разом з тим захищаючи свою дитину. Несла в собі найпрекрасніший плід. Сторожко, обережно. Аби не схитнутися, не впасти, не завадити щастю, яке жило в ній.
Можливо це і є світло материнства.
А далі все як і має бути…
Життя триває…
Світла і тепла рання осінь. Уроки в школі скорочували в часі, бо необхідно було допомагати колгоспові. Старші учні та вчителі розсідалися в надіслані автівки – «полуторки».
Перед тим кожен вчитель перевіряв, чи тепло зодягнені, чи немає хворих, чи взяли відра. А на току величезні кучугури звалених качанів кукурудзи. Їх слід було перебрати, обірвати листя. Ну хлопчикам це за виграшки. Обстрілювали один одного качанами через кучугури, щоб вцілити. А дівчатка розбігалися, коли з кучугури вибігало мишеня. От вереску…
Під кінець осені – сірий нудний дощ. Надія підкручувала гніт гасової лампи, закутувалась з головою в ковдру і сиділа, прислухалася, що відбувається всередині її лона. А дитина легенько штовхалася і це незвичне відчуття накривало її хвилею очікуваного щастя материнства. Прикладала руку Андрія до себе і завмирала.
А вранці знову сумні вікна, сумні гілки дерев і від цього стає сумно взагалі.
Нікуди не хочеться йти, не хочеться нічого робити. Але уроки і діти не чекають.
Весна підходила так швидко: ще глибокий по вибалках сніг, вночі морозець, а після обіду – лагідне сонячне проміння наповнює передчуттям скорого тепла. На горбочках під цим теплом сніжок тане, водичка дзюрчить і стікається до річки веселими тонкими потічками. У себе на столі в класі Надія побачила букетик пролісків.
А далі з кожним днем оживає природа. Земля починає зігріватися, просинатися, відтаювати після зимового сну. Голуби ходять по калюжах, п’ють воду, високо задираючи витончені голівки, і чистять пір’я.
Весна повністю обіймає довкілля. Все наливається силою, вибухає зеленими бруньками та ніжним цвітом. Тут вже і про город час подумати.
Андрій просив її менше «копирсатися» в землі, поберегти сили, аби не зашкодити дитині, бо вже ось-ось і вона вибухне брунькою.
Та куди там.
Надія залюбки наводила лад на городі, сіяла свої улюблені квіти і вигрівалась на сонечку.
Під вечір всередині неї щось зірвалося болем, різонуло, ледь не втратила свідомість. Закричала від того болю, із ляку, що теплі, мокрі цівочки – побігли по її ногах.
Добре, що Андрій був поруч. Він і сам перелякався від того, що не знав, як бути далі і чим допомогти їй.
- Я ж просив тебе поберегтися. До чого ж ти не любиш слухатися.
Обережно підтримуючи, майже на руках, повів Надію до лікарні.
А вона всю дорогу, прикриваючи руками мокру пелену, старалася не стогнати і не кричати та все заспокоювала чоловіка:
- Це нічого, Андрійчику, це минеться ти лише не кидай мене одну там в лікарні. А що зі мною там будуть робити? Я так боюся.
А вранці Надія народила доньку.
Недолюблена дитина
П’ять років подружнього життя пролетіли, як і не відчула. Тільки зіп’ялася на ноги Любонька, як народилася Софійка. Першу доньку назвала вона іменем своєї мами, а другій дав Андрій ім’я своєї мами.
Надія металася між дітьми і роботою. Через кожні три години відпускали годувати материнським молоком меншу. Ні ніг під собою не відчувала, ні часу над собою. А що вже виспатися хотілося за всі роки.
Андрій намагався допомагати, але вважала, яка з чоловіка поміч біля дітей. А вночі взагалі закривався в іншій кімнаті, щоб гарненько виспатися перед робочим днем.
Потихенько все вирівнювалося, діти підростали, вже й Софійка на ніжки стала. Андрій вже більше з ними займався, водив їх на прогулянку, поки вона поралась вдома. Надія дихала своїм коханням, як повітрям – спокійно і глибоко. Вона ділила любов між дітьми і чоловіком. Всім порівно. Та виявилось цього було замало. І це життєва помилка кожної молодої мами.
Андрій не полишав своєї мрії:
- Надійко! Ну давай синочка народимо, а то ці красуні виростуть, вийдуть заміж, десь у світи подадуться, а нам на старість хто води принесе, догляне.
І все тісніше пригортався, змушував її стати лагідною, бажаючої його жаги, бо лише із спільного бажання в любові може бути син.
Та Надія аж відбивалася:
- Андрію! Та де там старість? Ще он цих слід до розуму довести, виростити, вивчити. Дай хоч трішки відпочити, прийти до тями. Я ще не оговталася повністю. Думаєш з малими дітьми так просто. Думаєш народив, а далі самі ростимуть.
Він підсміхувався:
- Що, в моєї милої фрау знову голівка болить?
Відчутно ображався і розслаблював обійми.
Як потім вона пожаліла, що за втомою не відчула його бажання бути з нею.
Ніби холодочком повіяло між ними. Андрій то на роботі затримувався, то з чоловіками частенько засиджувався за бесідами.
Надія спочатку не надавала значення цьому, бо з ранку до вечора не було вільної хвилини. Аж поки все не вийшло на люди.
Колектив у школі маленький, всі, як на долоні. То одна, то інша вчителька підкликали її в коридорі після уроків:
- Надіє Петрівно! Ви б приглянули за чоловіком, а то люди багато чого говорять. Він зустрічається з фельдшеркою – своєю давньою знайомою. Вони раніше кохалися більше року і до весілля ніби йшло. Та потім Андрій Львович вибрав вас.
- Поки знаємо ми, вчителі. Коли дійде до дітей і батьків, то ганьби буде вдосталь. Приструніть, чого ходити десь, коли вдома молода жінка і дрібні діти.
Чи вірити, чи не вірити людям? Але, якщо такі пересуди йдуть, то напевне, щось є. Краще вже з’ясувати самій.
Надія не раз збиралася поговорити з чоловіком, та ніяк не могла наважитися. Ну, як запитати? Адже сама не бачила, а відстежувати не піде, хоч і сказали, де вони зустрічаються.
Отак в роздумах і мовчанні минула зима. Андрій, ніби нічого не сталося, горнувся до неї, обіймав, та Надія вдавала, що заснула.
Час ішов на весну.
Але, як кажуть поміж людьми: все, що таємниче, обов’язково стане явним.
Почали відверто говорити, що коханка Андрія носить його дитину. Надія так, щоб зустрічатися, не зустрічалася, але здалеку бачила ту жінку. Все сподівалася, що Андрій сам розповість, перепросить і вона, хоч якось, зможе його зрозуміти.
Андрій став спокійним, більше бував вдома, старався щось робити по господарству, навіть рівчак почав розкопувати, щоб збігала вода, хоч земля ще була промерзлою. І вона сподівалася, що все владнається.
Цілий день його не було на роботі, та й додому не з’являвся. Вже зовсім по темені прийшов. Довго мовчки топтався в сінях. Надія відчинила двері з’ясувати, що він там робить.
Ну а далі вже нічого не можна було збагнути. Андрій тримав на руках згорток з дитям і як заклякнув:
- Не так, Надійко, я хотів сина. Мене пробачити не можна. Але спробуй пожаліти.
Стояв і боявся переступити порога. Дитина заплакала і він автоматично зайшов до кімнати, поклав згорток на ліжко.
Зняв курточку і як висповідувався:
- Нехай мене Господь простить за гріх, що я вчинив. Ледь своїх дітей не кинув та ось і тобі ще дитя приніс. Якщо не приймеш, то подамся з ним безвісти, бо не знаю, як вчинити.
Катерина тиждень як народила, покликала мене і сповістила, що це мій син і я винен у всьому.
І тепер це моя турбота і я повинен забрати дитину. Написала відмову і там вказала мене, як батька. А дитина слабенька, в чому лише душа тримається. То ж тиждень потримали в лікарні, а далі – мені в руки. А що мав робити? Як віддавати в сиротинець при живих батьках? А що так трапилось, і твоя вина.
Надія зірвалася на крик:
- В чому моя вина? Що я втомлювалася ці роки так, що тільки про сон мріяла. Діти – не забава, а постійна турбота про них, а не тільки про себе. Де ж Катеринин і твій розум був? Дитині материнське молоко потрібно.
- Ось я й прийшов до тебе. Прости, рідненька. Де двоє, там і третє виросте. В тебе серце добре, дітей ти любиш. Якщо не приймеш, то вихід буду шукати сам. Надійко! Я ж пропаду без тебе з дитям. Пожалій хоч не мене, а цю крихітку, - і впав на коліна перед нею.
Надія притисла до себе цю нерозумну кучеряву голову і вони плакали вже вдвох.
А щоб діти зайве не питали і не пояснювати, звідки беруться так швидко діти, то по домовленості Надія сповістила, що дитину вони усиновили, бо хлопчик хворий і нікому не потрібен.
В очах доньок не дитяче здивування:
- Як нікому не потрібен? Адже у кожної дитини повинні бути мама і тато, котрі її люблять.
Надія пригорнула дівчаток до себе.
- От ми і вирішили, що в Сергійка будуть і мама, і тато, і сестрички. Він ще такий маленький і ви його любіть, як рідного.
Дитя виходжувала тяжко. Ні колеги, ні сусідки не розуміли її. То ж по всьому мовчанки було ще більше.
А тут ще й Василь масла у вогонь підливає:
- Надієчко! Я ж тебе попереджував, та ти, як сліпа і глуха зі своїм коханням. Ну і що тепер робитимеш? Дівчат раніше осуджували: «в пелені принесла», а Андрій чому чужу дитину тобі на руки скинув?
Надія відвернулася, бо й без того рана болить.
- Хоч ти, Василю, не муч мене. Нема кому пожаліти, бач, як життя не жалує. Так, я пробачила, бо в мене діти, і цього немовляти жаль. Чужих дітей не бува.
Той насупився, як хмара на дощ:
- Пробачай, пробачай! Ти ще не раз пожалкуєш і мої слова згадаєш. Та й будеш каратися з цієї дитиною, бо вона від зради народилася. А це так просто не забувається. Ростиме, а ти зраду бачитимеш.
Серцем дитя вона не змогла прийняти. Хто має право осудити її. Лише було безмежно жаль цієї хворобливої крихітки із худеньким зморщеним тільцем.
Записали Сергійком, Андрія батьком, а Катерину таки матір’ю. Бо дитина, коли виросте, то буде питати, хто його мати.
За літо хлопчик трішки вигрівся, поправився. Доньки бавилися з ним, колисали, коли пхикав, але з примусу. З настанням холодів Сергійко почав хворіти знову. І травами відпоювала, і в травах викупувала, і годувала вчасно, і доглядала дбайливо. Лікарка з амбулаторії кожного дня приходила.
Андрій часто вечорами брав дитину на руки, ходив по хаті, щось муркотів собі під носа. Та тільки Сергійко починав плакати, клав його у ліжечко і знічено виходив. Здавалося, що слідом за ним виходить і його вина.
Не прижилася дитина на цьому світі. Все плакав і згасав Сергійко. Так і схоронили Божу душу, яка не зазнала ні добра, ні щастя на своєму короткому віку, і нікого на цім світі не образила.
Любонька після похорон ввечері притислася до Надії:
- Мамо! Сергійко помер, бо ми мало його любили? А що, і ми помремо, якщо ви з татом перестанете нас любити?
Ой як боляче вдарили ці слова, аж схитнулася. Як таке недитяче відчуття болю визріло в її дитячому серці? Софійка й собі почала схлипувати. Заспокоювала малих, обціловувала їх рученята, голівки, а в самої сльози капотять.
І для себе, як вирок:
- Недолюбила…
Надія з цієї туги і пожалітися на своє нерозважне життя поїхала до мами. Хто ж розведе біду руками, як не рідна матінка? Повкладала дітей і вони довго гомоніли. Вихлюпувала свою образу на Андрія, невдоволеність душі таким коханням, на втому і безкінечні домашні клопоти.
А мама у відповідь:
- У житті, доню, все трапляється. Я терпіла, і ти терпи, бо в терпінні все життя жінки і матері.
Арешт
Життя нікого не милує, за все зроблене потрібно відповідати.
Як би там не було, та Андрій якось надломився, ніби й зростом поменшав. Став більш мовчазним. Винувато опускав очі, довго не насмілювався обійняти. Хапався допомогти Надії в домашніх справах. Намагався хоч якось загладити скоєне ним. Вона відчувала цю хвилю покаяння і чекала, коли зможе все забути.
Почало все налагоджуватися. Час згладжував пережите, відходили біль і образа і вони обоє відтаювали серцями.
Адже та любов, що жила поміж ними, не проходить і не забувається. Хоч мовчки, хоч і відверталися в різні боки, та постіль одна – сімейна.
Надія пробачила, попробувала забути. Ох, це жіноче серце, яке ладне всіх і все пробачити, налагодити в родині. Бо, перш за все, слід про дітей думати.
А потім, як друга молодість прийшла. Ходили знову стежками парку, милувалися глибокою просинню неба. Тремтіла під ногами золота осінь. Навіть крадькома цілувалися, а раптом хтось помітить. Адже миритися так солодко. І обійми ті ж, і пестощі ті ж, але по-іншому.
Андрія затвердили завучем школи, то ж справ додалося. Він здійснював свої бажання, задуми: зробити школу другою домівкою для дітей, до якої б вони ішли із задоволенням.
Особливо діти чекали уроку військової справи, де вони відчували себе захисниками своєї Країни. Після уроків збиралися за школою, збудували тир, для старшокласників організували гурток «Ворошиловський стрілець». Особливо їх тішило, що тримали гвинтівку, хоча і навчальну, і вчилися стріляти. Діти мужніли…
У Надії також ладилося в школі. Дали класне керівництво і вона відвідувала невстигаючих учнів, знайомилася з батьками, намагалася вирішувати їхні проблеми.
Вечорами читала захоплюючі історії для дітей. Андрій клопотався по господарству чи перевіряв зошити з математики. Далеко за північ прикручували гніт гасової лампи і спокій обіймав цю невеличку хатину. А про що можна було ще мріяти?
Так було добре, аж страшно. Надію охоплювало якесь відчуття: ось-ось все добре закінчиться. Хіба може щастя та любов бути вічними?
А недавно примітила: прямо перед вікном вже другий день всідалася ворона, крутила головою на всі боки, каркала. Відлітала і знову прилітала. Сяде на гілку, схилить голову і дивиться у вікно.
Надія стенула плечима – сидить, нехай сидить, доки не набридне. А в самої підступало передчуття недоброго чи біди.
Якась тривога ні-ні, та й стисне серце. Та ще ця птаха перед вікном, чого саме тут і так уважно позирає на неї. Не на добро.
А весна в самому розпалі. Все навкруги квітло і раділо життю.
Учні, як пташенята, гасали на перервах, наближався кінець навчального року. Це – дітям канікули, а вчителям – перепочинок, аби підремонтувати приміщення школи і відпочити самим.
Те, що трапилось, – навіть не можна було назвати громом посеред ясного неба. Це просто був такий жах, від якого заціпеніла і завмерла вся школа.
На подвір’я школи в’їхав «чорний воронок», так називали цю страшну машину в народі. Люди у військовому пішли до директора, а потім зайшли в клас, де йшов урок математики.
Все було, як у німому кіно. Під конвоєм вивели Андрія Львовича, запихнули в машину. Діти бігли слідом, аж до воріт школи.
Надія вибігла на дитячій галас, лише встигла побачити його опущені плечі, руки за спиною.
Ні кроку не могла більше ступити, ні крикнути, аби обернувся. Та де там – машина вже далеко. В голові запаморочилося, вона хапалася руками за бильця ґанку і втратила свідомість.
Прийшла до тями в кабінеті директора. Колеги допомагали їй зібратися із силами, дати усвідомити те, що нині трапилося.
Директор зібрав вчителів. В його руці тремтів якийсь папірець. Повідомив, що Андрій Львович арештований як ворожий елемент, який на уроках військової справи агітував за підготовку до війни.
Забилася, як равлик у мушлю, і не мала сили звідти вибратися. Не хотілося ні бачитися, ні зустрічатись, ні говорити ні з ким.
Сплакала свої очі, сплакала наодинці. Вже й сліз не стало, тільки туга вихлюпувала з них, як з самісінького дна криниці. А ночі довгі та чорні, коли хочеться голосити, битися головою. Та німіла, зціплювала зуби, стулювала вуста і німіла.
Колеги ніби й жаліли її, віталися, втискуючи голову в плечі, немов хотіли залишитись непоміченими. Шепотілися, що хтось із своїх таки написав доноса. Чи щоб місце звільнити для себе, чи злобу втішити.
А дехто дивився з-під лоба:
- Диму без вогню не буває. Так просто не арештовують.
Як цвяшки заганяли їй в душу.
Декілька разів вечорами заходив Василь. Побачивши дітей, пожалкував, що не приніс гостинців. Надії в руки спробував втиснути квіти, та куди там:
- Чого тобі? Я ж просила не приходити.
- Подумай, Надієчко. Не повернеться Андрій додому, каторга не випустить його, звідти не вертають додому.
Може приймеш мене? Вас розведуть, бо причина важлива. А я спробую твоїм дітям добрим батьком бути. З часом ти до мене звикнеш. Треба якось жити.
В Надії навіть сердитися сил не вистачало:
- Не хочу я з тобою жити. А чоловік повернеться, я дочекаюсь. І дітям не потрібен інший батько. Не сором мене перед колегами, забудь сюди дорогу. Не вистачає, щоб у селі почали мене славити. Не приходь!
А тут до всього відчула, що знову вагітна. По всьому, буде хлопчик, якого так хотів Андрій. Ось тобі й посмішка долі…
Та треба було жити, щодня ходити до школи, де учні принишкли, ніби співчуваючи її біді. Була вдячна цим світлим душам, що розуміли більше, ніж дорослі і, як могли, жаліли її.
Життя триває…
Андрія засудили на десять років таборів без права переписки. Навіть не повідомили, куди його відправили. А невідомість – страшніша за все. Десять років – це ж ціла вічність з життя.
Кожного дня боялася, що також можуть забрати і її, розгромити, розірвати маленьку родину.
Для себе вирішила, якщо не дозволено листуватися, то все одно писатиме йому.
Щовечора вона вихлюпувала свій біль, своє кохання і чекання. Складала лист трикутником і ховала в потаємне місце. Ховала далеко, щоб не знайшли діти, а особливо перевіряючий уповноважений. Він регулярно, раз на тиждень з’являвся без попередження, і щоразу нагадував, що вона під наглядом, як дружина ворога народу. Особливо полюбляв навідуватись вечорами, по-господарськи розсідався за столом, чекав, поки його пригостять вечерею. Можливо, ще якісь думки у нього були, та Надія завжди тримала біля себе дітей. Посадить їх на ліжко і ті сидять, чекають доки дядько піде.
Той оглядав прискіпливо її оселю і насміхався:
- Що це так бідненько у тебе? Ви ж інтелігенція. Невже нічого не надбали? Та й пригощаєш ти не від серця, не гостинно. Дивись, а то й ти можеш загриміти за ним слідом. Шануйся і дякуй владі, що так обійшлося.
Після перевірок уповноваженого довго відсиджувалась, тамуючи серцебиття.
- Господи! Дай силу витримати. Відведи біду. Адже так мало сил триматися і так багато необхідно, щоб витримати.
А потім народився синок, назвала Леонідом. У черговому листі повідомила про цей особливий подарунок долі. Що вона тримає на руках його кровинку і свою надію. І сховала листа знову.
Надії стало і легше, і складніше. Синок утішав і розраджував, та потребував все більше уваги. Весь час віддавала йому. Пестила, гойдала і ніби Андрій був поруч. Доньки навіть ревнувати почали. Менше слухалися, самі гралися, коли плакав намагалися вибігти на вулицю.
Розуміла, що це дитячий егоїзм, та навіть ні – це було просте бажання, щоб мама була лише для них.
Чорні роки
Коричнева чума повзла світом. Німеччина «проковтнула» західні держави і її війська продовжували наступати.
Люди вчитувалися у газетні повідомлення, сходились до репродуктора і слухали про події в світі. Приїжджі лектори з району запевняли, що наша армія могутня, кордони міцно захищені, ворога на нашу землю не допустять. Вірили! Та тривога тягучим туманом висіла над людьми.
Поспішали зібрати хліб, виходили на допомогу всі, навіть діти підбирали із стерні колоски. На току жінки до темряви перевіювали зерно, старшокласники відвантажували його на елеватор.
Вночі вигоріло пшеничне поле. Це явно скидалося на диверсію. Не могла рука хлібороба піднести вогонь і знищити збіжжя. Чоловіки ночами сторожували поля.
Вдень по радіо сповістили, що ворог перейшов наш кордон.
Розпочалася війна. Отак велика біда прийшла до всіх.
Багато чоловіків із села забрали на фронт. Призвали і двох вчителів, ще здатних воювати.
Пізно ввечері зайшов Василь:
- Надієчко! Радість моя і печаль, зранку і я на фронт. Може й не повернуся, то хочу покаятися, не можу більше носити в собі. Це я написав доноса на Андрія від образи, з лихого серця. Як щось зірвалося в мені. Думав, що ти будеш моєю. Я ж кохаю тебе скільки літ, хоч надію мені залиш.
- І ти називаєш це коханням? Ти ж і моє життя понівечив, і дітей осиротив моїх. За віщо ти відібрав у Андрія життя? Те, що ти зробив, на попілець спалить і твоє кохання, і життя спалить. Навіть попілець від нього розвіється. А моє кохання житиме і я дочекаюся Андрія.
Василь міцно схопив її руки в свої:
- Спробуй мене пробачити, ти ж умієш прощати. Я добре пізнав, що кохати тебе – це біль і щастя. З тяжким серцем прощаюся. Молю, хоч колись згадай мене.
Надія вирвала свої руки з рук Василя, хотіла відійти від нього. І тут якась чорна невідворотна хвиля накрила її всю. Зопалу, нічого не розуміючи, десь з глибини цієї хвилі вирвалося:
- Будь ти проклятий! – і втратила свідомість.
Прийшла до тями і перелякалася. Що ж вона наробила?
Не кидайте слів прокляття ні в кого, навіть у найбільшому гніві. Бо ці слова повернуться у вашу долю. Від цього не відвернутися. А камінь вже кинуто…
Через багато років Надія згадає ці слова і час, в який вони сказані.
Більше в житті Надія ніколи Василя не бачила. Чи на війні десь загинув, а якщо залишився живим, не смів сюди повернутися.
Кожного дня люди збиралися на подвір’ї школи і чекали нового повідомлення. Залишені міста та села, ворог топче їхнє життя. Навіть діти подорослішали, менше пустують на уроках, на перервах не гасають коридорами, тримаються кучки:
- Надіє Петрівно! А що буде далі? Це ж Гітлер може й сюди прийти. Ви ж німецьку викладаєте, то розкажіть нам щось.
А що може вона сказати, як їм роз’яснити? Сама налякана і з острахом вслухається в повідомлення. І так щодня…
Скоро і радіо замовкло. Чи стовпи впали, чи дроти перебиті.
А потім біда прийшла і в їхні домівки. В село зайшли німці з румунами.
Йдуть по двоє-троє вулицями, гребуть чобітьми пилюку. На шиях автомати висять, як ярма на скотині. Руки на автоматах, звисають каски аж на очі. З-під них очей ні в одного не видно.
По дорозі завертали в двори. Ногою якийсь вдарить у фіртку, обдивляються навкруги, понишпорять в хаті. І, незважаючи на переляк господині, висмикнуть пучок моркви чи в каску нарвуть яблук. Надкусять і викинуть – кисле.
До Надії румуни зайшли на подвір’я, переловили курей, котрих змогли спіймати, та й пішли, бо хата виглядала так бідно. Було відразу зрозуміло – брати більше нічого.
Через деякий час до неї зайшов німецький офіцер з поліцаєм. Вони подивилися по хаті. Німець відмітив:
- Як бідно живуть ці «русише швайне». І наказав, що вона зобов’язана навчати і далі дітей – селюків німецької мови. Бо вони повинні на все життя зрозуміти, що таке Дойчланд (Das Deutschland- Німеччина) і Орднунг (Die Ordnung-порядок)
А вона за це нехай буде вдячна німецькій владі. Совєти відправили її чоловіка в табори, а їй дарується право вільно жити і служити великій Німеччині, бо вона знає мову непереможного німецького народу. І пообіцяв, що після повної перемоги над совєтами, якщо вірно буде служити, то зможе поїхати до Німеччини.
Надію на примусові роботи не виганяли. Але наглядач суворо слідкував, аби всі діти були у неї на уроках. Цим наглядачем виявився її не дуже здібний учень. У німців він служив поліцаєм і з єхидною посмішкою озвучив свою зверхність:
- Ну що, Надіє Петрівно, тепер я буду у вас перевіряти знання. Ферштейн?
Для занять виділили одну велику кімнату в господарчому домі. Школу німці зайняли під комендатуру.
Налякані діти розсідалися на чому було, бо парти порубали протоплювати грубу в комендатурі.
Надія читала їм казки, розповідала різні історії, завчала з ними розмовні тексти, щоб легше орієнтуватися. Коли не було наглядача, то писали диктанти, займались математикою. І так цілий день.
Зранку наламає гілочок сухої вишні, вони покиплять в каструлі та чайнику, додасть цвіту липи, як вдома робила мама. І діти п’ють гаряче. Це й зубки збереже і від простуди захистить.
Такий напій настоїться, стає густо-вишневого кольору та приємного аромату. А ще хто картоплину в «мундирі» має, чи окраєць хлібця, покропленого олією та здобреного сіллю, то між усіма ділили, бодай по дрібочці.
В холодну пору протоплювала кімнату, де навчалися, рубала дрова та приносила воду на чай.
Матері приходили після роботи, мовчки забирали дітей. І в цьому мовчанні відчувались чи то неприязнь, чи осуд. Надія намагалася зрозуміти, та все ж було боляче.
Та десь глибоко в душі вони були вдячні Надії, що діти доглянуті, в теплі, та й чайок не зайвий.
Головне для всіх – вижити.
Спасіння – городина, над якою тремтіли від посіву і до збирання. А взимку – це качани кукурудзи чи буряки, що непоміченими залишалися під снігом. Зовсім уже мерзле збирали собі.
Колгосп оголосили «трудовою общиною» і на трудову повинність виганяли всіх ходячих. Наглядачі румуни, незважаючи ні на що, вимагали виконання норми. Слідкували, щоб менше перепочивали і суворо перевіряли, щоб зібрано було до качанця. «Ніхто не має права покидати місця роботи, ніхто не має права нічого брати з общини без дозволу префектури» - такий наказ був доведений старшині «трудової общини». Тому, після роботи був ретельний обшук, аби ніхто не сховав, бодай, бурячину.
А що можна зробити безправним жінкам? Зігнуться і працюють. Крик і батіг завжди над ними.
Трудова повинність не минула і Надію. Раз на тиждень румун приносив клунок брудної білизни. Їй доводилося прати, носити до річки прополіскувати. Синіли і дубіли руки. Влітку, коли тепло, то носила прати на річку. Намилювала таким смердючим румунським милом, що із рук довго вивітрювався запах. А потім білизну відбивала прачем на камінні, довго виполіскувала. Вода текла по камінцях, тихо жебоніла і заспокоювала.
Вечорами запалювала каганця із конопляною чи суріпковою олією, гніт ледве блимав, чадів, осідала кіптява. Та навіть слабеньке світло все ж освітлювало стіл, де вони вечеряли. По стінах перебігали хиткі тіні.
Тремтіла до самого ранку. Їх хата край села, може хтось і забрести. Вона готова була захистити діточок, закрити своїм тілом. А заради цього ладна була і коритися, бо кожного дня пошепки переповідали, кого в комендантську годину підстрелили, кого заарештували.
Їм всюди ввижалися партизани. Щоденні облави йшли селом.
Діяв німецький порядок – Орднунг. За розпорядженням Претури (сільська управа) всі повинні мати спеціальну перепустку, видану префектурою.
На її підставі і за пашпортом можна було роз’їжджати не далі двадцяти кілометрів від села, в якому проживають.
Після дев’яти годин вечора діяла комендантська година, стріляли без попередження. Село ніби вимирало, ніхто не відчинить дверей і не впустить в домівку.
Всюди заборони, страхи, страти…
Що робить з людиною страх! Сидить в ній глибоко отой хробак і гризе зсередини. І людина вже не цільна. А стає її свідомість, як в дірочках, крізь які навіть розум кудись витікає і залишається тільки упокорення чиїйсь злій силі.
Дітей нікуди самих не випускала, тільки брала з собою. А якщо доводилося в який день залишати, то наказувала-перенаказувала при першій небезпеці ховатися в погребі за діжками.
Бог милував. Поки всі негаразди і страхи обминали її родину. Зварить затірку, лемішку чи кулешику, та й на день перебитися. Добре, хоч городину не відібрали, видно не до неї було.
Надія намагалася ніде дарма не ходити, ні з ким не ставала на перемови. Зважувала кожне слово.
Чула від жінок, що трапилося за день, як лютують румуни на полі, але мовчки відходила. Краще зайвий раз не попадатися на очі окупантам.
За цей час Надія зненавиділа німецьку мову.
Мова цілого народу стала мовою світового ворога.
Це тяжко сприймалося. Хоча якоюсь мірою вона усвідомлювала, що ця мова допомагала їй врятувати дітей і себе, підтримати своїх учнів.
У цей неймовірно страшний час Надія хотіла вижити і робила все можливе.
Та сталася подія, що розсіяла страх людей і обнадіяла.
Зненацька посеред тиші – раптом такий рідний, знайомий, навальний голос Левітана:
- От Советского информбюро…
Наши войска начали наступление на фронтах…
Знявся страшенний переполох і лемент. Німці вискочили з комендатури і обступили стовп.
Офіцер зірваним від несподіванки голосом заверещав:
- Фойер! Фойер! Шіссен! Фойер!
Люди дивилися, як розстрілювали репродуктор. Розстрілювали, як людину, аби вцілити, відняти життя.
Офіцер задоволено ляснув хлистом об чобіт і вигукнув:
- Капут! Яволь!
Люди розходилися, ховаючи сльози радості в очах. Вони таки добре зрозуміли, що йшов наступ наших військ по всіх фронтах і їх скоро визволять.
Ночами виходили з домівок, слухали далекий грім і бачили зарево, а далі все чутніше – кононада артилерії. Ось-ось!
Німці метушилися, як прусаки. Все, що мало цінність, вантажили на машини. Навіть корівок забрали, хто не встиг заховати.
А далі настав березень…
Раннє сонце розтопило сніг, рівчаками побігли струмочки. На Бузі скресла крига.
Трапилось майже несподіване – німці без бою залишили село. Ніччю пройшли наші танки, за ними – солдати.
І війна покотилася на захід.
В село до людей поверталося життя.
Мова не винна
Люди поспішали засіяти землю. В колгоспі з двох-трьох сівалок збирали одну і сіяли до темна. Жінки приводили до ладу свої оселі: все білилося, витрушувалося, випиралося. Ось і обновили рідні домівки. Діти, як мурашня, возилися то на городах, то на вулиці. Гамірно, все в радість.
Декілька днів підряд прибирали в школі, яку так розбили, розорили і споганили окупанти.
Тут роботи було не переробити. Хоча ремонту на все літо вистачить, та вимили, вичистили.
Весняні ранні дощі весело прогриміли і змили бруд із землі.
Посміхалися люди, посміхалося сонце і земля оживала.
Знову безтурботними і бешкетливими стали діти. Жаль, що тільки гратися вони тепер почали «у війну».
До Надії декілька разів приїжджав слідчий.
Розпитував, все записував, примушував підписатися на кожній сторінці. З’ясовував про неї у вчителів, односельців, навіть у старших учнів.
Так вийшло, що ніхто не сказав про неї жодного недоброго слова. Підтвердили, що Надія Петрівна весь час доглядала, підтримувала і вчила їхніх дітей. І що матері тільки вдячні за це.
Потім Надію ще двічі викликали в область. Слідчий щоразу звіряв сказане і написане:
- Всіх перевіряємо. Жоден ворог не залишиться непоміченим, всіх покараємо. А ти – дружина ворога народу, та ще замарана в служінні німцям.
Надія спробувала виправдатись, та слідчий махнув рокую:
- Сідай! Знаю, тебе змусили, але ж ти вчила дітей німецької мови, мови нашого злого ворога.
Виписав довідку, що з неї знято підозру.
- Дякуй людям села, що тебе пожаліли. Іди і навчай дітей далі.
Знову перше вересня.
Скромно, та все ж святковий день. Всі зодягнені в те, що збереглося з довоєнних років. Не гримів духовий оркестр, але все одно відчувалося свято.
Надія, як завжди, принесла цілий оберемок квітів, заквітчала клас. Адже такий день – перший день навчання після війни.
Зайшла в клас і звично привіталася:
- Гутен таг, майне лібе Кіндер!
Після цих слів, мов зірвався клас. На неї полетіли декілька картоплин, цибуля. На стіл влучила крашанка і розбилася прямо перед нею.
А учні кричали:
- На! Яйка, млеко, хочеш? – і знову кидали.
Надія з несподіванки відступила до дошки, каблуком вдарилася об плінтус і впала.
Клас принишк. Від несправедливої образи і від болю в коліні вона несподівано для себе розплакалася.
Просто не могла стриматися.
Збирала розкидані по підлозі овочі, ледь піднялася. Вже крізь сльози:
- Діточки, милі! За віщо ви так зі мною? А овочі краще з’їжте вдома, бо нерозумно так розкидатися їжею.
Розуміла – діти не винні в своїй жорстокості – майже в половині родин не повернулися батьки з війни. Та й вони самі натерпілися. А тут знову німецьку вчити.
То ж ненависть перекинулась на неї.
Вийшла з класу, відвернулась до вікна і спробувала заспокоїтись. Діти сиділи тихо і жоден не пішов з уроку.
А далі неприязнь дістала її дітей. Доньки відмовлялись йти до школи, де їх обзивали «німкенями», а Льончик хлюпав розбитим носом – побили сусідські хлопчики. І вже крізь сльози:
- Мамо, а мене «фріцем» дражнять. Хіба ми винні, що німці тут були. Чого тебе тепер так в школі не люблять?
Надія стиснулася в грудочку, ніби боліло все всередині неї, заспокоювала дітей:
- Все мине, мої ріднесенькі, все забудеться. Ніхто ні в чому не винний. Треба навчатися прощати. А що так називають, то це поки у них біль затихне. В багатьох рідні не повернулися.
Але я мушу і буду викладати німецьку мову. Шкільну програму ніхто не змінював. Я – вчителька.
Надія боролася за учнів, за їхню свідомість, пробувала робити так, щоб вони швидше забули ті страшні роки окупації. Вона ж була майже щодня з ними.
І розпочинала урок привітанням:
- Гутен таг, майне лібе!
Навіть мовчанку у відповідь сприймала без образи.
Завтра ще один промінчик, посвітлішає і потеплішає в їхніх маленьких добрих душах:
- Діти! Мова ні в чому не винна. Цією мовою багато віків розмовляв цілий народ. На цій мові пішли в світ ваші улюблені казки, безсмерті твори Гейне і Гёте.
А якщо хтось буде проклинати і ненавидіти нашу рідну мову, мову вашої мами?
З місця якась дитина впівголоса:
- То ж мамина мова, а то – фашистська.
Довгий і складний шлях до дитячих сердечок. Як просто і швидко зламати оте тоненьке деревце довіри і як складно і довго плекати його.
Помаленьку приживалося, пускало листочки і викидало бруньки деревце дитячої довіри.
Десь аж як стемніло, в хату до Надії прибігла сусідська дитина з криком:
- Надіє Петрівно! Ой, біжимо, а то тато вже маму вбиває!
Знала, що сусід повернувся з війни інвалідом, почав з горя пити і частенько з їхньої хати доносилися лайка та крики дітей.
Дівчинка налякана, схопила Надію за руки і потягнула на вихід.
Розлючений, очманілий від горілки безрукий сусід, однією рукою гамселив жінку. А та, загнана у куток, вже не кричала, не відбивалася, а лише закривала руками голову. Кричали троє маленьких.
Надія розуміла, що цю лють так просто не вгамувати. Тут треба щось таке, як грім. І раптом вона на повен голос викрикнула:
- Хальт! Іван, стій!
Він з несподіваного окрику повернувся і закляк з піднятою рукою. Надія полегшено видихнула.
- Іван! Це ж твої маленькі діти!
Чим вони завинили? Я напишу заяву в сільраду і тебе посадять. А як же вони? Отямся.
А вранці Іван з жінкою перепросили Надію, аби не турбувалася, бо вони помирилися, Іван поклявся не пиячити і не битися.
Школярі все частіше зверталися до неї, просто так, аби запитати. Вона, як і раніше, багато часу після уроків прогулювалася з ними парком.
Нарешті і вони відтаювали в усмішках:
- Надіє Петрівно! А ми від тата листа з фронту отримали. Пише, що фріцам скоро «капут».
- А мій тато з шпиталю додому повертається. Він дуже поранений був. Йому фашист ногу прострілив. Мама за ним поїхала.
Вона їх обіймала, притискала до себе і ця дитяча радість передавалася їй.
В дитячій свідомості все швидше забувається, ніж у дорослих.
У них завжди перемагає дитяча радість, непосидючість і вони знову гасають коридорами школи.
А в дорослих пережите не забудеться ніколи і спогади будуть ятрити все життя.
Роки брали своє, шкільна програма також. І кожен навчальний урок Надія розпочинала привітанням:
- Добрий день, мої любі діти!
І ті хором:
- Гутен таг, Надіє Петрівно!
Закінчився ще один навчальний рік. Для учнів – веселі літні канікули, а вчителям – трішки відпочинку. Далі розпочиналася підготовка до нового навчання.
У складі делегації вчителів району Надія поїхала на обласну серпневу нараду. Була вперше на цьому щорічному святі вчителів.
Зустрічав духовий оркестр, вітали школярі, урочисті промови, знайомства, спілкування, великий яскравий концерт – чого лише не було в цей урочистий день.
За наказом обласного відділу народної освіти їй, Надії Петрівні – вчительці звичайної сільської школи оголосили подяку за сумлінну працю і преміювали взуттям.
Це була перша, але така дорога відзнака її праці.
Вдома приміряла чобітки, трішки завеликі, але взимку дуже згодяться.
Повернення додому
Андрій повернувся в 50-му. Просто ввечері постукав, Надія відчинила двері. Хто так пізно? А на порозі в сутінках стояв старий чоловік з невеликою торбиною на плечі.
Не впізнала. Вже й чекати втомилася. Майже через дванадцять років повернувся її чоловік. Та це була лише тінь з милого, міцного та жагучого Андрія. Кинулась обійняти та він зупинив. Повечеряли, посиділи ще якийсь час, і попросив, щоб постелила окремо.
Вже вранці попорала його: помила худюще тіло у двох водах, постригла посивіле, як з дроту волосся. Принесла його старий одяг, що залишився з тих далеких часів, а в якому приїхав, винесла на город і спалила. Нехай горить разом з горем. У своєму одязі Андрій видавався ще худючишим.
Якийсь, ніби посвітлілий, він мовчки позирав на неї, втомлено схилив голову і ледь чутно запитав:
- Мабуть, не чекала, фрау? І німецьку викладала, і жива-здорова? Тебе навіть роки не дуже змінили. А я, бачиш, вже дід сивий. То як жити будемо тепер?
А що вона мала сказати, за що перед ним виправдовуватися:
- Жила, Андрію, як могла, ці роки. Заради дітей терпіла і щоб тебе дочекатися.
Андрій сидів на призьбі, вигрівався на сонечку, надсадно кашляв і так день до вечора. Хіба що спуститься помаленьку до річки, посидить з вудочкою. Та більше забував про рибу, а довго перебирав свої далекі спогади про щасливу пору закоханості на березі їхньої доброї річки. Довгі роки каторги не стерли з пам’яті цього.
А далі йшов мовчки спати. Навіть діти його не радували. А вони й не дуже заважали, бо це був зовсім не їхній тато. Тоді він був гарний, усміхнений, любив їх. А тепер вони намагалися не докучати цьому старому дядькові.
Андрій і сину не порадів – подивився, погладив по голові, та й по всьому. А Льончик, як дві краплиночки його, ні відняти, ні додати.
Надія все ж відчувала себе винною перед Андрієм, хоч і не могла зрозуміти, в чому її провина. А що, їй було легко? Скільки перетерпіла, навіть згадувати тяжко. А між ними мовчання, ніби чужі люди. І розмовляти ні про що. Лише діти щебетали до неї.
Інколи просила, щоб хоч допоміг по господарству. Вірніше, щоб витягнути його з оціпеніння. Та Андрій піднімав на неї зболені, пусті очі і цідив крізь зуби:
- Досить. Я за все життя відпрацював на лісоповалі в Карелії. Тобі і не наснилося того страху. Скільки нас залишилось в болотах, чи під приваленими деревами. Мене також привалило, бо втратив пильність, і не встиг відбігти, вивернутися. Про зустріч з тобою думав, адже на днях мали звільнити. А після – більше року ні ходити, ні сидіти. Думав – все, кінець! Я так хотів тебе бачити.
Краще б я воював, краще, навіть щоб ти похоронку отримала. А так – жінка ворога народу, та ще й німкеня. Дітей піднімати треба. Який з мене помічник. Мені навіть милостині не кинула держава за роки каторжної праці. Та ще і я на твоїй шиї сидітиму.
Терпи, фрау!
Як могла втішала, якось прихилилася до нього, спробувала обійняти. Та Андрій скинув її руки з плечей.
- Не треба, Надіє, не треба. Уже нічого не буде, як колись. Я живий мрець.
Довго вагалася, та щоб розрадити його тягучу тугу, дістала зі схованки свої невідправлені листи до нього за багато років.
Андрій насупившись, читав, все нижче схиляв голову і днями зовсім не розмовляв. Закінчивши читати останнього листа, підбив риску:
- Ну, що, цей роман в листах гідний твого кохання. Та в мене і в душі, і в тілі випалена земля, і навіть зернина не надкільчиться. Вибач! Живу залишками свого життя, а якщо точніше, то одним днем. А ти тримайся, бо дітям ти дуже потрібна. І вибач за гіркі слова недовіри.
Ніхто не відав, як було Надії страшно болісно, образливо і жаль, що спливли за водою молоді найкращі літа. Так хотілося отої чоловічої жаги, бо її тіло ще пам’ятає, як було млосно, гаряче і солодко.
У неї ж іще роки жіночності, ще й народити може.
І хто пожаліє, розрадить, дасть спокій її душі та сон вночі!
А зранку знову йшла до школи, де були складні уроки німецької мови, неслухняні учні.
Цікавились колеги, як там чоловік почувається, як здоров’я, що робитиме далі. Але ні Андрія вдома не відвідували, ні до школи не кликали. Звісно, щоб там не було, але ворог народу. Кожен тримався осторонь, насторожено. Подалі від біди. Як кажуть, «своя хата з краю», аби не впала тінь співчуття.
Незнана велика тривога висіла над усіма. Що ще може трапитись? І так біди чередою через життя. Хвороба Сталіна якось затемнила все і завмер час у чеканні. Вслухалися в радіо, вчитувалися в газетні повідомлення.
Диктор по радіо трагічним металевим голосом сповістив про передчасну смерть вождя. Таким же голосом, до якого за роки війни всі звикли, сповіщав про залишені нашими міста і втрати на фронтах.
Дітей вивели із класів у коридор, вишикували і директор оголосив жалобу по вождю народів.
Плакали всі: і дорослі, і діти, які ще не розуміли, чому слід плакати.
Плакала й Надія, бо страшно, що з ними буде далі. Звикли, що Сталін про всіх подбає і всьому дасть раду. Плакала над долею чоловіка, котрий карався нізащо за Василевим доносом більше десяти років.
Плакала за своїми втраченими молодими роками, що пройшли в тяжких випробуваннях.
Недолюблена, недоцілована. При живому чоловікові «солом’яна вдова», як шепотілися колеги.
Андрій, почувши про смерть Сталіна – прохрипів, вклавши в хрипіння залишки своєї сили:
- Здох таки кат! І він смертний. Він першим відправився на той світ. Тепер і я можу спокійно вмирати.
До чого вирвалися ці слова? Може Андрій відчував, що буде з ним. Надія умовляла не думати про лихе, втішала, припадала, як до живої рани. Про донос Василя не сказала. Цим вже нічого не зміниш. Навіщо ятрити ще більше. Через два місяці Андрія не стало. Лише фотографії, де вони молоді, гарні та щасливі.
Сплив час, заросла барвінком могила Андрія, підросли діти.
Життя триває. І щоб вирватися з цього кола жури та жалю твердо вирішила:
- Час іде, хто зна як воно складеться. Необхідно для себе вчитися далі. Без вищої освіти неможливо. Треба щось змінювати у житті, бо цих знань їй не вистачало.
Поступила в педагогічний інститут, але на відділ початкових класів. А першокласники, як квіточки, як пташенята, від них світло ллється. Та й на душі легше буде.
Вчилася заочно, двічі на рік їздила на сесії, лишаючи своїх дітей на сусідку. У неї своїх четверо, то Надійчині старші дівчата у поміч були. А спати як вкладе під одну ковдру, то не розбереш, де чиї.
Ночами писала контрольні, опрацьовувала безліч книг. Все звично.
Відчула себе впевненішою на майбутнє, ніби й помолодішала. Безкінечний вир справ, брак часу.
Отак і закінчила інститут, навіть не вірилось, що змогла витримати п’ять років. І диплом, хоч і не червоний, але завойований її впертістю і жагою до навчання. Вже вкотре собі повторювала:
- Я сильна! Я справлюся!
З нового навчального року Надії дали перший клас і вона розквітла в цьому садочку із щебету та радості.
Не одна мама, від’їжджаючи у вихідні у нагальних справах, прохала:
- Надіє Петрівно! Миленька! Пригляньте за моєю малечею. Вони ж все рівно у вас на голові цілий день товчуться.
Діти тулилися до неї. На прогулянках зірвуть квіточку і їй дарують. Одного по голівці погладить, іншій косичку переплете, з кого пилючку струсить. А когось обійме і в щічку поцілує.
А найменше дівчатко міцно тримається за руку:
- Ви, Надіє Петрівно, як мама. Всіх любите і ми вас любимо.
Ой, яка гаряча хвиля напливала на серце. Вона відчувала їхню любов і собі зізнавалася:
- Ради цього варто жити. Бо любов цих маленьких сердечок ладна зігріти світ.
У Надії ніби відкрилося друге дихання у житті, відчула себе сповненою незнаних досі сил. Хотілося змінити цю буденність, щоб кожного дня у дітей було свято.
Доньки майже дорослі, Льончик завжди з нею, її дорогі добрі діти. Вони все розуміють. А цим маленьким вона віддавала і свій вільний від уроків час. А з ним – і своє серце.
Для неї це й було найбільшим щастям матері і вчительки.
А потім прийшло визнання, з визнанням – відомість і слава. Її праця була необхідною. А це – головне.
Тижнева казка
Надія зібралася до Києва на вчительський з’їзд. Однісінька з району. А що вже хвилювання навіть більше, ніж в роки далекої юності при від’їзді на навчання. Пошила собі нове вбрання, що так пасувало до її ще стрункої постаті. На такий випадок купила нові босоніжки, необхідно мати гідний вигляд.
Доньки вже себе обійти можуть, та й за братом приглянуть. Подруга – сусідка «виручалочка» пообіцяла навідуватись щодня. А це означає, що й розбудить вчасно, й смачний обід приготує.
Присіли на дорогу «за звичаєм» і вирушила. А там – на потяг. Скільки тієї дороги – ніч і в Києві. Не могла дочекатися ранку, коли вже та кінцева зупинка. Нарешті потяг зупинився, Надія зійшла на перон Київського вокзалу. Учасників Республіканського з’їзду вчителів зустрічаючий запросив до автобуса.
Надію ще з однією вчителькою розмістили в багатоповерховому готелі, вікна якого виходили на головну вулицю Києва. Це був Хрещатик! Надія собі розмірковувала, напевне ця назва пішла від хрещатого барвінку, чи від того, що безліч вулиць великих і малих, широких і вузьких перехрещувалися тут. Хто зна.
А потім їх зустрічали у великому дивовижно білому Жовтневому палаці. Розташований між зелених дерев на підвищенні, як на гірці, він видавався казковим, і нібито нависав над Хрещатиком. Диво, та й годі.
Розчахнулося вікно в інший, зовсім новий, дивний світ. І гадалося, що в цьому світі для Надії розпочиналася казка.
Це був дарунок долі за її життя, коли оберталася як «білка в колесі». А що вона бачила до цього часу? Сільську школу, дітей, в голови яких вкладала знання, безкінечні клопоти і переживання за своїх дітей, важкі «авоськи» з продуктами та каструлі щодня.
А тут святковий, урочистий настрій до трепету в грудях, до запаморочення в голові. Скільки знайомств!
Відчула себе потрібною і повернулося оте відчуття комсомольського періоду. Тоді вона в запалі юності поклялася зробити дуже багато необхідного людям. Сьогодні вона повірила, що змогла це зробити.
А скільки нових вражень привезе до школи, скільки необхідного матеріалу для роботи. А такого тут ой як багато.
Надія відчула себе рівною у цій величезній учительській родині. Їх не хвилювало, що вона із невеличкої сільської школи, що зодягнена скромненько. Головне – це було її свято і вона до нього йшла роками вчителювання.
Багато чого Надія вперше побачила і відчула. Від переповнених почуттів плакала на «Лебединому озері», захоплювалась екскурсією по величному Києву. Як дитина раділа прогулянці маленьким пароплавом по Дніпру, де чайки прямо з рук вихоплювали на льоту шматочки хліба і падали у воду.
Першого ж вечора прогулювалась Хрещатиком, що аж горів і сяяв золотим заревом. Роздивлялася зустрічних людей. Вони зовсім не схожі на «сільських». Весело розмовляли, сміялися і ласували морозивом. Надія за час перебування перекуштувала напевне всі види з гарними назвами.
Далеко боялася заходити, щоб не заблукати. Ніч же надворі. А пізно можуть і не впустити до готелю.
Вдень зайшла у великий універмаг, що звався «ЦУМ». Ходила поверхами. Боже мій! Скільки всього: і великі виставки посуду, аж очі вбирають, рядами висів дивовижний одяг, напевне ніколи його не переносити. Подумки приміряла на себе, як би їй було гарно. На жаль тільки дивилася, ні на що не розраховувала. А цими рядами метушилася гарно вбрані жінки – вибирали, приміряли.
Шкрябонуло боляче по свідомості і більше нічого. Надія вміла розуміти і терпіти в будь-якій ситуації.
А з’їзд йшов цікаво, захоплююче. Мудрі виступи вчителів з усіх областей. Вслуховувалася в кожне слово, нотувала кожен цікавий виступ.
Та почала відчувати на собі погляд, який тривожив і разом з тим був лагідним і закличним. Не бачила звідки, бо декілька разів обернулася, та дарма. Була величезна маса людей, зайнятих спілкуванням.
А в перерві до неї звернувся чоловік середніх літ з легкою сивиною, що надавала його обличчю особливої приємності:
- Давайте познайомимося. Я вже другий день дивлюся на вас і бачу, що турбую своїм поглядом.
Підвела очі – і втопилася. Нічого не могла промовити. Скільки в його очах було світла, тепла і ласки, що для неї б на багато років вистачило. Він просто взяв її руку в свою, присів біля неї в залі і вже не відпускав від себе.
Що робилося з нею, не розуміла, навіть в думках цього не припускала.
Як могло трапитися, що просто побачилися і якийсь невидимий людський могутній магніт притягнув її очі до його очей…
Було мало слів, було багато ніжності і щастя, простого жіночого щастя. Невже це з нею?
Як у вир, впала в його обійми. Вона розквітла в цих руках, вся світилася. І все, що було в її житті донині, втратило значення, відлетіло десь далеко, як стерлося з пам’яті.
Стала новою, молодою, а її тіло не могло насититися його тілом. Трепетала, як берізчин листочок на шаленому вітрі.
Для неї в кришталевому келисі пінилося «Шампанське», яке вона скуштувала вперше. І білі лілеї тільки для неї в гарному готельному номері. Від їх аромату легенько паморочилася голова. В цей щасливий, хоч на коротку мить, незвично казковий час, Надія пила, по вінця налиту для неї радість.
І ніякого гріха не відчувала, чи якоїсь зради. Та й немає перед ким виправдовуватись. Вона нікому нічого не винна. Що трапилось – це її вічна таїна.
Він цілував, пестив її ніжно і хвилююче. Це було зовсім незвідане почуття. І їй так подобалось.
Скільки років її тіло чекало цієї ласки, а він відчував та все ніжніше колисав у своїх обіймах, обпалював вустами вуста.
Вперше від хмільного Надія попливла на легеньких хвилях музики, що лилася з радіоприймача і заполонила все.
Це, напевне, повинно було статися. Колись же мала вирватися на волю її завмерла душа, котра так давно терпіла і чекала. Та навіть у хвилини особливої близькості Надія так і не змогла перейти на «ти». Відчувала, що все, як марево.
Нічого в житті не буває випадковим. Десь там, на небесах, чи на землі хтось зводить такі недолюблені душі. Зводить і розводить.
Кохання – це завжди казка і в кожного вона своя особлива і прекрасна.
Зорі гаснуть, зриваються і падають, та світло їхнє довго не гасне. Хоч не видно, але відчуваєш.
Як змінили її ці короткі зоряні ночі. Надія почувала себе іншою, розкутою, красивою.
Усміхнена, вогники в очах і легке співуче тіло. ЇЇ жіночий зірковий час.
Надії ледь за сорок, а це лише розквіт для жінки. Так хотілося, щоб це свято життя потривало ще трішки. Ще мить, одну коротку мить. Ладна була бігти за ним на кінець світу, аби завжди бути поруч. Хоч розуміла, що «край світу» – це кінець тижня. Вже й квитки їм роздали. І свято, і казка завжди закінчуються.
Вони добре усвідомлювали, що в неї діти, у нього родина. Нічого не загадували і не обіцяли один одному. Як зійшлися, так і розійшлися, – раптово.
Як спалах, як блискавиця – висвітлило з темені часточку її жіночого щастя…
Роз’їхалися, як два потяги по різних життєвих коліях до своїх станцій призначення.
Повернулася додому окрилена. Колеги відразу при зустрічі примітили зміни:
- Надіє Петрівно, вас і не впізнати. Помолоділи, погарнішали, очі горять, ходите, мов літаєте. Часом не закохалися там, на з’їзді? Можна позаздрити вам?
А вона з подвійною енергією взялася до роботи. Нових цікавих ідей було вдосталь. Почувалася, як в молоді роки. Було бажання допомогти цілому світові.
Надія багато розмірковувала, чому не їй випало отак прожити в казковому світі.
Довгими безсонними ночами її тіло ще згадувало тепло його рук, розливалася хвиля трепету по всьому тілу. І тоді хотілося зірватись і бігти за всі світи, кричати від образи:
- За віщо так життя зі мною? Чим я завинила? Хто наділив таку долю? Скільки ще терпіти?
Так хотілося бути щасливою і коханою.
Засинала в обіймах туги аж під ранок.
І на багато довгих років: діти – школа, школа – діти. Не ділила їх на своїх і не своїх. Це були її діти, її маленький і великий світ.
Мати і діти
Вдома троє дітей, безліч невирішених проблем, що назрівають щодня. В особливо скрутні часи згадувала слова мами:
- Доню, в житті все буває. Я терпіла, і ти терпи. В терпінні все життя жінки і матері.
Надія відмовляла собі у всьому. Як добре, що вміла шити, то ж обшивала себе і дітей. Це вміння дуже допомагало їй. Сільські жінки також хотіли бути гарно вбраними. Замовлень вистачало, робила модними шкільних колег.
Після уроків, попоравшись, навівши вдома лад, вона до пізньої ночі сиділа за безвідмовним «Зінгером». То ж складала карбованець до карбованця. Найбільш за все мріяла дати дітям вищу освіту. Собі поклялася, що вивчить дітей і вони зможуть побудувати собі краще життя. Бо в світі багато гарних і більш щасливих доріг.
Доньки вчились залюбки, і Надія раділа, що цей потяг до знань передався від неї. Жаль, що не були здатні до іноземної мови. Шкільною програмою оволоділи, та й годі.
А ті «спали й бачили», аби вирватися з цього села від багнюки й пилюки, від спеки та дощів, коли з чобіт не вилазили.
Вихідними привозили в клуб кіно. Кінопересувка добиралася заляпана багнюкою аж по самі віконечка. Кіномеханік на той час був чи не найважливішою в селі особою. Він «крутив» ще й музику, бо після кіно – завжди танці.
Дівчата скидали чоботи, перевзувалися в туфельки. Танців чекали найбільше. Дивитись цю розвагу в клубі завжди залишалися бабці. Вони розсідалися на лавках попід стінами і лускали насіння. Після них вся підлога була густо засипана лушпинням.
Надія не так часто ходила в кіно. Щоразу, підходячи до клубу, у неї в пам’яті виринали тяжкі спогади з не такої давньої давнини.
Всі в селі побігли дивитися, як будуть збивати купол та дзвіницю з їхньої церкви. Сільські активісти, вони ж «войовничі» атеїсти, забралися на купол через дзвіницю, обв’язали хреста і дружно потягнули за вірьовки та віжки.
Похитнувся хрест з куполом та з верхньою частиною дзвіниці враз обірвався на землю.
Закарбувалося в пам’яті , як старенький батюшка закляк перед церквою та безперестанку хрестився. Його ледь не привалило уламками.
Надія була атеїсткою. Так їх вчили в школі, виховував комсомол. Але від цього загальнолюдського гріха стало страшно і спиною, як мороз пробіг. Вперше в житті вона за велінням серця перехрестилася:
- Прости нас, Господи!
Будівлю церкви прилаштували під клуб, забілили стіни, збили з дощок сцену, повісили ширму. Нове життя…
Та Надії ввижалося, що з голих стін на неї дивляться невидимі осудливі очі.
І щоразу рука тягнулася осінити себе хрестом:
- Прости нас, Господи!
Та відходила від клубу і відчуття стихали.
Повільно йшла додому парковою алеєю. Запах прілого змоклого листя, дубової кори з глибини парку хвилював. Любила обійняти сосну, прихилитися головою. Сосна – жіноче дерево – підтримувала її сили і заспокоювала. В горлі першило від соснової живиці. Осінь… Глибока і холодна.
Горобці вже кучкуються, розсідаються на гілках. Настовбурчені, крикливі. Можливо вони жаліються один одному на скору зиму, а перезимувати не кожному вдасться. Отак знову сплив ще один рік.
Непомітно підійшов у школі випускний вечір для її Любочки.
Раділа, як ніколи. Дочекалася…. Наступали нові клопоти. Налаштувала доньку в педагогічний інститут. Дитина розумна – вся в неї. Успішно склала вступні, і вже студентка. Ось тут саме й згодився той невеличкий, зібраний нею, запас грошей.
Через два роки поступила і Софійка. Вчилися добре, охоче. Надія раділа, що створювалася, хоч невелика вчительська династія.
Доньки приїжджали на вихідні підхарчуватися, взяти «сумки» із собою.
Жалкувала, бо такі худющі стали, і клала їм ласий шматочок. А новенький одяг і взуття були вкрай необхідні, бо виросли красуні, та й серед людей. А серед людей, то й краще зодягнути не завадить.
Було тяжко. А кому нині легко? Викручувалася як могла, аби у дітей було все необхідне.
І ясно загадала німецьке сімейне правило для жінки, відчула на собі ці три «К».
«Кірхе», «Кіндер», «Кюхе» ( Die Kirche –церква, Die Kinder-діти, Die Kuche- кухня).
Як «білка в колесі», і це життя не зупинялось ні на мить.
Після уроків та вихідними виходила з сусідками на помідори і кукурудзу. Врожаї овочів у плавнях були багатими і не завжди до приморозків встигали вибрати. Поле під ногами червоне від помідорів. Тож підбирали із землі цей залишений достаток, наповнювали великі відра і кошики. Одна із жінок згадала чуте у роки війни:
- Нема на вас румуна.
І зоглянулася. Нікого. Лише по червоному полю зігнуті жіночі постаті. Після комбайна назбирала з мішок кукурудзи, а ще скільки цих качанів залишились непідібраними.
Із цих запасів вистачало і помідорів заквасити, і курей взимку було чим годувати. Крашанки свої, а курочку зарубає – і все діточкам.
Першою категорично висловилася її подруга:
- Чого ти зі шкури пнешся? Всієї роботи не переробиш. Доньки повинні розуміти, що здоров’я в тебе не вічне.
Так! Вона вилізе із своєї маленької «шкірки», щоб у дітей було все. Бо довчити треба і щоб зодягнені гарно і не голодні.
Колеги жаліли:
- Ви б відпочили, Надіє Петрівно, не заганяли себе так. Чи надовго сил стане. Впадете, а як діти далі?
Надія на всі умовляння відмахувалася:
- Ой, дякую за турботу. Якось буде. Ви ж знаєте, як зараз сутужно у кожного, не одна я така. Я міцненька, витримаю. А дітей довчити треба.
Директор школи, котрого призначили недавно, встановлював свої правила і порядки. До розмови з Надією підійшов серйозно, чи то присоромлював, чи дивувався:
- Я розумію, Надіє Петрівно, що праця прикрашає людину. Та що ж це ви, як колгоспниця тягаєте клумаки з качанами, відра з помідорами. Ви ж сільська інтелігенція. Якось це не личить вчительці. Що про нас люди подумають? А то за Вами інші потягнулися, ви ж у педагогів авторитет.
- Шановний Володимире Олексійовичу! Ми ж вчимо дітей, що праця – це честь і слава людини. Так і в Конституції записано.
- Ну знаєте, Надіє Петрівно! Праця праці – різниця. От як педагогу, вам честь і слава. Не соромте себе і нас.
- Володимире Олексійовичу! От ви, вважаючи себе інтелігентом, бодай спробували б зрозуміти і допомогти колегам. Роз’ясніть, чому я мушу соромитися і з яких пір праця колгоспниці та педагога оцінюється інтелігентністю?
А зраночку – ошатна сукня, охайна зачіска, туфельки на підборах. Все, як завжди.
Надія і в цей складний час була гарна тією материнською красою, що приходить з роками і лягає спокоєм на чоло.
Минули роки, доньки інститут закінчили, зустріли своїх суджених, вийшли заміж і роз’їхалися. Любочка – в Білорусію, а Софійка – на Донбас – вчити дітей, звивати родинні гнізда і виводити своїх пташенят.
Доньки в листах сповіщали, які щасливі і нехай мама радіє.
Пораділа, поплакала, переболіло…Ось тільки як гостренька колючка вросла в серце і воно все частіше боліло.
Люди чимось подібні до птахів. І чому їм не сидиться на місці? Щоразу зриваються, кудись летять. Та жила надія, що будуть повертатися до рідного краю, як птахи з вирію.
Попервах висилала потроху грошей донькам на свята, та вони повертали їх назад. Надсилали фотографії онуків. Для неї це нова радість.
Біля Надії залишився її «любимчик». Доньки не раз докоряли матері:
- Ти Льоню любиш більше за нас. Завжди: «Синочок, любий», ніколи не насвариш. Чи він якийсь особливий, чи з іншого «тіста»? Аж завидки беруть, все лише для твого Льончика.
Якими ж доньки були несправедливими. Як боляче карали її ці слова. У неї кожна дитина найкраща, і любить всіх однаково. Пізніше вони самі це відчують від своїх дітей.
Ось вже й дорослі, роз’їхалися. А Льончик біля неї. Бо це й надія, що до старості догляне і в землю покладе, коли вона полишить цей світ.
А в інше мати й не повірить ніколи.
Час спливав. Життя вносило свої корективи. Школу розширили, зробили десятирічну, подорослішали учні. Вже парами - і в тінисті алеї. Помолодшав педколектив, з’явилися молоді, веселі, легкі на характер.
У Надії забрали молодші класи, залишивши години німецької. А з нового навчального року в школі почали викладати англійську мову.
Надію з пошаною випроводили на заслужений відпочинок.
Це було свято її професії, її праці. Урочисто читали привітання учні, колеги дякували за довгі роки співпраці. Просили не забувати дорогу до школи, бо її досвід згодиться молодим вчителям.
Але свято минуло і Надія відразу відчула, що вона «випала» із свого звичайного ритму життя.
Час ніби зупинився. Дні стали незаповнені справою. Спочатку зривалася вранці, за звичкою, на роботу. Потім зупинялася.
Нема куди, нема чого.
Правди ніде діти, її запрошували на випускні вечори. Раділа з того, що не забувають. Поверталася додому із оберемками квітів.
На зустрічах своїх випускників робила кожному подарунок. Пенсія невеличка, то вона чи маленький збірничок поезій, то незвичну поштівку. Хоча яка, а згадка про неї.
Надія знала, що її люблять, шанують, чи просто раді зустрічі. Це було маленьке щорічне свято її життя. Такі зустрічі зігрівали її спогадами на цілий рік. Та ще син, лагідний, турботливий, добрий. Про таких говорять:
- Хоч до рани прикладай.
Леонід був відрадою для Надії у всьому. Ще з малечку і по господарству допоможе, води наносить, дрівець порубає і город перекопа:
- Мамо, ви посидить трішки, перепочиньте. Я все встигну, бо я вже дорослий. І за себе, і за тата повинен робити. Треба ж - чоловік в хаті. Навчався, правда, без особливого запалу та старання. Зірок з неба не хапав, все більше в колгоспі на літніх канікулах працював. То на комбайні помічникам комбайнера, то овочі в місто повезе, то обліковцем.
Так і прикипів на диво до сільської роботи. От його від колгоспу, направили до сільськогосподарського інституту і стипендію дали.
Знову чотири роки на мамині руки і гостинці. Та все для Надії в радість. Перевела подих – син закінчив інститут. Та ще, добра дитина, попросив направлення поближче до матері до сусіднього села. Там було вільне місце овочівника, там зустрів місцеву дівчину, одружився.
- Мамо, це моя дружина Зіна. Вибач, ми весілля не грали, просто побралися. Але я такий щасливий, на все життя. Й іншої не хочу.
Льоня світився від радості.
Гарна була невістка, під стать синові. Висока, білолиця, чорноока. Але ж ті очі… Холодні, непривітні, чужі. Ледь присіла за стіл, крихти в рот не взяла.
А син метушиться, все пригощає, кращий шматочок їй в тарілку кладе. Дивилася Надія, ніби й порадіти треба. Та несподівано для себе вирвалося:
- Бідний Льоня! Чи вживуться в однім гнізді із голубом пава.
Серце материнське, як віщун. На багато років наперед воно відчуває біду.
Леоніда шанували на роботі і через два роки призначили заступником голови колгоспу. Одна за одною народилися доньки.
Поки був один, то часто навідувався до матері, допомагав у весняний та осінній час. Але одружився, то ніби відрізало. Інколи зателефонує, як здоров’я, поцікавиться, тепле слово скаже і потому. А далі і дзвінки припинилися.
Знайомі їй говорили, що тут не так просто. Чи чари, чи магія. Не вірила, не вкладалося в голові, які можуть бути чари. Вік космосу в світі.
Хіба може забути дитина дорогу до рідної матері. Тим більше й дорога всього-на-всього до сусідського села.
Та ні сам не приїжджав, ні до себе не запрошував. Все мнеться при зустрічі, опускає очі долу:
- Вибачте, мамо! Моя Зіна не любить ніяких гостей приймати, та й діти у неї, господарство на руках. Іншим разом.
То ж терпеливо чекала іншого разу.
Та серце боліло всі сильніше і сумувала вона все більше.
Як розраду сприйняла слова священика, сказані їй на сповіді:
- Бог посилає Людині стільки випробувань, скільки вона може витримати. Моліться, Бог допоможе.
Сину мій, сину
Надія з роками все гірше почувалася. Ніби й топчеться по хаті, на городі, та все до землі її щось пригинає. Припала на ноги. Вони почали на ніч набрякати. А що вже на негоду кісточки викручувало. Все звертала на старість, вже за сімдесят перейшло життя. Та старалася, поки могла, поратися сама. Вже й ціпок взяла собі в підмогу. Що жалітися?
Лікарка приходила знову. Вкотре вислуховувала всі скарги, виписувала нову купу пігулок:
- А що ж ви хочете, Надіє Петрівно! Ноги – це півбіди. Ось сердечко не дуже слухається. Слід було б у лікарню, хоч районну. Полежите, полікують. Телефонуйте синові, нехай потурбується.
Надія погоджувалась, обіцяла сповістити синові. Серце відпускало і вона вкотре не насмілювалася. Якось обійдеться.
І хто придумав цю старість, що робить людину немічною, віднімає у неї всю радість життя і примушує згасати.
Коли тепло, то ще нічого. А підходила осінь: і дровець з вугіллям заготовити, і дах підлатати, бо вже місцями протікати почав. А дощі попереду.
Наважилась таки. Невістка вислухала і як відрізала:
- Чого ви чіпляєтесь? У Льоні своя сім’я, про неї дбати треба. Вам же пенсію дають? От і живіть. Нехай сільрада і школа допомагає. Кличте дочок і не дзвоніть більше! Кинула слухавку.
Вкотре Надія заклякла від образи і від безсилля. Нічого у відповідь сказати не змогла. Кому потрібні її проблеми? У кожного своїх вистачає.
Але, дав Бог, її слова дійшли до сина. Другого дня, під обід до її хатини під’їхала «Волга» і шофер з багажника вигрузив в’язанку порубаних дров та клумак з вугіллям.
З машини вийшли статечний чоловік та молода миловидна жінка:
- Давайте знайомитись. Я – голова колгоспу Іван Федорович, де працює Ваш син, а це моя дружина Міла. Леонід Андрійович просив підвезти трохи дров та вугілля. Якщо ще чогось буде треба, не соромтесь, підвеземо. Я розумію, що у Вас з сином негаразди, то телефонуйте мені прямо в контору. Не залишимо.
Від зустрічі з цим подружжям повіяло теплом – як рідні.
Дружина голови колгоспу почала навідуватись частенько. Села поруч, якихось п'ятнадцять кілометрів. Щоразу привозила гостинці. Вони заприятелювали, хоч різниця у віці була солідною. Міла майже ровесниця сина. Довго бесідували на вулиці, сиділи над річкою. Одного разу Надія запросила гостю до хати, хоч їй було соромно тієї бідноти, стареньких фіранок, затертих пілочок на давно нефарбованій підлозі.
Від побаченого Міла знітилась, ледь переступила порога: низька стеля, майже землянка, абиякий посуд на побіленій плиті. Але чистенько: на підвіконнях квіти в горщиках, на столі ручної роботи в’язана скатертина. На стінах у великих рамках під склом фотокартки всіх рідних. Окремо фото Леоніда в солдатській формі, де він, усміхнений, обіймає маму.
З часом Надія потягнулася до цієї відкритої душі і відверто поділилася наболілим.
Міла слухала все це з жахом і не могла зрозуміти, як міг син полишити одну немічну матір, в якої він єдина Надія і Спасіння.
Вона бачила, який добротний будинок у сина Надії Петрівни майже в центрі села. Знала, що він в приймаках, але ж працює заступником голови колгоспу. Його шанують як гарного спеціаліста, добру, спокійну і помірковану людину.
Та й зарплатня у нього солідна. Перебудував дім, облицював цеглою, обніс міцним парканом з металевими ажурними ворітьми. Все як у добротного господаря. Чому так трапилось? Чи можливо хоч щось виправити. Це ж такий гріх.
Міла про все бачене і почуте переповіла чоловікові. Потрібно якось розібратися в непростій проблемі. Адже вже три роки вони працюють і живуть в цьому селі, а майже нічого невідомо про родину Леоніда і стосунки з матір’ю.
Те, про що розповів чоловік після серйозної розмови з Леонідом, вразило. Міла не могла повірити в реальність того, що відбувалось. І чого не знала, та, напевне, і не потрібно було їй знати. Бо чуже життя, то за такими замками, що не завжди ключі підбереш, щоб відкрити. А відкрити вкрай хотілося.
А справа була в тому, що Леонід, відчуваючи тягар приймака, кохав дружину, догоджав їй. Для нього було так звично слухатися й у всьому допомагати жінці. Навіть доньки покрикували на нього, бо мати давала приклад зневаги. Ось і збігав на роботу. А та «пиляла» його вдень і вночі. Чи то кохання було таким рабським і сліпим, чи характер лагідний.
Складно було повірити, що дружина не дозволяла бачитися Леоніду з матір’ю, допомогти їй, завезти продуктів. А коли одного разу він налаштувався навістити, то пригрозила, якщо він туди поїде, прокляне його і матір доведе до скону.
Та ще й заборонить бачитися з доньками. А він їх любив понад усе. Ось тоді Леонід попросив голову колгоспу по дорозі в район завезти матері передачу.
Це вже не вміщалося в голові. А коли Іван Федорович запитав:
- Як же так можна жити? Ти ж молодий ще. Сім’я – це радість, мати – найрідніше. Якщо така безвихідь, піди звідти, розведись. Дамо будинок, забереш матір. А діти самі до тебе прийдуть.
Леонід похнюпив голову і майже простогнав:
- Не можу! Хай мене Бог покарає, але не можу. Я прив’язаний, як собака до будки. Не хочу йти додому, а як хтось штовхає мене в спину, і гонить, змушує коритись.
Зайду в дім, тяжко, тужно, нікого бачити не хочеться, то знаходжу собі роботу, і так до ночі. А зранку все починається спочатку.
Звичайно, Міла не розповіла Надії про цю майже сповідь Леоніда. Навіщо зайве хвилювання.
А та все випитувала, як її Льончик, чи гарно зодягнений, чи здоровий, чи не худий. І запитально поглядала в очі Міли: «Правда, йому добре?»
Надія відчувала, що зустріла рідну душу. От же Бог привів цю маленьку, зовсім молоду жінку. Надії було так приємно спілкуватись. Кожної зустрічі вона все більше прив’язувалася до Міли. А та вміла слухати і поспівчувати могла.
Надія з нетерпінням чекала гостю, хоча це не так часто виходило. В Міли діти, робота, громадські справи.
У них було так багато близьких тем для спілкування, Міла дивувалася різносторонній обізнаності Надії Петрівни. А скільки книжок у цій хатинці. На шафі, в шафі, на стінних поличках, збитих ще її чоловіком. А зв’язані стосами книжки лежали на лавах.
Надія все показувала і зітхала:
- Ось вже нікому не потрібні. Хотіла в сільську бібліотеку віддати, сказали – книги застарілі. А книга у всі часи – найкращий подарунок.
Надія так хотіла віддячити Мілі за душевні розмови, жіночу дружбу, співчуття і розуміння. То ж вирішила подарувати, що в неї знайшлося найдорожчого. Це було перше видання книги Маршала Жукова «Воспоминания и размышления». Книгу привіз її випускник із Москви.
Мілі дуже подобалась ця світла, добра, лагідна вчителька. Чимось нагадувала їй маму. Ледь відчутна схожість в характері. Та головне, що ця самотня душа потребувала рівного собі співрозмовника.
Всі відчуття від цих зустрічей, хвилювання за долю Надії вихлюпнулися у Міли в оповідання «Казка для синів».
Оповідання присвятила Надії і надрукувала в районній газеті.
У Надії заросилися очі:
- Як про мене, гарно і сердечно. Люба мати буде тобі вдячна. Це ж про кожну із нас.
Казка казкою, та не все могла передбачити Міла. Кінець у казки вийшов зовсім не казковим. Це лише в казках буває добрий кінець, зло покарано і всі щасливі.
В житті так жорстоко, непередбачувано і несправедливо…
Надії здалося, що на хвильку, аж під ранок стулила очі. Їй наснився дуже дивний і хвилюючий сон.
Вона побачила себе (як в кадрах кіно), маленькою в обіймах тата, школяркою, вчителькою – все з самого початку свідомого життя і до сьогоднішнього дня.
А далі, уві сні, чекав її Андрій. Був молодий, усміхнений, в білому костюмі. При житті у нього такого не було. А вона поспішала, кудись збиралася. Все губилося, випадало із рук. Їй потрібно приміряти весільну сукню, що довго шукала. Та зодягнути ніяк не могла, бо сукня зітліла від часу. А чоловік сварився, що запізнюються до вінця.
А з другого боку стояв її син, як дві крапельки одна постать, одне обличчя, і також сердився:
- Куди тебе, мамо, несе? Під який вінець ти поспішаєш?
Надія раптово прокинулась, серце ледь не вистрибне з грудей. Який страшний сон, ледь оговталась. І раптом зрозуміла – сон віщий. Що може трапитись?
Сходило сонце, а разом з ним піднялася тривога і передчуття лиха.
Леоніду виповнилося сорок. То ж зібралися ввечері в правлінні головні спеціалісти. Привітали його, посиділи чоловічою компанією, погомоніли.
Голова колгоспу подарував Леоніду путівку в Крим:
- Відпочинь, підлікуй серце, а то останнім часом все за нього хапаєшся.
А вранці прибігла дружина Леоніда з криком, що той не дихає. Поки викликали лікаря, щоб пересвідчитися, а може помилилася, Зіна в нестямі ламала руки:
- Бач, знайшов легкий вихід, кинув мене з двома дітьми. Він поклав життя на ваш колгосп, то нехай колгосп тепер утримує їх.
Сільський лікар викликав районного кардіолога – раптова зупинка серця.
Проводжали Леоніда Андрійовича з колгоспного Будинку культури. Колгосп виділив кошти на погребіння. Тому, як директор Будинку культури, Міла з жінками займалася необхідними траурними приготуваннями.
Надію Петрівну з доньками привезли, коли все було зроблено.
Біля гробу сиділа маленька сива бабуся, зігнута, руки на ціпочку складені. Горе зістарило за одну ніч. Не плакала, а дивилася на людей. Як цінують її синочка, скільки прийшло людей провести. Квітами обкладений гроб з тілом, духовий оркестр розриває душу. Окремо стоїть її невістка з онуками. Не підійшли, не пожаліли в горі, не обійняли. Гірше за чужих людей. Зойкнув духовий оркестр, чоловіки підняли гроб з тілом, жінки всипали квітами дорогу.
Надію підхопили, підтримали Любочка і Софійка, і вона пішла провести свого сина в останню дорогу.
Ввечері довго сиділи, мовчали, лише схлипували доньки. А потім насмілилася Любонька:
- Мамо, ми хочемо з тобою порадитися. Ти залишилася одна, із здоров’ям проблеми, то давай будемо щось вирішувати. До мене ти не поїдеш, бо дуже далеко і чужина. Та я буду надсилати гроші.
Софійка озвалася так лагідно-лагідно:
- Мамочко! Я заберу до себе, тобі буде добре. Та й онуки розрадять, їх трійко, ще маленькі, бо я вже сама їм ради не дам. Чоловік у мене добрий, дорікати не буде.
Надія розплакалася від цих слів:
- Дякую, мої дорогі, що намагаєтесь допомогти мені. Та у вас свої проблеми, я вже якось сама віку доживатиму. Та й за могилками доглядати потрібно. А ви, якщо буде змога, то частіше навідуйтесь. Більшої радості для мене не буде. Я завжди чекатиму.
Життя триває
Чи є на світі матері щасливі?
Надія подумки частенько себе запитувала. А відповіді однозначної нема та, мабуть, і не може бути. Незмінний закон життя – мати відповідає за своїх дітей від народження і до того часу, поки сама закриє очі і діти проведуть її в інший світ. А як пережити страшне горе, якщо довелося пережити свого сина. Душа матері вмирає разом з ним.
Якщо розкласти по материнським віхам своє життя, то напевне, щастя було більше. Особливо, коли була молодою, діти маленькі, а клопоти такі дрібненькі. Все в радість, все встигала. Та потім ці клопоти і турботи зростали разом з дітьми, як снігова куля.
Якою невмілою і необізнаною була з першою донечкою. Ніхто не вчив материнському вмінню. Щоразу в цій складній науці відкривала нове. А з Софійкою – маленьким сонечком – було легше, вона швидше і веселіше зростала.
А що вже синочка любила! Всю недолюбленість до Андрія перенесла на Льончика, свого пестунчика. Вже тепер багато переживши за роки життя, прийшла до порівняння, що її материнський вік дуже схожий з тією яблунею за вікном.
Ось розквітла яблуня ніжно, в передчутті зав’язі плоду, аж тремтить. А далі цвіт обпав і почали наливатися маленькі яблука, рости, повнитися силою соку, рум’янитися.
І дивувала світ яблуня:
- Ой, які яблука я народила, гарні мої дітки і я гарна!
А потім зірвуть ті яблука, чи обсиплються в росу осіннього саду. Недалеко падають від матері. Хіба яке відкотиться і сховається в траві.
Одне-однісіньке затрималось на гілці, червоненьке, живеньке. А під яблунею на жовте листя вже сивиною сніжок притрусив.
І яблуня без листу, із завмерлими гілками, тримає його, тримає із останніх сил.
Ніби й не жила, а час швидко минав. А яблуня кожного року все більше всихає.
Доньки приїжджали рідко. Онуків привозили погостити. Не нарадувалася, все пестила їх, догоджала.
Недовго побувши, доньки поспішали по домівках:
- Мамо, нам вже час, і так загостювалися. Ось візьми гроші, придбай собі якусь обновку та продуктів прикупи. Годуватися треба краще, а то все картопля, крупа та молоко. А ти все газети передплачуєш і книжки купуєш. Вже ті в хаті не вміщаються.
Надія насипала в дорогу яблук та доньки відмахнулись:
- Та нема куди вкладати. В дорозі купимо солодших. А то руки обривати.
І від’їжджали, похапцем обціловуючи матір.
Знала, що у дітей зовсім інше життя, свої проблеми. А за нею скоро догляд потрібен. То ж не нагадувала і ні на що не сподівалася.
Розуміла все…
Кожен їх приїзд може бути останнім. А так хотілось бачитися щодня, зігрівати біля них своє серце.
Якось на короткий час заїхала Міла. Правління колгоспу виділило матеріальну допомогу Надії, бухгалтер привіз гроші. Міла з жалем прощалася з Надією:
- Чоловіка переводять в область, то хочу подякувати долі, що звела нас – дві однакові душі. Чоловік, чим зміг, допоміг. Завтра ще завезуть овочі на зиму. А від мене – відріз на костюм. Ви ж гарно шиїте, то будете красуватись і згадувати мене.
Ось і ще одна ниточка обірвалася. Ці болючі ниточки, що міцно тримали і розривали її серце. Спочатку відійшли з життя мама з татом, маленький Сергійко, Андрій, а згодом і дорогий синочок, її кровинка.
Роз’їхались по своїх світах доньки з милими онуками та невістка із своїми дітьми.
Напевне найтяжча кара – це самотність, коли ні з ким перекинутися словом, поділитися думками і надіями.
В селі, бувало, вечорами сусідки сходились поділитися останніми новинами, посумувати і порадіти разом.
Але час безжальний. Її найближча сусідка – помічниця і порадниця – поїхала до сина онуків бавити. А ще одна, що трішки далі, померла раптово. А через рік її хата осіла, розсипалася аж до фундаменту. Хата без господарів – сирота й дуже швидко помирає.
Вийшло, що постійним співрозмовником було радіо. В хату провели радіоточку, то слухала майже цілодобово.
Ніхто не помітив, та вже й сама не згадає, як давно вмовкли радіорепродуктори на стовпах. Та й ті стовпи похилилися разом з дротами майже до землі. А потім невідомо хто ночами швиденько позрізав дроти. Як нічого й не було. Замість них вкопали бетонні.
Та що там спиляні взимку на дрова стовпи – життєвий час роки підрізав.
Якимось дивним транзитом, без зупинки проскочили дні й десятиліття.
З бібліотеки Надії часто приносили нові книжки, то це була добра розрада в безкінечні зимові дні.
В морозні дні прилітали знайомі синички. Надія для них кожної зими із картонних коробок робила годівниці. Розвішувала їх на яблуні і в кожну прив’язувала на шворочці по шматочку сала. От звідки у них пристрасть до сала?
Вчепляться кігтиками, ніби тримають шматок і клюють. Шворка і з пташкою гойдається, а вони клюють…
Дивно все створено в світі.
Надія всідалася біля вікна і довго спостерігала.
Тихо, казково, як в доброму дитинстві, падав лапатий сніг. Земля ставала пухкою, білою. Від цього світліло на душі…
Не раз у неї виникало болюче запитання:
- Чому вона самотня при живих добрих доньках, гарних онуках? Де не догляділа, як і коли між ними пробіг холодок розуміння, ослабло відчуття родини.
Чи тоді, коли горнула до себе найменшого. Вічні клопоти, вічний біг, щоб встигнути.
Чи коли хапалася за будь-яку роботу, щоб дати дітям вищу освіту.
Десь не вистачило її тепла, уваги та ласки. І знову почувалася винною.
Чим довше живеш – тим більше страждаєш.
Не раз в скрутні часи її втішали подруги:
- Нічого, потерпи. Перемелеться – мука буде.
Перемелювали її життєві жорна. А в кінці на тому ситі-решеті одні камінці, що так тиснуть на серце.
Скільки разів у житті вона падала і тяжко та довго піднімалася по крутих щаблинах життєвої драбини.
Доводила собі і людям, що необхідно бути завжди сильною, сприймати дійсність, якою вона є.
Надія так хотіла допомогти всьому світу, та світові нині вона була не потрібна.
Цей світ став незрозумілим, а люди більш жорстокими, метушливими, зайнятими. Кожен сам за себе, кожен для себе.
Все перевернулося і Надія не розуміла і не могла сприйняти нинішніх змін. Вона не «вписувалася» в цей час.
Все частіше посеред ночі Надія просиналася з болючим щемом в серці. Мов голочкою прострочувало воно.
Розуміла, що не так багато вже для неї відміряно ось цього суєтного, жорстокого часу. Але це нині, був її час.
Так кожного дня відганяла від себе сумні думки.
Важко підводилась, припадаючи на ноги, та йшла поратися на маленькому клаптику городу. Це так, аби ноги розім’яти. Живності не тримала, бо не було сил обійти, а так, за сільською звичкою поралася помаленьку, та раділа кожній квітоньці біля хати. Радість могла бути і такою.
Під вечір помаленьку вже з ціпком спускалася до річки, до тієї кладочки… А вода під кладкою чиста, аж прозора, хлюпає об берег. Хлюп! Хлюп!..
Як любо починалися молоді жіночі роки тут, на цій вузесенькій кладочці.
Сиділа довго, згадувала кожну щасливу мить. Зітхала легенько:
- Андрієчку, рідний. Я так за тобою сумую.
І поверталася до такої забутої хати, як і вона.
Вечір обгортав теплом тихо і ніжно. А десь в центрі села дискотека дико розбомблювала сільську ніч…
Солов’ї, здається, теж поглухли в цьому металевому гаморі, чи відлетіли. Їм же діток виводити.
Надії під ранок наснився дивний сон. На її подвір’я зліталися птахи, всідалися на яблуню біля вікна. Дві сизі горлиці, ластівки ніби перемовлялися між собою. Вітер гойдав квіти біля хати. І сон такий явний, в кольорах. А вона стоїть на порозі в яскравому одязі і усміхається.
Прокинулася з відчуттям радості. До чого цей сон? Раніше сни її не обманювали, та згадала: у неї ж день народження, сьогодні свій ювілей зустрічає. І що стільки років прожила – вже щастя.
То ж з самісінького раночку заметушилася: і пирогів з вишнями напекла, гостинців приготувала і яблук червоненьких нарвала. Святковою скатертиною накрила стола в садку під яблунею.
Сонце в зеніті щедро посміхається квітам на обійсті. І в цій квітуючій оазі в святковій сукні на лавочці сидить Надія. Вона чекає на своїх дорогих гостей.
Вірить, що цього сонячного світла чекання їй вистачить ще на багато років.
А життя триває….
Хоча іще одна життєва казка підходила до кінця.
Післямова
Андрій був реабілітований згідно з Указом Верховної Ради СРСР, ст. 1 від 16 січня 1989 року «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 30-40-х и начала 50-х годов».
Оскільки цей документ отримати було нікому, то в сільраді його підшили в окрему папку і здали в архів.